Збірки есеїв майже ніколи не читають одразу й повністю. Саме такі книжки мають найбільше шансів перетворитися на настільні: взяв до рук надвечір, прочитав шмат тексту – подумав над написаним і відклав, щоб повернутися за день чи за тиждень. Такі книжки смакують. Вони, без перебільшення, прищеплюють смак до друкованого слова. А видання, про яке мова зараз, спонукає насолоджуватися ще й продуктом, котрий для багатьох став тривіальним елементом побуту. А дарма: пиво – це не лише питво. Після ознайомлення з книжкою сумнівів у цьому не залишиться і в найзатятіших моралістів, чиї уявлення про пивну культуру (чи то пак, на їхню думку, безкультур’я) вельми часто успадковані від радянських журналів «Перець» та «Крокодил». Якщо таку людину із заплющеними очима привести в навіть доволі посередній європейський паб, її шокує відсутність п’яниць під столами і вразить атмосфера довірливої розмови біля шинквасу. Книжка «Пиво і філософія» – саме про таку грань культури споживання: це один із напоїв миру й затишку. На відміну від вина, котрим тамують спрагу високочолі філософи на інтелектуальних бенкетах, пивопропонує світобачення більш карнавальне й демократичне – його не колекціонують, його просто п’ють.
Загальний настрій книжки, а заодно й конденсовану сутність культури пива, дуже добре передає передмова «Я підморгую, отже, існую» одного з найбільших знавців цього напою у світі – Майкла Джексона (бачите, навіть у його імені не обійшлося без іронії). Сей бурлескно-картезіанський вступ іще й вельми влучно закінчується: філософ від пива не претендує на знання законів життя – він лише добре знає його саме, і досвід дозволяє йому просуватися сторінками власної біографії з усміхом. Пафос його вдаваний, а гумор – справжній. Чи ви колись чули, щоб, підносячи гальбу пива, хтось виголошував повчальні й багатослівні тости?
Та після передмови я все ж перескочив би до розділу другого: «Етика пива», а саме до статті Стівена Д. Гейлза «Мілль проти Miller’а», де в трохи парадоксальний (а який-бо ще?), проте наголошено логічний спосіб розрізнено, скажімо так, осмислене пиття нашого напою і тривіальне його споживання. Для мене ця стаття – серце книжки, яскраве й дотепне пояснення, навіщо; втім, дві наступні репліки розділу не менш вдалі та промовисті: «Пиво і незалежність» Алена Маклеода та «Ще один кухоль? Про пиво, дружбу і характер» Джексона Кевола.
Логічно далі перейти до розділу третього: «Метафізика та епістемологія пива», що своєю назвою обіцяє начебто вищий рівень філософської абстракції та ширший засяг узагальнень, проте він якраз найбільше розчаровує. Крім першої статті авторства Теодора Шика «Пиво і пізнання. Мед натхнення», яка й справді глибша, дві інші радше ілюстративні, й хоча дають дещицю поживи для роздумів про культуру та вдосталь інформації про сорти, вживемо тут штамп, бурштинового трунку, однак гучний заголовок розділу аж ніяк не підтверджують. Теоретично вони більш плиткі, ніж статті наступного розділу четвертого: «Пиво в історії філософії», в якому нарешті вдаряє важка артилерія: і Берклі, й Кант, і Ніцше; останній шпетить декадентів, котрі бездумно впиваються замість працювати над собою. Саме після цих суворих сентенцій варто, на мою думку, повернутися до найбільшого у книжці розділу першого: «Мистецтво пива», в якому, махнувши рукою на всіх моралістів та модерністів, можна знову зануритись у приємні медитації між естетики кухлів та пузатих бочок із нашим веселим напоєм. Ото вже де весь спектр медитацій та варіацій довкола того, що в пиві зворушує і надихає! Вся «правда про пиво», якщо підсумувати назвою статті Майкла П. Лінча, якою я, власне, рекомендував би завершити ознайомлення з книжкою.
«Пиво і філософія» вписується у вельми демократичну сучасну тенденцію лібералізації смаків та вслухання в колись притлумлені, маргіналізовані офіційною культурою голоси. Це також одна з численних тепер спроб уважніше приглянутися до повсякденних речей, знайти глибший сенс у їх перебуванні з нами поруч – особливо якщо це речі й речовини з такою довгою культурною історією. Врешті, й саму культуру ми починаємо мислити відтак не лише як сукупність зразкових творів за склом музейних вітрин чи приписів. Не як власний обов’язок їх компонувати, а як живий процес – способи відірватися від прагматичної буденності. Мистецтво починається там, де кажемо «досить» лише користі й підносимо голову в пошуках позачасового. А власне мистецтво пива – там, де ніхто не прагне впитися. Воно теж існує: тепер ми це знаємо.
