Україна, яка посміла тримати оборону в кривавому протистоянні з Росією у центрі Європи в XXI столітті, мимоволі змушуватиме західні держави переосмислювати власні цінності, ставлення до РФ і роль самої України в безпековій політиці Європи та світу.
Добро і зло
Неназвана війна, яку Росія веде проти України починаючи з 2014 року, проявила тектонічні зсуви у світовому правовому та безпековому порядку. З’ясувалося, що принципи, на яких будувався світ після Другої світової, підважені. Щоправда, ці зсуви виявилися неминучими й початки їх були помітні вже тривалий час.
У 1945 році, щоб «захистити наступні покоління від жахіть війни, яка двічі (…) завдала людству невимовних страждань», повоєнні держави заснували Організацію Об’єднаних Націй, визнавши право націй на самовизначення та суверенітет держав. А згодом, у 1948-му, ліберальні принципи гідності й прав людини, демократії та верховенства права були закріплені в Загальній декларації прав людини ООН як орієнтири для побудови не так «повоєнного», як «антивоєнного» суспільства.
Європейські держави, усвідомлюючи жахіття війни й власні помилки між Першою та Другою світовими, погодилися на безпрецедентний рівень співпраці та інтеграції. Щоб стримувати й контролювати одна одну, а також щоб створити противагу США, вони спочатку, у 1949-му, заснували Раду Європи, а згодом, у 1950-х, європейські співтовариства, що були попередниками ЄС. Тоді ж був сформований безпековий пояс НАТО, який підперезав країни Західної Європи, США та Канаду. Фундаментом цих геополітичних утворень, відповідно до їхніх статутних документів, стали ті самі гідність і права людини, демократія та верховенство права.
Читайте також: Старі цілі, нові методи. Сценарії дестабілізації в Україні
У безпековому вимірі після Другої світової війни ці ліберальні цінності відігравали подвійну роль. З одного боку, гідність і права людини, демократія та верховенство права були метою, ідеалом, заради якого потрібно утримувати мир і безпеку. З другого — вони, зокрема через вільні вибори, підзвітний уряд, справедливий суд, стали інструментом для утримання миру та безпеки.
ЄС і НАТО дозволили повоєнним демократичним державам відмежуватися від держав тоталітарного світу, які на чолі з Радянським Союзом також були членами ООН. Але саме свобода й гідність людини стали лінією розмежування в біполярному світі, а загроза тоталітарного радянського табору лише утверджувала віру демократичних держав у декларовані цінності.
Спокуса
Саме крах радянської ідеології став для Заходу показовим випробуванням на відданість ідеалам.
Попри падіння Берлінського муру, західних альянтів цілком влаштовував ослаблений, але збережений Радянський Союз. І виступ президента Джорджа Буша-старшого у серпні 1991-го в стінах тоді ще Верховної Ради УРСР засвідчив, що Заходу комфортно сприймати всі союзні республіки, зокрема й ті, які прагнули незалежності, крізь призму інтересів Москви. Тоді зі слів президента Буша ми дізналися, що «свобода — це не те саме, що незалежність», і що наше прагнення незалежності — це «суїцидний націоналізм, який базується на етнічній ворожнечі».
Тому з розпадом Радянського Союзу вся увага, і прагматична, і романтична, була прикута до Росії. Її територія і населення означали нові ринки, а ядерна зброя, армія та геополітичне становище, зокрема сусідство з Китаєм, — нові безпекові пріоритети. А ще це була terra incognita, новачок-мажор у класі, з яким усі хотіли товаришувати і якого так подобалося огортати турботою, прощати всі помилки, але захоплюватися найменшим успіхом. При цьому решта союзних республік за умовчанням сприймалися як біднятка під покровительством мажора.
Замість того щоб оцінити реальні та потенційні загрози «Росії-завжди-імперії» та будувати свої відносини з нею на основі цих загроз, західні держави задля власного комфорту взаємодії з нею заходилися будувати міф «демократизації Росії». При цьому нікого не збентежило, що РФ оголосила себе правонаступницею СРСР у всіх міжнародних організаціях і «відрейдерила» все союзне майно за кордоном. Не стурбувало тоді й порушення основоположного права власності, принципів добросовісності та пропорційності. Росії допомогли відібрати ядерну зброю в нас, знаючи, що вона тримає в Україні військову базу й флот. Підписуючи Будапештський меморандум, глави держав розуміли, що це, за словами колишнього посла США в Україні Стівена Пайфера, «був чек, за яким ніхто не мав наміру платити».
Росія стала членом Ради Європи, але саме остання почала допомагати їй запроваджувати ідеологію «русского міра», вимагаючи, зокрема від України, «защиты прав русскоязычного населения». Байдуже, що відповідно до європейських стандартів «насєлєніє» не має прав: права є в людини, меншини, нації, держави, а володіння державною мовою — обов’язок громадянина будь-якої держави. Західні медіа розмістили свої регіональні офіси в Москві й навіть незчулися, як стали частиною російської пропагандистської машини, висвітлюючи події на пострадянському терені переважно крізь призму Russia Today. ОБСЄ не помічала відсутності демократії в російських виборах без вибору. Міжнародні правозахисні інституції разом із державами — оплотами свободи та прав людини хоч і з огидою, але проковтнули дві чеченські війни й геноцид чеченського народу, переслідування свободи слова та вбивства російських журналістів, розтерзання ЮКОСу й отруєння Алєксандра Літвінєнка.
Москва ж, відчуваючи безкарність, розширювала межі можливого й ставала дедалі відвертішою у своїй брутальності: «Ми не дбаємо про ваші демократію, права людини та верховенство права, але ви нас боятиметеся і любитимете». Безкарність цементувалася тим, що не пахне: російським газом та російськими грошима. Росія продукувала багато газу і багато грошей, вкладаючи їх у банки й нерухомість, громадські організації та аналітичні центри, у медіа й політичні сили. І всі боялися і любили.
Водночас зламані бар’єри потрібні були Москві не для внутрішнього вжитку. Її мета — відновлення імперії, переділ сфер впливу у світі. Російсько-грузинська війна 2008 року була репетицією для гібридної воєнної машини РФ і «тест-драйвом» для перевірки на спроможність політичної машини Ради Європи, ЄС, НАТО та ООН. Кремль мав лишитися задоволеним обома. Результат гібридної війни — два російських анклави в Грузії: Абхазія та Південна Осетія. Рада Європи вказала Росії, що так «співвітчизників» не захищають; ЄС вирішив, що це Грузія спровокувала війну; у НАТО заявили, що винні обоє; ООН дуже старалася, але рішення не прийняла. Це стало сигналом до дії: що брутальнішою буде сила, то тихішими ліберальні цінності.
Читайте також: Співпраця Україна-ЄС: без образ
З цього моменту російська війна проти України була фактично неминучою. Участь останньої в оновленому імперському проекті Росії була критичною. Непідконтрольна Україна несла багато загроз: це і Чорне море з Чорноморським флотом РФ, і підприємства військово-промислового комплексу СРСР, від яких залежала Росія, і українська історія, що є вічним доказом російської брехливості та деспотії, а найбільше український успіх, який зруйнував би міф про велич та успішність Росії.
Після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності Україні бракувало національної ідентичності в значної частини людей і політичної еліти, досвіду свободи та державності, а також почуття гідності для обстоювання інтересів держави. Натомість були комплекс «молодшого брата», набутий упродовж сторічного досвіду колонізаторського правління, страх як наслідок геноциду найстрашнішого штибу — через голод, масове зросійщення етнічних українців. Ідеальні умови для утвердження Кремлем своєї вирішальної присутності в економіці, політиці, медійному просторі та культурному середовищі, а далі для нового «возз’єднання двох братніх народів».
Однак обидві спроби пришвидшити «возз’єднання», як у 2004-му, так і в 2013-му, дали зворотний результат. Українці менш як за 25 років незалежності пройшли катарсис та усвідомили не лише те, що вони українці, а й те, що є носіями цінностей свободи, прав людини та демократії і що треба вимагати поваги до них від своєї влади, що там, за східним кордоном, живуть згідно із зовсім іншими цінностями й ніякі не брати. Тому в Росії лишився єдиний спосіб «возз’єднання» — окупація.
Тягар вибору
Окупаційний марш РФ в Україні розпочався в лютому 2014 року з проекту «Кримнаш», який був потрібен для гарантування безпеки Чорноморського флоту й присутності в «правильному місці» на майбутнє. Поки українці в шоці та з надією дивилися на західних гарантів Будапештського меморандуму, ті благали українську владу не заважати «зеленим чоловічкам», щоб не було гірше. Російську присутність у Криму демократичний світ офіційно «побачив» лише після того, як РФ сама це визнала за результатами псевдореферендуму 16 березня 2014-го. Тоді всі швиденько заявили, що ніколи не визнають анексії Криму, завжди підтримуватимуть територіальну цілісність України, і поквапилися зайнятися своїми справами.
«Гірше» не забарилося. На відміну від Криму «зелені чоловічки» з «ДНР» і «ЛНР» не мали завдання перевтілюватися в російських солдатів — вони повинні були лишатися за лаштунками і керувати процесом легітимації присутності РФ в Україні й дезінтеграції країни зсередини через вибори на окупованих територіях та особливий статус для них.
12% території під окупацією, понад 10 тис. загиблих, десятки тисяч поранених, 1,5 млн втікачів, Іловайськ і Дебальцеве, близько сотні тисяч гектарів замінованої землі, зруйновані інфраструктура та житло, викрадені й вивезені до Росії підприємства — ось неповний перелік трагічного спадку двох із половиною років реалізації російського проекту в Україні. Але демократичний світ і далі не може розгледіти РФ на окупованих територіях Донеччини та Луганщини, попри присутність там тисяч російських солдатів і російського важкого озброєння.
Читайте також: Старий товар у новій обгортці
На зір суттєво впливає небажання визнавати стороною воєнного конфлікту РФ, яка заперечує свою присутність на Сході України, на відміну від Криму: «Ми не можемо казати про те, що ситуація на Сході — це наслідок російської агресії, бо Росія це заперечує». Якщо визнати РФ кривавим окупантом Європи XXI століття, то як тоді з цим жити? Як продавати росіянам французьку картоплю, німецькі авто й лондонську нерухомість? Як ходити на пишні прийоми російських посольств? Як брати захмарні російські гонорари? Як же тоді визнати руйнування міфу про «демократизацію Росії» і те, що ти захоплювався не «успішною та сильною країною», а банальною агресивною деспотією? Як жити в страху помсти Росії? І все це через якусь Україну?
Через ці страх і сором сьогодні в пристойному міжнародному товаристві згадка про Крим сприймається як вульгарний жарт, запрошення до участі в міжнародному заході супроводжується переконливим проханням не говорити про Росію та війну, а розмови про це викликають роздратування. Міжнародні організації хочуть говорити про страждання людей, а не про їх причину, про територіальну цілісність України, але не про те, чому її порушено. Українські політики, які дозволяють собі не мовчати про причини й наслідки мінських домовленостей, давно не у фаворі в їхніх послідовників, а деякі європейські вже заплатили своїми політичними кар’єрами.
Україна у 2017-му буде іспитом на сумління, який примушуватиме демократичні держави до непростого ціннісного вибору.
Покарання жертви — це тортури й приниження людської гідності. Тому вимагати від України назвати війну на Сході внутрішнім конфліктом, зокрема провести амністію, вибори під окупацією і визнати особливий статус окупованих територій, — це карати жертву й принижувати гідність 40 млн українців. Західні держави можуть і далі тиснути, але тоді вони мусять визнати, що не права людини, демократія та верховенство права, а сила, страх і торговельний баланс стали для них засадничими принципами. А ще мають пам’ятати, що, штовхаючи Україну в обійми Росії, вони вкотре утвердять останню в її безкарності та неминуче заохотять до нових конфліктів. Це також шлях до повної корозії всіх міжнародних організацій, членом яких є РФ, а отже, банкрутства правового та безпекового порядку у світі.
Читайте також: Рішення Європейської Ради: перемога не поразка
Якщо ж принципи людської гідності, прав людини, демократії та верховенства права лишаються цінністю, то Захід усе ще має шанс спробувати реалістично сприймати Росію і загрози від неї. Вести діалог із РФ потрібно, але не як із «миротворцем, що демократизується», а як із агресивним, маніпулятивним і деспотичним гравцем. Тоді ще є надія перезавантажити безпековий та правовий порядок, а разом із тим хоча б деякі з міжнародних організацій, відвівши в них Росії відповідне місце.
Зрештою, бути відданим принципам свободи та гідності означає прийняти Україну як державу, яка відбулася і яка не мусить нікому доводити право на своє існування. Таке переосмислення дасть змогу побачити в Україні з її хоч і драматичним, але унікальним досвідом відносин зі своїм північним сусідом ключ до вирішення багатьох безпекових проблем.