Ракетний скрипаль

«Глушко Валентин Петрович (2 вересня 1908, Одеса–10 січня 1989, Москва) – академік АН УРСР (1958) та АН СРСР, творець першого у світі електротермічного ракетного двигуна й багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» – «Буран». 1938 року засуджений до 8 років за «шкідництво». Його двигуни підіймали у повітря літаки (Як-3, Су-6, Су-7), космічні кораблі «Восток», ракетоносії «Протон». 1994 року його ім’я отримав кратер на видимому боці Місяця».

 

Ось така стаття про Валентина Глушка наразі вміщена у «Вікіпедії». Стаття, звісно, неповна і де в чому неточна. Тут забуто, що двигуни Глушка підіймали в космос кораблі «Восход» і «Союз», станції «Салют» і «Мир», автоматичні зонди до Місяця й планет, що їх досі успішно використовують у спільних російсько-українських та російсько-американських ракетних проектах. І це далеко не все, створене під керівництвом академіка Глушка, який завжди говорив про себе – «українець». Але йдеться не лише про техніку, а й про його грандіозну космічну мрію, яку він прагнув утілити заради усього людства.

 

 

У 15 років одесит Валя Глушко розпочинає регулярне листування з Костянтином Ціолковським, зазначаючи, що обдумує освоєння космосу за допомогою ракет. А ще через рік він завершує рукопис своєї першої книги «Проблеми експлуатації планет». У шкільні роки креслить перший проект ракети з рідинним двигуном і намагається побудувати її. Починають публікуватися його науково-популярні статті про космічні польоти: «За воювання Землею Місяця» (1924 рік), «Станції по за Землею» (1926 рік) тощо. «Наслідком прогресу людської культури є виснаження життєвих соків Землі, чим людство, в кінцевому підсумку, ставить себе під загрозу краху, як своєї цивілізації, так і свого існування. Вихід із майбутньої кризи – поповнити запаси енергії та матерії ззовні, з глибин світового простору, з інших тіл.

 

Цілком природним є тепер поставити сусідні нам планети в таке ж становище, в якому перебували раніше не відомі нам континенти. Колонізувати нові планети, організувати на них експлуатаційні частини для постачання все більш нужденної Землі є цілком природним і зрозумілим кроком усе зростаючої промисловості й могутності людського інтелекту».

 

Це фрагмент із книги «Проблеми експлуатації планет». Ще в 16 років Валентин Глушко визначив головний сюжет свого життя – забезпечити космічний розвиток людства, освоїти Місяць і планети Сонячної системи. Таку мету Глушко поставив перед собою тоді, коли не те що ракети, а літаки – чи, як тоді казали, аероплани – були неабиякою екзотикою. І він ішов до цієї мети крок за кроком, конструюючи все потужніші ракетні двигуни.

 

 

Але він ніколи не був роботом вундеркіндом. У 1920–1922 роках юний Глушко навчається в Одеській консерваторії по класу скрипки у професора Столярова, потім його переводять до Одеської музичної академії. Естетичний вимір людського життя, ба більше – технічного прогресу він вважав одним із визначальних. Бо ж коли не перемагатиме краса, кому потрібні наука й техніка? А ще, забігаючи наперед, зауважу, що Валентин Глушко завжди справляв неабияке враження на жіноцтво і мав на космодромі репутацію найпершого стиляги й витонченого донжуана.

 

Та повернімося у середину 1920-х. Валя Глушко після профтехшколи працює слюсарем, що відкриває йому, за радянською термінологією, «вихідцю з гнилої інтелігенції», дорогу до вищої освіти й науки. Ленінградський університет – газодинамічна лабораторія в Ленінграді – Реактивний науково-дослідний інститут у Москві. Ось його шлях у ці часи. В середині 1930-х починається тривала співпраця Валентина Глушка з Сергієм Корольовим, наслідком якої через багато років стане запуск першого у світі штучного супутника Землі й перший політ космонавта. Але поки що здобутки скромніші: 5 листопада 1936 року проведені офіційні стендові випробування двигуна ОРМ-65 тягою до 175 кг (запам’ятаймо цю цифру) для ракетоплана РП-318 і крилатої ракети 212 конструкції Корольова.

 

Здавалося б, перед молодим конструктором відкрилися значні творчі перспективи. Але настає 1937 рік, один за одним зникають колеги, робота фактично завмирає. До Валентина Глушка черга дійшла 23 березня 1938 року.

 

Після двох днів перебування в підвалі Луб’янки він підписав зізнання про участь в антирадянській організації та шпигунство на користь Німеччини. Чекісти були задоволені: зламали інтелігентика! Глушка перевели до Бутирської в’язниці, де він мав чекати суду. І тут 30-річний учений відмовляється від усіх свідчень і починає боротьбу з системою. Серед адресатів його листів Вишинський, Сталін, Берія. Останній віддав наказ переглянути справу, пом’якшити вирок і використати вченого в одній із «шарашок» |див. довідку|.

 

Глушко швидко стає головним конструктором казанської «шарашки», де створюють ракетні прискорювачі для літаків. Там же за якийсь час з’являються Сергій Корольов і всі вцілілі зеки-ракетники. Валентин Глушко використовував найменші можливості «витягнути» з таборів та в’язниць усіх колег, які залишилися живими. Він домігся, щоб зеки-конструктори мали найкраще обладнання та щоб їх годували ліпше, ніж на волі. А ще, за спогадами колег, білосніжна випрасувана хусточка завжди виглядала з верхньої кишені його робочої куртки…

 

На початку 1944 року конструктора забажав бачити Сталін. Їх розмова тривала понад годину. Глушка негайно звільнили; на волю вийшли і його працівники та колеги.

 

 

 

Улітку 1945 року Валентина Глушка і його колег відрядили до Німеччини вивчати трофейну ракетну техніку. Знайомство з нею викликає шок. Двигун ракети А-4 (більш відомої як «Фау-2») має тягу понад 25 т (найпотужніший радянський – 900 кг). Доводиться копіювати німецькі зразки, й уже в жовтні 1948 року РД-100 – копія двигуна «Фау-2» – підіймає у повітря Р-1 – радянську копію цієї ракети. Ще якийсь час – і Глушко доводить тягу свого двигуна до 37 тонн. Ну, а далі – двигуни уславленої «сімки», Р-7, яка підняла в космос перший штучний супутник і стала основою для багатьох подальших модифікацій – РД-107 (тяга – близько 78 т біля поверхні Землі), двигун першого ступеня, та РД-108 (тяга – 71 тонна), двигун другого ступеня. «Сімка» з третім ступенем підняла на орбіту кораблі «Восток» та «Восход», її модифікація підіймає донині «Союзи», а з четвертим розгінним ступенем ракета свого часу відправила міжпланетні станції до Місяця, Марса й Венери. А загалом під керівництвом Валентина Глушка до 1988 року були створені понад 50 рідинних ракетних двигунів та їхніх модифікацій, які застосовували й застосовують нині на 17-ти моделях бойових і космічних ракет.

 

Перший супутник Землі й перша пілотована орбітальна станція «Салют», політ Гагаріна та м’яка посадка на Марс – усе це забезпечили двигуни КБ Глушка.

 

22 травня 1974 року Валентин Глушко був призначений директором і генеральним конструктором науково-виробничого об’єднання «Енергія». Він став другим після Корольова загальновизнаним формальним і неформальним лідером радянської космонавтики. На цій посаді Глушко займається вдосконаленням пілотованих орбітальних станцій «Салют» і транспортного корабля «Союз»; розробкою вантажного корабля «Прогрес».

 

А паралельно з тим розробляє велетенський носій «Енергія» (тяга лише одного двигуна цього носія РД-170 становить 740 тонн!), що має виводити на орбіту космічний літак «Буран». Зрештою, під орудою академіка Глушка була створена перша у світі багатомодульна орбітальна станція «Мир».

 

 

 

Ще наприкінці 1950-х років Сергій Корольов і Валентин Глушко почали проектувати ракетоносії та кораблі для пілотованих польотів до Місяця й Марса. Розрахунки засвідчили: людина може ступити на інші небесні тіла, але для цього потрібні нові, надзвичайно потужні ракетоносії. А ще треба дослідити, як людина переносить тривалий стан невагомості, знайти засоби компенсації негативного впливу цього стану, створити механізми антирадіаційного захисту, «навчити» міжпланетний корабель маневрувати, побудувати модуль для посадки на інші космічні тіла й старту з них, забезпечити безперебійний зв’язок із Землею.

 

І все це – за умов постійної боротьби з радянською системою, в якій завжди були гроші на побудову десятків тисяч танків, сотень літаків і бойових ракет, але ніколи не вистачало коштів на мирний космос.

 

На початку 1960-х років між Корольовим і Глушком спалахнула гостра суперечка щодо того, двигуни з яким пальним ставити на надпотужний ракетоносій, призначений для місячної (а в перспективі – й марсіанської) експедиції. В результаті Корольов разом з іншими фахівцями конструював ракету Н-1 (після смерті головного конструктора її так і не «навчили» літати), а Глушко поставив свої на той час найпотужніші ракетні двигуни на носій УР-500К, створений у КБ Володимира Челомея. Однак до Місяця цей ракетоносій відправив лише безпілотні кораблі – партійний вождь Брежнєв не наважився у грудні 1968 року дати команду вже підготовленим космонавтам зайняти пілотські крісла.

 

1974 року академік Глушко, врахувавши помилки й здобутки своїх колег, накреслює програму руху в космос: 1979 рік – постійно діюча орбітальна станція, 1981 рік – експедиція на Місяць, 1983 рік – політ до Марса. Фантастика? Аж ніяк: за цим стояв тверезий розрахунок. Один за одним злітали «Салюти»; зростала тривалість польотів космонавтів; детально проробили проект місячної бази, розрахованої на шістьох дослідників; нарешті, на стартовий майданчик вийшов ракетоносій «Енергія», здійснив перший політ орбітальний літак «Буран» – аналог американського шатла.

 

Певна річ, було відставання від графіка – постійно діюча орбітальна станція «Мир» з’явилася на сім років пізніше від запланованого, бо ж Кремлю було не до космосу, шалені гроші йшли на війну в Афганістані. І вже був готовий до виробництва не бачений досі носій «Вулкан», здатний вивести в космос масу до 230 т. Отже, можна було ближчим часом летіти і на Місяць, і на Марс – залишилося доробити небагато. Але саме в цей час номенклатурна еліта сіла на «мерседеси» й почала «прихватизацію»…

 

ФОТО: УКРІНФОРМ

 

 

…Макети місячної бази в повну величину розібрали тільки в 1999 році, коли стало зрозуміло, що вони вже нікому й ніколи не знадобляться. А орбітальний літак «Буран» перетворили на атракціон у парку культури й відпочинку…

 

Українець Глушко дав людству технічну можливість досягнути Марса і побудувати постійну базу на Місяці наприкінці ХХ ст. Та це виявилося непотрібним. Чому? Тут можливі різні відповіді. Головне, що зараз, коли й С п о л у ч е ні Штати, й Росія заявили про намір провести за кілька десятків років пілотовану марсіанську експедицію, май же все доводиться починати спочатку. Втрачені технології, конструктори, що пішли на пенсію чи померли, розвалені стартові комплекси. Науково-технічний регрес, інакше кажучи. Але втрачені знання та технології будуть відновлені, якщо, звісно, в центрі уваги космічних держав не постануть якісь інші проблеми – чи глобальна екологічна криза, чи не менш глобальна війна з ісламським фашизмом, чи створення ліберальної православної імперії.

 

Валентин Глушко ще побачив старт «Бурана». Великий інженер і мрійник помер, заповівши розвіяти свій прах над Марсом. Проте цей заповіт зі зрозумілих причин залишився невиконаним.