Азійський суперник Мюнхенської конференції з безпеки — саме так часом називають один із найбільших азійських геополітичних форумів — конференцію Raisina Dialogue, яка на цих вихідних вже одинадцятий раз проходила у столиці Індії Нью-Делі. Це вже була моя друга «Райсина», тож я мала свої очікування від цього заходу. Але, як і щоразу, тут залишився простір для здивування.
Індія — особлива країна, коли йдеться про підходи до геополітики. «Стратегічна автономія» — принцип, за яким країна формує свою зовнішню політику десятиліттями і який полягає у незалежності та багатовекторності зовнішньої політики, нині відчувається як ніколи. Утім, як і те, що ідеальної багатовекторності та балансу бути не може. Наприклад, між виступом (який відверто відчувався як «тепла ванна») заступника міністра закордонних справ Ірану Саїда Хатібзаде та дискусією за участі президента Фінляндії Александра Стубба на одній сцені у другий день конференції минули якісь 15 хвилин.
Алекс Стубб цьогоріч був ключовим гостем «Райсинського діалогу» (щороку конференція має ключового гостя; минулоріч ним був премʼєр-міністр Нової Зеландії Крістофер Лаксон) і виступ після Хатібзаде був вже другим для нього після інавгураційної промови за день до цього, але така послідовність спікерів мені видалася вкрай символічною у контексті зовнішньої політики, яку веде Індія.
На цій панелі Стубб обговорював свою нещодавно опубліковану книгу «Трикутник сили: Зміна балансу нового світового порядку» (The Triangle of Power: Rebalancing the New World Order, 2026). Я не читала ще цієї книги, тож не можу скласти власної думки, але розмова на сцені наштовхувала на думку про те, що це цікава оцінка сьогодення із критикою Заходу «change or die» (змінися чи помри). Стубб також відзначив, що кожен розділ книги починається якимось дипломатично-політичним анекдотом, що траплявся з автором книги. Над анекдотом про Лаврова сміявся весь зал, утім я не певна, щодо росіян, а їх цього року було відчутно більше, ніж минулого. У той же час, як українців серед спікерів не було взагалі, а серед учасників — лише троє разом із авторкою цих рядків.
Цікаво, що цьогоріч панельна дискусія, у якій брали участь одразу три російські спікери, була закритою та лише за запрошеннями. Натомість дуже багато обговорень і сподівань було щодо нової угоди між Індією та ЄС, яку в Брюсселі вже встигли назвати «основою усього», або ж англійською «mother of all deals» (ну, й часто українською це перекладають безпосередньо, оминаючи ідіому, як «матір усіх угод»). Попри те, що угода ще тривалий час проходитиме ратифікацію у Брюсселі, у Нью-Делі ця домовленість вже створила тектонічний зсув у візії Євросоюзу. Раніше, Нью-Делі не дивився на Брюссель як на «столицю Європи» і працював безпосередньо зі столицями великих гравців — Парижем чи Берліном. Нині ж зʼявилося бачення ЄС як єдиного гравця. Однак ця зміна все ж залишає значний простір для покращення ситуації, зокрема у баченні України.
Попри зближення з ЄС, в Нью-Делі не хочуть бачити/не бачать Україну як майбутню частину ЄС чи хоча б невідʼємну частину європейської архітектури безпеки. Окрім цілком риторичних формулювань, ця «сліпота» проявляється у цілком реальних підходах. Міністерство зовнішніх справ Індії має поділ на підрозділи за відповідними напрямками, як і будь-яке інше міністерство. Україна й досі перебуває у підрозділі «Євразія» разом із Росією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном та іншими країнами Центральної Азії, у той час, як наприклад Азербайджан та Молдова — у «Південній Європі». Такий підхід слід виправляти і тут це завдання не лише для Києва, але (і це мабуть великою мірою) для європейських столиць та Брюсселя, які намагаються отримати Делі на своєму боці.
Президент Фінляндії Алекс Стубб — ключовий гість «Райсинського діалогу» 2026.
Слоном у кімнаті у контексті співпраці з Індією залишається Росія. Попри те, що Індія вже майже десять років диверсифікує джерела купівлі озброєння, Росія залишається важливою, коли йдеться про обслуговування вже наявних одиниць. Численні контракти, підписані із європейцями та американцями упродовж останніх років, потребуватимуть десятиліть для виконання. Озброєння — не єдиний кластер, Росія вагомий партнер, коли йдеться про атомну енергетику. Це впливає на формування зовнішньополітичних підходів. Однак, ідеального балансу важко досягти, і нинішній підхід Нью-Делі у відносинах із Києвом видається більше «проросійським», аніж «збалансованим». Саме про зміну цієї парадигми слід говорити і українцям, і європейцям.
Індія — складний, але потрібний Україні та Європі партнер. У світі, де протистояння між США та Китаєм лише посилюватиметься, Індія має потенціал стати «державою-мостом» між Європою/Заходом та країнами Глобального Півдня. Нова угода між Індією та ЄС — це win-win для обох сторін. Однак без України цей пазл буде не повним і про це слід говорити і Україні, і європейським партнерам.
Ще одним аспектом (хоч це й тема для окремої колонки) є просвітницька робота та місці. Попри невеликий склад, українське посольство у Нью-Делі робить титанічну працю, коли йдеться про усі можливі культурні, просвітницькі, політичні чи медійні заходи. Однак потреба розширювати знання індійців, зокрема, аналітиків, викладачів, політологів, економістів, залишається добре видимою, а робота Росії у цьому напрямку не зупиняється і, на мій погляд, навпаки активізувалася упродовж останнього року. Позиціонування Індії звісно не додає бажання розпорошувати й так обмежені українські ресурси. Але ми не маємо права складати руки. І це частина нашого національного інтересу.
