Я вже два тижні працюю в Україні. Після понад десятирічної перерви знову приїхав сюди, щоб присвятити рік моєї праці тому, про що дбаю все своє професійне життя: культурі. Виїхавши з Києва у 2010-му, я не раз повертався до України, останнім часом по кілька разів на рік. Тепер знову хочу поринути в повсякденне життя, відчути його пульс, можливо, навіть зрозуміти щось більше, ніж знав досі. Мене запросили до Львова як радника, на роботу, яку я впродовж років виконував у різних міжнародних проектах. І все ж таки цього разу маю виняткове завдання.
Хочу поглянути на Львів і його мешканців, інакше кажучи, на львівський мікрокосм крізь призму культури в її надзвичайній різноманітності й багатстві. Як хтось сказав колись, «людина складається здебільшого з кисню, вуглецю, водню та культури». Її годі відокремити від культури. Ми створили культуру, а потім культура творила нас, і ця симбіотична залежність існуватиме, скільки житимемо на нашій планеті. Ми такі занурені в культуру, що загалом не замислюємося над тим, як не замислюємося й над нашим диханням. Проте інколи здибаємо когось, хто каже нам: дихай глибоко, зосередься на своєму диханні й тоді матимеш шанс увійти в стан медитації. Отак і з культурою: можна відчувати й переживати її в швидкому щоденному ритмі на «короткому, квапливому диханні», а можна й уповільнити ходу, зупинитися на мить і поринути в стан, який я люблю називати метафізикою повсякденності. Звідти лише крок, щоб свідомо брати участь у культурі, глибоко зануритись в неї.
Читайте також: Хто править світом?
Культура є способом життя людини. Щоденна поведінка, привітання, прощання, рукостискання, вираз радості чи гніву ― це все складові великого ритуалу, який людство створювало від самого світанку свого існування.
Моя спеціальність у широкому значенні слова ― мистецька культура, а щоб бути ще точнішим, треба звузити це визначення до мистецтва. Але, дійшовши туди, одразу доведеться рушати в протилежному напрямку
й знову розширювати визначення. І все ж таки мистецтво ― це світ, не замкнений у собі, а занурений у дійсність, повну інших людей, у суспільство. Митці не раз пропонували мистецтво, зосереджене на самому собі, з власної волі замикалися в «башті зі слонової кістки», щоб невдовзі розбити її стіни й повернутися до суспільства, почати діалог із ним, намагатися впливати на нього, показувати шлях, прибирати позу провидця, щоб потім, розчарувавшись, знову повертатися до «своєї башти». Я сам, часто з екзистенційним болем, кілька разів проходив цей шлях.
У своїй новій ролі особи, яка мала б не тільки радити, а й надихати, може, ще й творити послання, насичені культурними кодами, я активно повертаюся до суспільства, усвідомлюючи, що творчою силою, а водночас і стимулом усіх культурних заходів є людина й зрештою все веде до неї. Культура ― це Ти, Я, що стою навпроти тебе, і наша розмова. Ніхто не охарактеризував цього стану краще за філософа, а до того ж і ксьондза Йозефа Тішнера, який сказав: «Повноцінний діалог формується на основі певного експліцитно або імпліцитно утвердженого принципу: ані я, ані ти не здатні пізнати правду про себе, якщо будемо далекі одне від одного, замкнені в стінах наших страхів, бо ми повинні дивитися на себе немов ззовні, я твоїми, а ти моїми очима, повинні порівняти під час розмови наші погляди, і тільки отак можна знайти відповідь на питання, які ми насправді».
Озброєний цією мудрою порадою Йозефа Тішнера, а на додачу ще й своїм практичним досвідом, зіпертим на знання, нагромаджені поколіннями, приймаю черговий виклик. Я вірю, що в діалозі, який ми починаємо у Львові, зустріну відвертих, мудрих людей, готових до спільного кроку в майбутнє. І в близьке, передбачуване, і в трохи дальше, цілком невідоме для нас. Ми вирушаємо в дорогу з усвідомленням, що культура ― це праця багатьох поколінь і жодне покоління не створює культури заново. Будуємо на фундаментах, закладених нашими предками, і додаємо ще один поверх будинку, який називаємо НАШОЮ культурою.
Читайте також: Божественний Буенос-Айрес
Культура ― неперервний процес. Щоб якась людська ідея, винахід, досягнення могли стати елементом культури, вони мають бути збережені, закріплені й передані наступним поколінням. Ось так з’являється спадщина.
Спадщина є частиною нашого культурного коду. Ми можемо не пам’ятати того, не бачити, не говорити про те. Однак не можемо недооцінювати цей факт із простої причини, що не можемо повністю стерти минуле з нашого існування.
Я вже понад два тижні не стежу за останніми світовими новинами, які показують по BBC, CNN, CBC і Deutsche Welle. Ходячи вулицями Львова, сповільнюю свій ритм і занурююсь у місцевий універсум. Споглядаючи увічнену навколо мене історію, запитую себе: що можна зробити в місті? Що можна зробити для міста? Які запитання поставити? Які механізми зрушити? На чому зосередити увагу? Який наратив запропонувати? Отакі щоденні міркування радника княжого, королівського і цісарського міста Львова.