Величезна увага медіа, три підписані договори та проголошений успіх — так закінчилося політичне літо в Україні разом із візитом президента Володимира Зеленського до Сполучених Штатів. Відтоді минуло достатньо часу, щоб можна було почати аналізувати здобутки цього візиту.
Політична зустріч не є доконаним фактом сама собою. Її справжню цінність становить як попередня робота, що формувала порядок денний лідерів, так і саме практичне виконання ухвалених рішень. Підписані під об’єктивами десятків камер у більш ніж офіційній та установчо «дружній» атмосфері, ці рішення можуть так і залишитися тільки цікавою темою для обговорення на ток-шоу та написання нових статей, якщо за ними не слідуватиме імплементація та хоча б якась спроба отримати вигоду. Треба розуміти, що вища зустріч, то актуальніша необхідність імплементації рішень. Минули часи в історії, коли зустрічі високого рівня справді були визначальними для відносин держав і майбутнього міжнародної арени. Звісно, це була доба монарших імперій та одноосібної автократичної влади. З часом зустрічі такого рівня все частіше ставали суто декларативним вираженням узгоджених, прийнятих і спільно напрацьованих стратегій. А тому єдиним порятунком від чистої політичної софістики залишався аналіз імплементації ухвалених рішень.
Візит Зеленського до Вашингтона наприкінці серпня, з погляду його власного політичного капіталу, уже можна вважати успіхом. Справді, ми досі перебуваємо в парадигмі, нібито кожен український президент, який усе-таки дістався Штатів, уже заслуговує певної похвали й чогось досяг як політик. Визначальними практичними результатами цього візиту стали три презентовані та підписані двосторонні документи: Рамкова угода зі США про стратегічні принципи оборонного партнерства; План трансформації України; Заява щодо посилення двосторонньої співпраці у сферах енергетики й клімату.
Кожен із цих документів несе в собі ще набір декларацій, стратегій і намірів, які разом формують доволі цікаві комплекси для розвитку двосторонніх відносин. Крім того, не можна оминути увагою й відновлення Комісії стратегічного партнерства, що було подано українським президентом як чи не найбільший успіх зустрічі в довгостроковій перспективі. Тож яке справжнє значення цих домовленостей?
Читайте також: RAND: Що буде із позиціями США у Індо-Тихоокеанському регіоні після перемоги талібів
Нова рамкова угода зі США про принципи оборонного партнерства справді може вважатися практичним результатом візиту, який уже знаходить свою нішу в зовнішній політиці України й опрацьовується по обидві сторони переговорного стола. Сама угода передбачає розвиток трьох ключових напрямів: продовження українських реформ у військовому секторі та приведення ЗСУ й військового керівництва до стандартів НАТО; співпраця задля безпеки в регіоні Чорного моря; протидія агресії Російської Федерації.
У межах рамкової домовленості також була підписана Угода про проєкти у сфері досліджень, розробок, випробувань і оцінки. Наразі саме цей документ перебуває в роботі двох міністерств оборони — він був детально обговорений і пропрацьований на останній зустрічі заступника міністра оборони України Олександра Носова з делегацією Інституту оборонного аналізу. Угода по-своєму основоположна для втілення пунктів рамкової домовленості, особливо у сфері реформ української оборонки.
Після досягнення перших результатів (а такими умовно можна вважати успішно проведені осінні навчання з участю американських і українських військових, зокрема «Об’єднані зусилля-2021» та Rapid Trident-2021, а також початок перших спільних дослідницьких проєктів) планується візит міністра оборони США Ллойда Остіна в Україну для деталізації й розширення наявних угод. За вже стійкою традицією влади під візит можна буде успішно підв’язати не лише власний піар військового й політичного керівництва, а й хоч якісь поступи у сфері імплементації угод — навіть якщо раніше про них згадували лише під час звітування Кабміну.
Трек щодо військової співпраці поки що просувається активно й уже показує якщо не результати, то роботу по ньому. А ось в інших сферах гіркого реалізму вистачає.
«Більше справедливості та можливостей — будування квітучої та стійкої України». Таку амбітну назву обрали в Офісі президента для документа, який мав показати кроки перетворення країни на демократичну, вільну від корупції та працюючу. Він включає 80 проєктів на загальну суму $277 млрд (майже два річні ВВП України). План являє собою умовний перелік завдань і проєктів, які упродовж наступних років належить виконати Кабміну, профільним державним підприємствам-монополістам у галузі інфраструктури й енергетики, а також органам та агенціям, суміжним державним. Ранжування цих завдань справді може вразити: від базового поліпшення роботи газових сховищ і збільшення інвестицій в сільське господарство — до участі країни в програмі дослідження Місяця та програмі польоту на Марс, запровадження технологій виробництва біопалива й високотехнологічної фармацевтичної індустрії.
Читайте також: Die Welt: Китай хоче захопити НАТО зненацька
Перша реакція, яка виникає щодо цього плану, може бути й найбільш адекватною — «і що?». Тобто так, план хороший, у чомусь навіть перспективний і продуманий. Проте йому вкрай не вистачає багатьох елементів для трансформації у вдалу стратегію. Не закріплені параметри та інструменти його втілення, ніде не визначено чітких строків і відповідальних за ті чи інші проєкти, ніщо не вказує на ясне розуміння того, як саме під них виділятимуться гроші. Адже розпливчасте формулювання «Вони передбачають фінансування коштом державного бюджету України, а також залучення програм міжнародної допомоги, кредитів, інвестицій» не видається обґрунтованою економічною відповіддю.
І найцікавіший аспект: цей план побачили тільки в США. Він досі проникає в суспільне інфополе невеликими шматками — фотографіями з презентацій, слайдами, постами окремих політиків з обох «таборів»… І не більше того. Складається враження, що американський істеблішмент більше зацікавлений у трансформації України, ніж вітчизняне громадянське суспільство та експертне середовище, яке справді може мати вплив на ті чи ті процеси і, зрештою, прискорити досягнення поставлених цілей.
Але так, наразі цей план — не більше, ніж іще одна частина вкрай амбітного інвестиційного іміджу України. Який чомусь ніхто не хоче посилити ні працюючою судовою системою, ні реформою антикорупційних органів, ні підвищенням довіри до державної влади.
Інше не менш болюче питання — історія із «Північним потоком-2», — іще вельми далеке від свого вирішення. Україну ще чекають важкі юридичні поєдинки, багато політичного тиску та змагання груп впливу й коаліцій. Уже зараз питання російської труби вкрай проблемне у відносинах України й Німеччини. Щодо США, то тут усе далеке від однозначності.
Необхідно розуміти ту складну й дуже тонку політичну гру, яку треба вести в цій ситуації президентові США Джо Байдену. З одного боку, варто зберегти адекватні економічні та політичні відносини із ФРН, яка в часи виборів нового Бундестагу та канцлера фактично вимушена плисти за течією своїх попередніх зобов’язань — а це означає підігравати Росії. З другого боку, Байден так чи так має стримувати Кремль, бо це не лише частина його ширшої глобальної стратегії протистояння автократіям, а й частина важливої боротьби з Китаєм (варто згадати хоча б чітко проголошену мету: в будь-який спосіб не допустити зближення Москви та Пекіна). Тому президент США змушений і домовлятися з ФРН та «попускати» щось РФ, і підтримувати Україну й усе-таки протистояти Москві. І така ситуація змушує його до гібридних рухів та інструментів.
Десь у такому баченні варто сприймати й нові енергетичні угоди. Вони стосуються атомної енергетики (у такий спосіб усі складні теми виносяться за дужки), яка для України зав’язана на РФ (так Вашингтон вибиває опонентів зі стратегічного ринку), і націлені на екологію та альтернативні джерела (знову м’яка та загальноприйнята тема), які матимуть для нашої держави стратегічний пріоритет (бо саме на «зеленій» енергетиці зав’язаний меморандум Байден — Меркель, але саме екологічні норми ЄС і стануть бар’єром для запуску «Північного потоку-2»).
Що ж робиться по цьому треку? Поки що зостається лише сподіватися, що прописані консультації та експертна співпраця на рівні міністерств уже запущені, і на початку наступного року матимемо вже перші успіхи. Проте в цьому разі час грає проти України — і не лише тому, що росіянам припікає запустити трубу вже цьогоріч. Через те публічні успіхи й просування в цій царині фактично можуть стати потужною інформаційною зброєю Києва.
Потужний і перспективний інструмент з минулого — Комісія стратегічного партнерства — може стати для відносин України й США дієвою проривною силою. У неї є певний потенціал стати тим хабом практичних рішень на місцях, яких так часто не вистачає поміж декларативних заяв і візитів. Не дивно, що президент Зеленський саме її подавав як основне досягнення візиту й точку зростання наших відносин.
Перші засідання комісії плануються вже в жовтні цього року. Однак доти складно говорити не лише про успішність комісії, а й хоч про якісь її перспективи: у нас немає ані складу, ані довгострокових цілей. Так, є перші тематики щодо кібербезпеки й посилення здатності держави відбивати кіберзагрози. Проте 2021 року це звучить уже як доволі загальна й зрозуміла тема, а сама Україна вже має істотний практичний досвід у цій сфері. І щоб робота комісії не перетворилася на багато шуму з нічого, не варто поспішати з висновками й дати можливість запуститися цьому проєкту.