Тема «Волинь-43», яка дещо несподівано цього року стала ключовою в порядку денному між Польщею та Україною, не відпускає нашу увагу. При цьому польська сторона — активний гравець і після кожного чергового провокаційного або на межі провокації кроку із зацікавленням спостерігає, як це сприйме українська. Останній як стороні пасивній і, слід визнати, відверто не підготовленій до обговорення волинської тематики доводиться реагувати демаршами або ж лише коментарями. Втім, немає сумніву, що полякам вдалося розворушити українських партнерів, і не відомо, які наслідки це матиме в майбутньому.
При цьому після кожного нового витка протистояння поляки обережно приглядаються й висловлюють надію, що українці не підуть їхнім шляхом: парламент не прийматиме резолюцій у відповідь, режисери не зніматимуть фільмів, а радикали не нищитимуть могил і не нападатимуть на релігійні маніфестації…
Два сусідні погляди на українство
Поляки готові говорити про рівноправність та «вашу й нашу свободу», але перед обличчям спільної загрози. Коли ж мова заходить про українсько-польські відносини, тут українцям відведена відома нам роль «молодшого брата».
У такому контексті фільм «Волинь» навряд чи ще більше зашкодить, аніж це зробили політики. Треба віддати належне радянській та російській пропаганді: вона послідовно привчала нас, що з погляду «старшого брата» ми неодмінно виступатимемо втіленням зла. Відтак відкриття «польського фронту», може, і було несподіванкою, але такою, яку ми проходили. Український глядач це вже бачив: добре десятиліття після Помаранчевої революції російська кіноіндустрія десятками штампувала фільми про «ВВВ» чи сучасність, де українцям була відведена відверто 
провокаційна роль.
Щоправда, з погляду російського світосприйняття українці як маса не є абсолютним злом. Вони розмірені індивідуали, що шанують чарку й тарілку, ліричні пісні та вишиванку. З таких комічних персонажів можна підсміюватися, якщо йдеться про серіали. Але в кінострічках, що претендували на подачу історичної ретроспективи та реконструкцію міфу, завжди знаходився один хохол-антигерой, який зраджував «старшого брата». Своєрідний «комплекс Мазепи»…
Читайте також: Світ після «Волині»
У поляків підхід до українців інший. У фільмі «Волинь» українці теж співають і вбрані в гарні народні строї, але на відміну від росіян їх сприймають як масу — цілком бунтарську й дику. Сьогодні вони чудово співають, а завтра освячують ножі, коси та сокири. І тут польський глядач одразу згадає той архетипний образ: хіба 250 років тому це вже не переживали, коли гайдамаки чинили подібне? А як вам подобається сцена з фільму, коли українці навколо вогнища на тлі червоно-чорного прапора кричать «Слава Україні! — Героям слава!». Ну чим не алюзії до Майдану 2014 року? Українці є носіями цього бунту, віковічного хаосу зі Сходу. І поляки, переглядаючи «Волинь», лише утвердяться в цій думці.
Якщо і є який голос, а такий, очевидно, є, який намагався б заспокоїти масову істерію щодо подій 73-річної давності, то він переважно зводиться до політичної доцільності: не варто сваритися з українцями в нинішніх складних геополітичних обставинах. Годі знайти серед сучасних моральних авторитетів когось, хто подібно до відомого політика та діяча «Солідарності» Яцека Куреня прямо сказав би: «То не українці позбавляли нас незалежності, а ми українців, лише в XX столітті двічі, а може, й тричі…» — і з цієї позиції почав зводити баланс наших відносин у ХХ столітті.
Герої різних пантеонів
З погляду власного пантеону героїв українці ніколи не матимуть підтримки сусідів. І, хоч як дивно, Бандера, ОУН, УПА та інші феномени визвольних змагань найкраще демонструють, наскільки близькими відносно цих понять є Росія та Польща. Українцям заборонено мати своїх героїв, особливо тих, які артикулюють державницькі прагнення. Врешті, і росіяни, і поляки розуміють: історична постать, яка змагалася за українську державу, автоматично була ворогом російської чи польської держави. А у випадку Бандери та його соратників вони були ворогами і Польщі, і СРСР, і Третього Рейху. Врешті, Степан Бандера сидів у польських в’язницях та нацистському концтаборі й був убитий рукою працівника КДБ. Уся відмінність української позиції — ми лише хотіли здобути свою державу, і всі спроби її проголосити в першій половині ХХ століття закінчувалися збройними конфліктами з нашими сусідами, які вже мали свої держави.
Коли 2010 року, в останні дні свого президентства, Віктор Ющенко посмертно присвоїв звання Героя України Степанові Бандері, то подив викликало, що головний протест надійшов не з Кремля, а із Заходу, де з подачі польських депутатів Європарламент засудив рішення українського президента. Мовляв, Бандера «співпрацював із нацистською Німеччиною». Надто груба спекуляція щодо в’язня концтабору Заксенхаузен, брати якого загинули від польських рук у таборі смерті Аушвіц.
Здивувало, що, як виявилося, поляки не забули й не пробачили. І тоді мова, очевидно, була не про співпрацю з нацистами й не про Волинь, а про кривду, завдану в міжвоєнний час — у ІІ Речі Посполитій. Бандера, Шухевич й інші провідники, які стануть обличчям ОУН та УПА, — всі вони до війни боролися з польською державною машиною. І тут поставимо страшне й сакраментальне для поляків запитання: а чому б і ні?
Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…
Достатньо переглянути матеріали судових процесів над українськими націоналістами в 1920–1930‑х роках, якими рясніють шпальти тогочасної преси: улюбленим аргументом українських адвокатів, а часом і підсудних було те, що вони не робили нічого іншого, ніж те, що робив герой і лідер Польщі Йозеф Пілсудський. Ще якихось півтора десятиліття перед тим він організовував поштові пограбування та замахи на російських чиновників.
Акції ОУН нічим принциповим не відрізнялися від дій бойового крила Польської партії соціалістичної (ППС) початку ХХ століття, яка виборювала незалежність Польщі в боротьбі з царським режимом. Нічим, окрім, звичайно, масштабів. Напад на поштовий потяг під Безданами в 1908 році має популярну назву «акція чотирьох прем’єрів», бо з 16 чоловіків 4 згодом стануть прем’єр-міністрами Польщі. Два роки перед тим, у 1906-му, за один день, у так звану криваву середу, польські бойовики вб’ють більше російських поліцейських та військових, аніж УВО та ОУН здійснять атентатів за два міжвоєнні десятиліття. Всі ці особи стануть «символами» польської історії.
До того ж погодьмося, що українські націоналісти не були найбільшим пострахом і втіленням насилля на території ІІ Речі Посполитої. Першого президента Польщі Ґабріеля Нарутовича свої ж політичні опоненти застрелили на п’ятий день його перебування на посаді. «Травневий переворот», який у 1926 році здійснить Пілсудський, коштуватиме життя 400 особам, ще понад 1000 дістануть поранення. Але… Quod licet Jovi, non licet bovi…
Українські герої є неприйнятними лише тому, що польській чи російській свідомості важко погодитися з тим, що українці можуть мати своїх героїв, які до того ж були їхніми опонентами. При цьому поляки та росіяни не втручаються в списки шанованих своєю історією осіб. Зате історія націоналістичного руху в міжвоєнній Польщі цілком може стати об’єднавчим фактором для українців всередині України. Після тривалих і безплідних дискусій навколо ОУН та УПА, яким заполонений внутрішній дискурс, можна й варто цілком змінити акценти. Для українців Сходу й Півдня було б новим подивитися на «бандерівців» не як на тих, хто зі зброєю зустрічав кожного з-за Збруча, а як на осіб, які в умовах польської окупації боролися проти ворожої державної машини.
І тут відкривається цілий список українсько-польських питань — від концтаборів Домб’є, Берези Картузької та Явожно до пацифікації, політики осадництва та нищення українських шкіл, злочинів, скоєних у нацистських концтаборах, а ще було спалення православних церков, операція «Вісла» та, кажучи мовою польського Сейму, «геноцид», але здійснений Армією Крайовою та іншими польськими групами на Холмщині.
Волинь 1943 чи 1943–1945?
У «питанні Волині» поляки доволі спрощено, але зрозуміло для власного сприйняття поєднали українську народну стихію та бандерівський рух. Відтак два стереотипи, два чорні міфи наклалися один на одний в один час і в одному місці: на Волині в 1943 році.
Читайте також: Фільм "Волинь": #dziadywojowali?
Слід зазначити, що українці не заперечують факту масового знищення польського населення, проте резонно звертають увагу, що все ж таки варто встановити кількість жертв від усіх сторін. Поляки, здається, з цим уже проблем не мають: Сейм безапеляційно проголосив, що «було вбито понад 100 тис. громадян Польщі, переважно селян». Звідки цифри — це не суттєво. А скільки й хто вбив українців — це не варте уваги. Різняться погляди й на причини того масового братовбивства. Багато польських дослідників переконані, що у всьому винен інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Останній справді мав великий вплив на студентську молодь, але ж не на Волині, яку поляки ізолювали від Галичини так званим сокальським кордоном. Сюди не те що ідеї Донцова не доносилися, тут були заборонені цілком легальні в ІІ Речі Посполитій культурницькі організації, такі як «Просвіта» чи «Рідна школа», та офіційна українська преса. Врешті, сам Донцов був цілком легальним публіцистом і все його писання, перш ніж публікуватися, проходило серйозну цензуру. І не поляки були об’єктом нападів Донцова. Він, як писав історик УВО Зиновій Книш, «громив «лібералів», «соціялістів» та «демократів», бив наліво й направо, як крокодил хвостом».
Звісно, ідеологія «інтегрального націоналізму» є значно зручнішою причиною, ніж те саме «військове осадництво» — брутальна колонізаторська політика польського уряду щодо виділення землі на Волині та Поліссі тисячам колишніх польських військових (про причини Волинської трагедії і, зокрема, осадництво детальніше читайте на сайті tyzhden.ua).
Ще одна принципова відмінність, яка сьогодні існує між українським та польським поглядами на питання Волині — це те, що по факту поляки вихоплюють короткий проміжок часу, а саме літо 1943 року. Втім, щоб говорити про цю сторінку історії, треба розглядати її цілісно, встановивши кількість жертв протистояння, і не лише на Волині, а й під час акції, яку вже від 1944-го проводила Армія Крайова і на Волині, і на території Холмщини.
І хоча в резолюції польського Сейму хронологічні межі виставлено як 1943–1945, але жодного слова про те, що й поляки чинили вбивства. Зате натрапляємо на «визнання і вдячність солдатам Армії Крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів…»
Чи готові поляки визнати, що загони цих формувань у «героїчному запалі» знищували українську людність і спалювали села? І якщо «так», то чи можна глорифікувати АК та інші військові групи? Українці в це питання не втручаються, можливо, і через розуміння, що в наших сусідів можуть бути свої герої: чи то Сталін і ЧА, чи Пілсудський із ППС, чи АК.
Орлята і Павлокома: про що говорять пам’ятники
Волинська тема досить несподівано ввірвалася в український дискурс. Чи здатні були українці «пробачити й попросити вибачення»? Здається, що так. Адже в минулому «польське питання» взагалі не стояло в нас на порядку денному. У багатьох галицьких селах люди й до сьогодні двічі сідають за «святу вечерю» й не працюють у «латинські свята», хоча формально там поляків немає. Умовно, звичайно, адже географ Ромер стверджував, що на цій території кордон між поляками та українцями проходив серединою подружнього ліжка.
Читайте також: Зрозуміти Польщу
Оглядаючись на минуле, наші народи цілком по-різному ставляться до спільної історії. Українці взагалі беземоційно сприймають навіть найскладніші її сторінки. Натомість для поляків це живі й незагоєні рани, які постійно про себе нагадують. Вчора це Бандера й ОУН, сьогодні волинське питання, завтра вони зачепляться за Шептицького… Оцей фатум уявлення про історію, де поляки-«пани» й українці-«хлопи», і досі живий для наших сусідів. Мовляв, усі історичні біди та кривди Речі Посполитої — то тільки через те, що українці не цінували добра польської цивілізації й у критичні моменти виступали проти Речі Посполитої.
Через багато десятиліть цей комплекс відбився й на закам’янілих пам’ятках минулого — цвинтарях. У Львові є чи не найкращий у всій Україні військовий пантеон із написом «Тут лежить польський солдат, полеглий за Вітчизну», хоча розуміємо, що загинув він, знищуючи Західноукраїнську Народну Республіку. Можна легко віднайти ще кілька десятків польських військових поховань, де чітко й без двозначностей вказано, хто там похований, і які без жодних перешкод було відновлено.
Натомість одразу спадає на думку село Павлокома — один із символів польського злочину, коли лише за офіційними даними було вбито 366 українців включно з дітьми та жінками. Саме пам’ятний знак у Павлокомі став предметом міжурядових домовленостей, коли відкривали оновлений цвинтар Орлят у Львові. Після тривалих дискусій польська влада дозволила встановити пам’ятник із доволі нейтральним написом: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». Хто ці жертви й від чиїх рук загинули, не уточнено. Зате неподалік є інший хрест, де все цілком конкретно означено: «Пам’яті поляків, мешканців села Павлокома, які в 1939–1945 роках загинули від рук українських націоналістів і померли на «нелюдській землі».
Вирішивши «питання Волині» в односторонньому порядку, поляки фактично не залишають українцям простору для дискусій. Адже який сенс дискутувати після резолюції (супроти якої не виступив жоден депутат!), яскравого фільму та підігрітої суспільної думки. Схоже, позитивним уроком цієї історії стане те, що українці завдяки польському поштовху таки приречені ліквідувати білі плями своєї історії. Чи збігатиметься цей погляд із польським? Сумнівно. Але сьогодні й не варто.