Він ґрунтується на міфічно романтизованій картині кубинської революції 1959 року, зокрема на постатях її харизматичних лідерів: Фіделя Кастро та Ернесто Че Ґевари. Кастро насильно долучив кубинське суспільство до власної версії марксизму-ленінізму. Як позашлюбний син великого землевласника, він бунтував проти батька, натомість усією Кубою володарював як власною латифундією. Бувши «максімо лідером», Кастро підпорядкував країну принципу панування, структурно схожому на принцип фашистської Італії часів Муссоліні. Але якщо реальність у його відгородженій від зовнішнього світу державі гноблення не відрізнялася від дійсності в інших комуністичних однопартійних диктатурах, то перед світовою громадськістю Кастро зумів виставити себе нонконформістом, сповненим вітальності й творчої енергії, що легкою рукою грайливо керує своїм народом.
Така ілюзія завжди сонячного соціалістичного раю, де люди жили хоч і матеріально скромно, але в позірній ідеальній рівності, вабила не лише міжнародних лівих, які вбачали в Кубі Кастро героїчний бастіон спротиву «американському імперіалізму». Манила вона й багатьох «бюргерських» соціальних романтиків і любителів екзотики із західного культурного кола. Повністю відокремився від похмурої реальності Куби образ Че Ґевари, який іще в 1965 році покинув комуністичну острівну державу, щоб знову взятися за революційну війну — спершу в Конго, а згодом у Болівії, де в безперспективній партизанській боротьбі його й знайшла смерть. Антикапіталісти та противники глобалізації в усьому світі зараз більше, ніж будь-коли, шанують його як ікону чистого революційного духу, не спотвореного жодними реальними структурами влади. Але Че вже давно став добре продаваним брендом і культовою постаттю рекламної, поп і модної індустрії, універсальною ознакою невизначеного, критичного до цивілізації прагнення зовсім іншого, простого і щирого життя поза «відчуженою» сучасністю.
Читайте також: Здатися без бою
Насправді ж уродженець Аргентини не лише був прихильником ультрадогматичного марксизму-ленінізму і з самого початку встановлював на Кубі однопартійну комуністичну диктатуру, у якій нещадно змушували замовкнути альтернативні голоси. Ґевара також незмінно шанував Сталіна. Під час свого першого візиту в Москву в 1960 року він поклав квіти на могилу масового вбивці, чим викликав невдоволення радянської сторони, яка приймала гостя, проте з часу хрущовських викриттів злочинів сталінізму не хотіла згадувати про свого попередника.
Ґевара був не рятівником гноблених і експлуатованих цього світу, а невблаганним, аскетичним доктринером, мислення та дії якого визначало нав’язливе прославляння насильства й смерті. «Хоч би де зустріла нас смерть, ми їй раді, щоб лише почули наш військовий клич, й інша рука простягнулася за нашою зброєю, й інші люди взялися грати жалобну музику звуками кулеметів та новими закликами до війни й перемоги», — проголошував він у «Посланні до народів світу».
Після того як Хрущов у кубинській кризі 1962 року останньої миті відступив і забрав розміщені на Кубі ядерні ракети, Ґевара прокляв цей крок як капітуляцію перед ненависним «імперіалізмом янкі». Сам він наважився б на ядерну війну, щоб лише ні на крок не відступати перед США. Оскільки радянські чиновники виявилися до цього не готовими, Ґевара запідозрив, що вони перейшли на бік ворога, і відтоді симпатизував ще жорсткішим китайським комуністам.
Я «живий і жадаю крові», — писав у 1957-му в листі Ґевара під час партизанської війни проти диктатора Батісти. Після захоплення влади в 1959 році він став верховним командувачем революційних трибуналів, які за швидкою процедурою засудили тисячі «контрреволюціонерів», і підписав сотні смертних вироків. На посаді кубинського міністра промисловості з 1961 року реалізовував жорсткий плановий економічний централізм, спираючись на форсовану індустріалізацію та гігантське збільшення врожаю цукрової тростини. Досягти цього Ґевара хотів шляхом масового збільшення продуктивності праці, якого він вимагав від кубинців. Його метою було створити «нову людину», яка мала позбутися всякого індивідуалізму.
Читайте також: «Опіум для народів»
Прославлення жертовної смерті, за допомогою чого режим хотів присмачити кубинським масам втрату свободи й земних благ, стисло виявляється в його основному гаслі «Батьківщина або смерть» («Patria o Muerte»). Новий протестний рух, який тепер протиставляє цьому гаслу вигук «Батьківщина й життя» («Patria y vida»), атакує саме ядро панівної системи Кастро. В епоху пост-Кастро вона дедалі більше втрачає міфічне сяйво й виявляється тим, чим є насправді: ординарною брутальною диктатурою.
Але чи пом’якшиться режим під тиском демонстрацій або й чи взагалі впаде? На це, на жаль, сподіватись не доводиться. На Карибах радше постане Білорусь, адже за кубинською диктатурою стоїть могутній союзник і геній у справах репресій — Росія Путіна.