Спілці письменників, з одного боку, не позаздриш – хочуть відібрати землю на Південному березі Криму, зокрема Будинок творчості в Коктебелі, що належав організації з бозна-яких часів і сприймався як належне – справді, ну як це письменники без власного будинку на морі? З іншого боку, пафосні заяви голови НСПУ Володимира Яворівського та рішення «на знак протесту» закрити приміщення Спілки (те, що на Банковій) чомусь не викликають надміру активного співчуття громадськості, яка, чесно кажучи, небагато втрачає від такого «страйку».
Справа з кримськими землями – темна. НСПУ каже про фіктивні організації, що претендують на ласий шмат берега, з протилежного ж боку лунають звинувачення у незаконних операціях із цією землею… Словом, типова для останніх років історія про рейдерство, та ще й, вочевидь, не без домішки антиБЮТівських настроїв чинної влади (нема потреби нагадувати фракційне членство Яворівського). Майновий конфлікт – чим не привід для протесту? Але ж Спілці замало простого майнового конфлікту – вона називає це «війною проти українського слова, культури, мови». Офіційна заява перетинає межу простого пафосу і доходить до маразму, проголошуючи НСПУ «спільнотою, яка завжди мала сміливість критикувати й протистояти будь-якій владі».
Ці гучні фрази провокують питання. Українська культура неабияк потерпає від нинішньої влади – але хіба Спілка є хоч скільки-небудь помітним дієвцем цієї культури? Очолювана БЮТівцем організація не може бути провладною за нинішніх умов – але хіба це перекреслює тривалу історію бюрократичної структури, покликаної тримати письменників під контролем?
Слова про одвічний «антитоталітарний» характер Спілки, – мовляв, багато її членів було знищено в часи Сталіна – здаються просто-таки цинічними, адже розстрілювали письменників за особисті творчі досягнення та небажання слідувати приписам соцреалізму, приписам, які саме Спілка й нав’язувала. 30-і роки минули, минула «жданівщина», а Спілка лишалась так само загальнообов’язковою для всіх літераторів, надаючи їм комфортні квартири та престижні відпустки в обмін на послух.
Єдність у майні
Радянський дух Спілки пережив свою епоху. Бюрократизованість, кумівство, обмеження свободи думки прикривались заквітчаною риторикою, яка в часи Незалежності зазнала тільки косметичних змін (додались фрази про національну духовність тощо) і продовжувала демонструвати той самий негнучкий і нежиттєздатний спілчанський консерватизм.
Недивно, що 1997 року група авторів (серед них Андрухович і Римарук) покинула організацію і створила власну Асоціацію українських письменників. А у 2000-і рр. вже й такі скандали не сколихнули тихе, безтурботне і нікому не цікаве життя НСПУ. У 90-і роки українська література відзначалась переважно діяльністю незалежних угруповань (на зразок Бу-Ба-Бу); а останні 10 років засвідчили постання хай слабкого, але все ж нормального літературного процесу, зосередженого довкола видавництв, літературної критики, книжкових нагород та, само собою, ринку. Колись всевладний монополіст, тепер Спілка відійшла на марґінес культурного життя.
Втім, молоді й «контркультурні» автори все ж подавали свої кандидатури на членство – заради тих бонусів, які передбачає державне фінансування та збережена з радянських часів інфраструктура в курортних зонах, на яку тільки тепер поклали око невтомні рейдери.
Спілка мала 20 років незалежності, щоб реформуватись, адаптуватись до нових умов та почати, нарешті, ефективно перерозподіляти державні кошти – або відмовитись від них взагалі. Але НСПУ цього не зробила за жодного з керівників: керівна посада в Спілці ніколи не була посадою для культурних діячів, це була посада для бюрократів.
Тепер, коли настала скрута, навряд чи письменники з Банкової можуть сподіватись на серйозну підтримку від громадськості. Потрібно було раніше іти на контакт з цією громадськістю. А тепер тільки й лишається, що мовчазний, «закритий» протест. Неабияк підходить мовчазному і закритому характеру НСПУ.
Якщо будівлю на Банковій у письменників таки відберуть , то довкола НСПУ та Яворівського ретроспективно виникне ореол видатних мучеників-опозиціонерів. Ореол, на який наразі вони, при всій повазі до реальних здобутків, не заслуговують.
А як без бюрократів?
Що ж далі? Ані життя, ані передчасна смерть Спілки не видаються прийнятними варіантами. Можливо, варто було б цивілізовано, без криміналу, розпустити організацію та остаточно віддати літературу на поталу ринку, полегшивши держбюджет на іще одну статтю витрат? Це теж не конче найкращий спосіб вирішити проблему.
Ринок в Україні слабкий, особливо якщо брати до уваги тільки україномовний продукт, і на комерційний успіх можуть розраховувати лише одиниці. Повна переорієнтація на ринок означає погіршення умов для авангардної літератури та літератури провінції, а останню наразі підтримує, як уміє, саме НСПУ. Втім, практика європейських країн показує, що може функціонувати така система державного фінансування культури, яка не потребуватиме замкненої авторитарної структури радянського штибу.
За «європейської» системи кошти розподіляє щось на зразок громадської ради (у Британії це називається ArtsCouncil). До гнучкого, мінливого складу Ради входять представники літературної та мистецької спільноти – автори, критики, видавці, меценати тощо. Вони збираються кілька разів на рік і розглядають подані на гранти проекти, обираючи серед них найцікавіші. Рада підзвітна не чиновникам, а громадськості, яка має нагоду прискіпливо стежити за процесом відбору (а він, безумовно, цілком відритий). Держава не має потреби встановлювати нагляд за розподілом коштів – гарантією виступає репутація членів Ради та відсутність скандалів, які неминуче влаштувала би преса у випадку корупції. Словом, ключову роль грає спільний інтерес – а не спілчанський… Державна підтримка культури не зводиться до випадкових грантів, адже багато солідних інституцій мають стабільні надходження від платників податків, і звітують саме перед ними. Це стосується і університетів – Кембридж, приватний взагалі-то заклад, на 80% утримується державою. При цьому немає ніяких «стандартів» Міністерства освіти чи Вищої атестаційної комісії, які вганяють освіту у вузькі рамки, вигадані чиновниками.
Підзвітний громаді механізм перерозподілу державних коштів – невід’ємний складник європейської культури в її сучасному вигляді. Так само як автономія університету є базовим принципом вищої освіти. Старий, радянський підхід до фінансування культури і освіти, за якого існує єдиний всевладний монополіст (Спілка чи міністерство), немає сенсу замінювати на доведене до абсурду схиляння перед ринком. Звісно, за нинішньої влади ми не побачимо розвитку подій в описаному мною «ідеальному напрямку». Але сам принцип незалежних громадських або експертних рад, підзвітних людям, а не чиновникам, принцип, який виходить далеко за межі культури – значно більш перспективний і вартий просування та пропагування, аніж бюрократизована «духовність» від Спілки письменників.