Російські пропагандисти прекрасно засвоїли цю істину, тому сьогодні РФ вкладає в агітпроп величезні гроші, і не лише в Росії, а й за кордоном – в країнах колишнього СРСР та по всій земній кулі. На підтримку провідних державних ЗМІ Росія витрачає більше, ніж будь-яка інша країна. Навіть гігантський тоталітарний Китай поступається їй у масштабах промивки мізків, посідаючи за цим показником лише друге місце у світі.
У 2012-му підсумкова державна підтримка провідних проурядових ЗМІ в Росії, за даними агентства «РИА Новости», сягнула 48,65 млрд руб. ($ 1,6 млрд). Очевидно, в нинішньому році така підтримка зросте ще відчутніше.
До переліку тих, хто отримав бюджетні кошти в Росії в 2012 році потрапили: ВГТРК (19,1 млрд руб.), Russia Today (11 млрд руб.), «Голос России» (4,4 млрд руб.), «Российская газета» (3,95 млрд руб.), «РИА Новости» (2,9 млрд руб.), «Первый канал», НТВ, ТК «Петербург» (5 млрд руб.), «Общественное телевидение» (1,2 млрд руб.), ИТАР-ТАСС (1,1 млрд руб.).
Це справді астрономічні цифри. Та більше вражає те, що за ними стоїть. Телеканал Russia Today посів перше місце у світі за розмірами державних витрат на одного працівника, які сягнули $183 тис. на людину. На утримання цього каналу Росія виділяє €275 млн. Стільки само коштує Британії ВВС, а підтримка «Аль-Джазіри» обходиться Катару майже втричі дешевше! І не треба думати, що ці гроші росіянами викинуті даремно. RT став одним із перших у світі новинних телеканалів, який отримав на Youtube.com більше мільярда переглядів. Російське телебачення дійсно має свого глядача.
Обробляють жителів «загниваючого Заходу» росіяни не лише телебаченням, а й пресою. «Российская газета» щомісяця випускає спеціальні додатки про Росію іноземними мовами для Washington Post, Daily Telegraph, а також провідних видань Індії, Бразилії та Аргентини. Крім того, працюють на благо російських інтересів і десятки експертів та політологів, яким Кремль щедро приплачує за «правильну» позицію і необхідні коментарі. Найвідоміший з них – німець Олександр Рар, який давно та послідовно захищає інтереси Кремля в Німеччині.
Читайте також: Фортеця зі скляними стінами
Україна на цьому тлі, звісно, бачиться абсолютно безпорадною. І не дивно, адже демократичній країні й не належить витрачати мільярди на пропаганду. Однак повністю ігнорувати інформаційну війну, яку веде проти нас агресор, теж не можна. Особливо це стосується міжнародного українського телерадіомовлення: якщо воно найближчим часом не з’явиться, Україна гарантовано програє. Попри величезну увагу до подій у нашій державі, жителі західних країн часто заледве розуміють, що відбувається в Україні – вони або вірять у російську інтерпретацію цих подій, або отримують інформацію від своїх журналістів, які часто самі не володіють усіма тонкощами перебігу нинішньої війни.
Україна жодним чином не позиціонує себе у світі, не дає громадянам інших держав навіть шансу дізнатися більше про нас, нашу історію, нашу позицію та ситуацію, в якій ми опинилися через російську агресію. Перші зрушення в цьому напрямку почалися лише останніми днями: з’явилася інформація, що медіа холдинг Ігоря Коломойського запускає міжнародний телеканал Ukraine Today. 11 серпня він починає мовлення в тестовому режимі. Державі в черговий раз підфартило, оскільки всю роботу за неї виконав впливовий бізнесмен. Але інтереси олігарха не є синонімом національних інтересів, тож канал може виявитися черговою «наживкою» від Коломойського.
Крім того, навіть довгоочікувана поява міжнародного телеканалу аж ніяк не означає, що владі можна і надалі тією ж мірою недбало ставитися до зовнішньої інформаційної політики. Навпаки, саме час нарешті за неї взятися.
У бюджеті України на утримання державних ЗМІ закладено понад мільярд гривень. Величезні гроші виділяються на підтримку нікому не потрібних ОДТРК з мізерним рейтингом та роздутими штатами у 200–300 осіб, друк обласних та міських газет, в існуванні яких немає жодної потреби. Усе це застаріле з радянських часів господарство з непридатним обладнанням, некваліфікованим персоналом та пристосовницькою редакційною політикою, давно вже є безглуздим тягарем для України. Але жоден український уряд досі не зважився ані ліквідувати цей пережиток, ані привести його до належного стану. Так звані районки та решта казенних регіональних ЗМІ надалі виконують функції інформаційного лакея місцевої влади, продукуючи макулатуру з дифірамбами чиновництву, панегіриками до професійних свят, народними прикметами та рекламою ворожок.
Читайте також: Інформаційне безсилля
Впродовж багатьох років усі ці ресурси займалися лише відвертим піаром правлячих режимів та абсолютно не справлялися зі своїм головним призначенням унаслідок негативних рейтингів. То чи не час почати витрачати бюджетні гроші з більшою користю, ніж раніше? Адже мати міжнародний телеканал Україні набагато потрібніше, ніж радянські релікти, які не виробляють жодного корисного контенту.
Крім того, зовсім не завадило б приділити увагу висвітленню українських подій в європейських інтернет-медіа. Уже сьогодні, розуміючи важливість такої роботи, в Україні працює ряд волонтерів, які перекладають статті українських ЗМІ європейськими мовами. Є волонтери також з іншого боку. Наші співгромадяни, які мешкають у європейських державах, а також громадяни ЄС, котрі співчувають нам та вболівають за Україну, також беруться за переклади та поширення українських публікацій про війну. Вони перекладають литовською, словацькою, польською статті «Української правди», «Українського тижня», «Дзеркала тижня» та інших провідних видань і розміщують їх просто у своїх блогах або у місцевих медіа, якщо мають до них доступ. Проте цього, вочевидь, недостатньо.
Читайте також: Атака панікою
Ефективним заходом у цій ситуації було б заснувати спеціальний фонд та виділяти європейським медіа або блогерам-ентузіастам грантову допомогу за роботу над матеріалами про події в Україні. Здається, охочих знайшлося б удосталь.
Якби інформаційна політика України була спланованою та обміркованою, сьогодні про події у нашій країні знало б куди більше людей. І трагедія України, що стала об’єктом російської агресії, була б зрозуміліша світу. На жаль, таке завдання колишня влада перед собою не ставила. Натомість ми мовчки визнали за Росією право головного спікера на території колишнього СРСР. І платимо за це високу ціну, бо сьогодні РФ у світі чути набагато краще, ніж нас.