Атож, донька, відколи познайомилася з Сашею, дуже полюбила його, але вважала, що його прізвище краще звучить із закінченням «бурґ» від німецького слова, яке означає «місто» або «фортецю». Щось у цьому було — Саша безперечно був «бюргером», жителем міста, або, якщо хто хоче, одеситом, але також завжди й «фортецею», яка стояла на сторожі близьких йому цінностей. Проте почнімо спочатку, з мого початку. З Сашею я познайомився влітку 1992 року з легкої руки мистецтвознавиці Галини Скляренко, яка організувала мені поїздку в Одесу, щоб я познайомився з тамтешньою мистецькою сценою. Я працював тоді над виставкою «Степи Європи» на замовлення тогочасної найважливішої мистецької установи в Польщі: Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві. Галина ввела мене у світ одеського мистецтва й познайомила з багатьма цікавими творцями, хоча згодом життя пов’язало мене з трьома з них: Василем Рябченком, Мішею Рашковецьким і Сашею Ройтбурдом. В одеській квартирі Саші я познайомився також із його дружиною Іриною Дратвою. Пам’ятаю, що до бенкету, який приготувала Іра, Саша запропонував, так би мовити, для апетиту «чудове одеське сало» й додав: «Можеш їсти спокійно, воно кошерне».
Восени 1993 року у Варшаві розпочалася виставка «Степи Європи», Саша показав досконалу серію квазіісторичних портретів, намальованих витончено й пишно, їх виставили у величезному коридорі Уяздовського замку — створили з них класичну барокову галерею портретів. Я досі вважаю, що він піднявся тоді на вершину свого малярського мистецтва, а пізніші його роботи — здебільшого продовження знайденої тоді формули. Після відкриття виставки в гостьових залах замку відбулося галасливе прийняття за участі українських митців і польського мистецького істеблішменту. Подавали перцівку, чорний український хліб і чудове українське сало. Коли атмосфера стала розкутою й дійшло до братання між митцями, Саша став на стіл, попросив хвилинку уваги й почав читати довгу поему Шевченка мовою оригіналу. Це викликало подив, здебільшого серед українського контингенту, і хтось запитав: «А звідки ти так добре знаєш українську мову, що можеш декламувати класиків?». Саша з типовим для себе трохи флегматичним спокоєм відповів: «Ну що ж, подбали батько-мати». Ця подія нині є однією з легенд Уяздовського замку.
Читайте також: Втрата для Одеси і всієї України
Торонто, початок 1997 року, дзвонить телефон, беру слухавку, а в ній знову той самий флегматичний голос Ройтбурда: «Привіт, Юро, це Саша, є справа, не знаю, чи знаєш, але оголошено конкурс на посаду директора Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві, ми зустрілися в доброму товаристві й дійшли висновку, що ти єдиний гідний кандидат. Юро, закінчуй уже те канадське ледарювання й приїзди. Ти потрібний тут». Я був заскочений і відповів не одразу. Наступного дня з Нью-Йорка зателефонував Костя Акінша й повторив аргументи Саші. За кілька днів я відповів, що візьму участь у конкурсі. У вересні 1997 року прилетів до Києва й так почалася моя тринадцятирічна українська епопея, хрещеним батьком якої був, що тут казати, саме Саша Ройтбурд. Згодом настали непрості, але незмірно цікаві та важливі роки нашої соросівської «кар’єри». Саша «диригував» Центром Сороса в Одесі, я керував Центром сучасного мистецтва (ЦСМ) у Києві. Ройтбурд ставав впливовою постаттю на українському небосхилі сучасного мистецтва. Наприкінці 1990-х з’явилися його нові роботи, виконані в цілком іншій манері, — то були відеороботи, а одну з них — «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» у тавтологічному галюцинозі Сергія Ейзенштейна» (1998) — Гаральд Земан, куратор 49-ї Венеційської бієнале, обрав для основної виставки. Згодом цю роботу купили для колекції Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку. У 2001-му я запросив Сашу до участі у важливій для України виставці «Бренд «Українське» в ЦСМ у Києві, він показав там чергову значущу відеоінсталяцію «Дзиґа Вертов».
Якщо коротко підсумувати досягнення Ройтбурда в царині мистецтва, то він залишиться в анналах українського мистецтва початку XXI століття насамперед як творець відеоінсталяцій — вдумливих і блискучих оповідей, натхнених авангардною традицією Одеси. Потім був короткий період життя Саші в Нью-Йорку, куди раніше виїхала його родина. Для тих, хто знає Нью-Йорк, а також Сашу, аж ніяк не стало несподіванкою, що після кількох років пошуків себе в новій дійсності «блудний» син повернувся в лоно вітчизни. В Америці залишилися його дружина й донька.
У 2010-му я виїхав з України до того самого Нью-Йорка й наші стосунки з Сашею стали, ясна річ, не такими тісними, натомість разом із дружиною Міркою ми підтримували близькі стосунки з Сашиною дружиною Іриною. У грудні 2013 року ми всі разом зустрілися на маніфестації під українським консульством у Нью-Йорку, а потім у культовому ресторані Smith & Wollenski, де за чудовими стейками міркували, що робити далі. Саша повернувся в Україну й став важливою постаттю, цього разу в громадянському просторі нової України. Його голос чули не тільки в соціальних медіа, які він, до речі, вмів досконало використовувати для своїх найважливіших повідомлень. Кілька років тому він вирішив повернутися full time, на повний робочий день, до Одеси й узяв участь у конкурсі на посаду директора Художнього музею. Після багатьох перипетій таки виграв конкурс, хоча втриматися в сідлі було нелегко, коли його за всяку ціну намагалися позбавити тієї посади. Адже найважче бути пророком у своїй країні. Два роки тому ми востаннє зустрілися в його музеї — сиділи на лаві, дивилися на будівлю й ремонт навколо неї. Саша — оптиміст, а тому, як завжди, снував плани на майбутнє. Нам не лишається нічого іншого, як реалізувати ті плани в одеському Художньому музеї імені Олександра Ройтбурда.