Він вважав, що його нація не лише вчинила страшний і смертельний гріх, а й скоїла жахливі злочини проти людства. Тож питання про те, чи можна звинувачувати і притягувати до відповідальності цілу націю за воєнні злочини, зовсім не було для нього абсурдним чи наївним. Ясперс сформував чітку модель філософської дискусії, визначивши чотири категорії провини: кримінальна, політична, моральна та метафізична.
Карл Ясперс визначив і проаналізував кримінальну провину (безпосередня участь у злочинах та правопорушеннях), політичну (спадок від політичних лідерів або інституцій, чиї дії ми підтримуємо як громадяни або – гірше – політичні діячі, а також масова брехня і організована ненависть), моральну (за злочини проти людяності, від яких ми не можемо відсторонитися на підставі нашої політичної лояльності й громадянської покори) та метафізичну (за те, що ми вижили чи зробили замало або зовсім нічого, щоб урятувати життя наших побратимів, на тлі воєнних злочинів або інших злочинних дій).
Ясперс наголошує: незважаючи на те що кримінальна і політична провина німців безпосередньо пов’язана зі злочинами, скоєними та організованими конкретними представниками нацистського режиму, наступним поколінням нікуди подітися від моральної та метафізичної провини, принаймні з огляду на те що німці й надалі говоритимуть однією мовою і поділятимуть колективний дух та усвідомлення спільної історії. Доки люди відчувають прив’язаність та відданість певному суспільству, звільнитися від провини теперішнього перед минулим вони можуть лише через інтерналізацію трагедії власних батьків.
Відчуття провини стало своєрідним розмежуванням між повоєнними європейськими ідеалами та не- або антиєвропейським менталітетом, просякнутим різким запереченням будь-якої провини однієї нації за її нещодавнє минуле. Як зауважив французький філософ Паскаль Брюкнер у своїй провокаційній книжці «La tyrannie de la pénitence» («Тиранія каяття»), надмірна провина стала специфічним європейським політичним ресурсом, не обов’язково пов’язаним зі щирим почуттям моральної відповідальності. Натомість вона може використовуватися як ідеологічний інструмент, що дає змогу вгамувати опозиційний табір або заклеймити неугодну політичну еліту. Згаданий феномен чітко простежується на прикладі колоніальної провини Західної Європи або провини американців за расистське минуле.
Справжнім уособленням культури провини в політиці був канцлер Німеччини Віллі Брандт із його дивовижним вмінням давати моральні оцінки історичним подіям: він двічі схилявся навколішки (вперше – у Польщі, у Варшавському гетто, вдруге – в Ізраїлі, біля меморіалу жертв Голокосту і Міжнародного центру документування та дослідження геноциду євреїв «Яд Вашем»). Це були героїчні акти публічного каяття перед світом за злочини та гріхи своєї нації. Причому абсолютно не йшлося про жест переможеного ворога, адже для Брандта це не мало жодного сенсу – держава є державою, а індивід (навіть якщо він/вона є її главою) навряд чи здатен перетворити публічне каяття чи вибачення на ефективну державну політику.
Виходить, що держава, яка стає навколішки і просить вибачення, подібно до держави Віллі Брандта, порушує гоббсівську модель сучасної держави, котра ніколи не визнає своїх помилок, не шкодує про хиби і не лишає простору ні для чого іншого, крім абсолютної влади. Влада є істиною, а істина є владою – приблизно так уявляється влада за логікою Гоббса. Зло – це не що інше, як безвладдя. Головна цінність – вправність і виживання найсильніших, а головний недолік – слабкість. Міжнародне право та будь-які норми і цінності можуть змінюватися відповідно до великодержавних пріоритетів та потреб. Завжди і всюди ми поважаємо суверена, однак із презирством ставимося до всякої «нічийної землі» (яку ми самі ж створюємо, підтримуємо та озброюємо, щоб мати змогу викорінити будь-які вияви незалежних і гідних форм життя, щойно вони з’являються), бо тамтешнє життя людей відразливе, безглузде і коротке. У цьому полягає меседж «нового Левіафана», породженого путінською Росією.
Чи могли ми собі уявити главу колишнього СРСР, що вибачається за жахливі злочини і ганебну поведінку своїх солдатів, чиновників, представників еліти чи цілого державного апарату? Чи є ймовірність того, що очільник нинішньої РФ попросить вибачення в держави, якій росіяни зашкодили або навіть знищили?
Відповідь дуже проста: ні. Німеччина і Росія близькі лише на поверховому рівні політики. Пацифістське суспільство, створене в повоєнній Німеччині, на тлі успішної Ostpolitik ХХ століття (що ніби засліпила очі німецькій політичній еліті, яка зовсім заплуталася у своїх відносинах із путінізмом) не надто вдало маскує фундаментальні розбіжності між двома колишніми агресорами. Один із них радикально змінив політичну парадигму; інший вирішив дотримуватися колишнього курсу в найбільш відразливий спосіб. У той час як Німеччина обрала шлях першої в сучасному світі держави, по-справжньому відмінної від гоббсівської моделі, Росія завжди була і є одержима ідеєю відродження експлуататорського, не здатного до каяття і глибоко аморального політичного світу в ХХІ столітті.
Ми маємо відійти від концепції Семюеля Гантінґтона про зіткнення цивілізацій, у якій недооцінюються течії та моральні безодні всередині самої Європи. Нам радше варто спробувати осмислити зіткнення двох типів державності, про яке насправді нині йдеться. Це зіткнення між реінкарнаціями Томаса Гоббса і Віллі Брандта. Річ у тім, що Росія може стати європейською державою з майбутнім лише тоді, коли знайде в собі сили вибачитися перед Україною і таким чином відповісти за свої історичні та моральні помилки.