Жити, працювати в добу пізнього соцреалізму і не бути соцреалістом – таке вдавалося небагатьом письменникам. Григору Тютюннику (1931–1980) вдалося. Його невеликий літературний спадок уміщується в одному томі на 600 сторінок, проте цього цілком вистачило, аби залишитися в каноні української літератури ХХ століття.
Я не знаю жодного його художнього твору зі слідами кон’юнктури. Григір Тютюнник чув фальш за кілометр і був безжальний у ставленні до неї. Кажуть, що він мав колючий характер. Міг рубонути комусь із «начальственних» графоманів слова, які ті на свою адресу ніколи не чули. Але за зовнішньою грубуватістю колишнього моряка крилася вразлива, ніжна душа. «Незахищене серце», – сказав якось про нього старший брат Григорій (письменник, автор роману «Вир»). Ці слова будуть підтверджені життям і смертю Тютюнника-молодшого.
ТРАВМИ ДИТИНСТВА
Дослідники, які володіють психоаналітичним інструментарієм, вважають, що в першій надрукованій новелі Григора Тютюнника («В сутінки», 1961) відбилися дитячі психічні травми автора. Війна, окуповане село 1942 року, підліток, який залишився дома удвох із матір’ю після того, як тато пішов на фронт. Лезо конфлікту в новелі надзвичайно гостре: хлопчик не може простити матері її зради. Вона й сама мучиться, проте не в силі побороти своє почуття до іншого – чужого – чоловіка. «По-дитячому ревнива любов до тата», зрештою, стає для сина джерелом помсти: він бунтує, кидає домівку і йде світ за очі… Новела «В сутінки» виразно автобіографічна. Її перший ескіз – у сповідальному листі Григора до майбутньої дружини, написаному ще 1958 року. Все майже так і було в реальному житті Тютюнників. Ось тільки батька Григорового не фронт поглинув, а сталінські табори.
Сцена, на якій розгорталася ця родинна драма, – село Шилівка, що на Полтавщині. Григір народився, коли його матері було 19 років, а батькові – 35 (для Михайла Тютюнника це було друге одруження). Тата свого син майже не пам’ятав: у 1937 році, коли його заарештували, Григорові було неповних шість. Звинуватили Михайла Васильовича в антирадянській агітації – хтось начебто чув, як він одного разу сказав: «Який дурень придумав колгоспи. Це настояще поміщицьке ярмо». Перед тим репресували його старшого брата Павла. Можна уявити жах, що завис над родиною Тютюнників: 25 листопада 1937-го стратили Павла, а ще через десять днів особлива трійка НКВС у Полтавській області оголосила вирок Михайлові – 10 років ув’язнення. Табори похитнули здоров’я Михайла Тютюнника, і в 1943 році (за іншими даними – в 1939-му) його життя обірвалося. Сталося це, як свідчать оприлюднені полтавським істориком Василем Грабом архівні документи, в Сибіру «неісходімому».
Коли арештували чоловіка, його 25-річна дружина Ганна залишилася удвох із малим сином. Проте ненадовго: Григора забрав до себе на Донбас батьків брат Филимон. Так Григір став жителем селища Щотове біля міста Антрацит. Там він пішов у перший клас. А невдовзі почалася війна. Филимона Васильовича мобілізували. Наталі Іванівні (його дружині, в якої на руках була ще й маленька донька) стало несила зводити кінці з кінцями. І Григір пішки подався на Полтавщину, до матері. Минав 1942 рік…
Про цю його двотижневу «одіссею» розповідає повість «Облога». Серед її персонажів є фронтовий листоноша Калюжний, у довоєнному житті – директор школи. Із 14-літнім Харитоном, «сиротою, старцем, приблудою», який бреде услід за фронтом, він розмовляє так, що тому весь час згадується батько. У нього навіть ім’я таке ж, як у Тютюнника-старшого, – Михайло Васильович… Та й учительський «статус» цього героя не випадковий: батько Григора, колгоспний тесля, був людиною небуденною, начитаною. Усе життя він мріяв стати вчителем.
Харитон у повісті «Облога» – «двійник» автора його дитячих часів. Він так само травмований дитинством: його тата репресували, а мати… Мати «зійшла з дому», «повіялась». У неї, скривдженої долею і озлобленої, своя житейська правда: «Іроди! (кидає вона Харитоновій бабусі і, мабуть, усьому світові. – Авт.) Зав’язали мені світ своїм арештантом. /…/ Піду… На шахти, в Харків, в Алма-Ату… Я ще жить хочу, жить!»
Після появи повісті «Облога» дехто з проникливих читачів помічав у ній «відблиски» «Іванового дитинства» Андрія Тарковського. Що з цього приводу міг сказати сам письменник – невідомо, а ось те, що він розминувся зі «своїм» Тарковським, – справді шкода (знята за мотивами повістей Тютюнника кінострічка Миколи Вінграновського «Климко» успіху не мала).
Якщо погодитися із думкою, що художня творчість є своєрідною сповіддю письменника, то доведеться констатувати: досвід власного дитинства для Григора Тютюнника мав винятково важливе, по суті, вирішальне значення. Приватно-родинне в ньому трагічно переплелося з обставинами «великої» історії (атмосфера сталінщини, війна, окупація…). Драматургія новел і повістей письменника зумовлена саме цими чинниками.
Читай також: Там, де Макар телят не пас
МОВА
Свої перші новели Григір Тютюнник написав російською. Чи могло бути інакше, якщо український клас у Щотовській школі, де він навчався, закрили через «малокомплектність», а після закінчення Зіньківського ремісничного училища (1948) 17-річний Григір, слюсар 5-го розряду, потрапив на Харківський завод ім. Малишева? З 1951-го – чотири роки служби на флоті (бухта Находка, Владивосток), повернення на Донбас, навчання у вечірній школі (1955 – 1957), потім студіювання російської філології у Харківському університеті…
І все ж Тютюнник зробив свій вибір на користь української мови. Зрештою, рано чи пізно це мало статися. Не обійшлося без упливу брата, який наприкінці 1950-х, коли Григір тільки самовизначався, уже писав свій «Вир». Григорій делікатно радив повернутися до рідної мови: «От ти пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!»
Справді, в Григорові жила його полтавська Шилівка. Без неї, її золотої мови не було би багатьох його новел. Шилівка для нього – все одно що «натура» для художника. Про героїв Тютюнникових новел тут говорять, як про своїх односельців. Прототипів і вгадувати не доводиться: всі вони як на долоні! А ось досвід служби Григора на флоті ніяк не відбився у його новелістиці. Причина очевидна – мовний бар’єр. Можливо, Тютюнник і примірявся до цього непростого творчого самозавдання – показати флотське життя через «посередництво» української мови, проте слідів такого експерименту в його літературному спадку немає.
Він любив чаклувати над словами. Припасовував їх так, як батько-тесля дошки, щоб між ними не залишалося жодної щілини.
ДИВАКИПРОТИ «ПРАГМАТИКІВ»
1966 року з’явилася перша прозова збірка Григора Тютюнника «Зав’язь». Автор її працював тоді у «комсомольському» видавництві «Молодь», – там і побачила світ його книжка (редактором її був Іван Дзюба). Вустами 35-річного дебютанта заговорило покоління тих, кого згодом не зовсім вдало назвуть «дітьми війни». Його герої – звідти, з окупованих сіл, із прифронтових смуг, із ремісничих училищ. Дитина-підранок, яка в непростих, часом нелюдських обставинах відкриває для себе добро і зло людського світу, – ось кому Тютюнник-художник «віддав» свій ранній життєвий досвід. Його армія світла «укомплектована» маленькими відчайдушними правдоборцями. У них чимало спільного, часом навіть здається, що Їгорко Човновий («Смерть кавалера»), Харитон («Облога»), Ілько («Сито, сито…»), Василько («Перед грозою»), Олесь («Дивак»), Павлентій («Вогник далеко в степу»), «Климко» з однойменної повісті – це різні версії одного й того ж героя. Усіх їх споріднює інстинктивний потяг до добра та милосердя. А ще – надрив, спричинена дитячими травмами істеричність, що раз у раз «вибухає» бунтами. У них своя лінія фронту. Бунт, істерика – то реакція на фальш, несправедливість, кривду.
Читайте також: Кларнет і дудка. Історія генія, який відмовився від свободи
Лінія моральних протистоянь у Тютюнника гостра як лезо. Його травмовані війною диваки й бунтарі привносять в атмосферу творів письменника дух морального максималізму, а максималізм, як відомо, має жорсткі критерії: йому загалом важко даються відтінки, життєва діалектика. Тільки хто сказав, що художник має бути схожий на безпристрасну Феміду із зав’язаними очима? Зрештою, Тютюнників максималізм, що розводить героїв по різні береги, аж ніяк не скасовує складну діалектику людського життя. Він загострює моральний зір, змушує ставати на бік скривдженої «маленької людини».
Улюблені герої Григора Тютюнника – тихі й не дуже практичні сільські праведники. Вони теж із армії світла, оскільки живуть за неписаними законами совісті, не спокушаючись марнотою мирських пристрастей – приземлено-прагматичне «уміння жити» їм глибоко чуже. Суттю їх натур є доброта. В етичному кодексі Тютюнника це головна чеснота. «Всі люди красиві, як добрі», – каже одна з героїнь повісті «Вогник далеко в степу», і ці її слова могли б стати епіграфом до всієї прозової саги письменника. Лад життя простої людини, її тиха, беззахисна, заступлена буднями краса завжди викликали в нього почуття любові-болю. Адже світ довкола Тютюнникових праведників – жорсткий, і їм у ньому буває дуже й дуже непросто.
Напруження конфліктів у новелах і повістях Григора Тютюнника – від несумісності різних життєвих філософій. Полюси тут чітко окреслені: безхитрісні диваки і спритні «прагматики»; сільський простолюд, який добре знає почім ківш лиха, і чинуші «з портфелями», для яких людина все одно що мураха. Їх багато в Тютюнника, диваків, чиї «портрети» виписані так рельєфно, що перед читачем щоразу постає нове «житіє», змальоване з неперевершеним мистецтвом художньої деталі, діалогу, авторської мови, пейзажів. Згадаю бодай кількох – Микиту Норовця («М’який»), Нюру, дядька Никона й Івана Срібного з однойменних оповідань, Кравчину («У Кравчини обідають»), Данила Коряка («Деревій»).
А «по той бік добра» – апологет «пор-рядку», самодур Маркіян («Поминали Маркіяна»), сільський начальник із «чавунним» поглядом Яків Брус («Грамотний»), Іван Захарович («День мій суботній»), який колись наїжджав у знесилене війною село як уповноважений. «Людина з портфелем» постає у Тютюнника як уособлення бездушної влади. Від простолюду вона відчужена глухою стіною, взаємним нерозумінням, ворожнечею. Який уже там, даруйте, соцреалізм.
Григір Тютюнник не вмів і не збирався обходити гострі кути. На уроках суспільствознавства учням розповідали про стирання граней між селом і містом, а його ті «грані» найбільше й мучили. Перечитайте новели «Оддавали Катрю», «Син приїхав», повість «День мій суботній» – і ви відчуєте, як боліла правдолюбцю Тютюннику його сільська Атлантида з її ладом життя, мовою, культурою традицій, естетикою…
«ТЕПЕР Я ОДИН ЗОСТАВСЯ…»
«Архаїка! – чую скептичний молодий голос. – Ці вічні діди, село…» Подібні закиди Тютюннику доводилося чути й від радянської директивної критики. Головний літературний прокуратор 1970-х років академік Микола Шамота картав його за «поетизацію села як душевного притулку самотньої і знеможеної в міській суєті людини, як джерела національної самосвідомості і т. ін.» «Патріархальність» тоді випікали «кальоним желєзом», вбачаючи в ній щось підозріле. Писати треба про робітничий клас, науково-технічну революцію! Скільки патетичних слів було сказано й написано в 1970-ті про ту «всемогутню» НТР… А тут Тютюнник з його «тенденцією протиставлення села місту» (так писали про новелу «Оддавали Катрю»). Це ж щось зовсім протилежне офіційному «замовленню»!
Григір не здавався. Пристосовуватися він не вмів, зраджувати своїх героїв не хотів (у 1970-ті, коли відчутно ослабли голоси таких шістдесятників, як Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Тютюнників нонконформізм був особливо помітний). Виникала парадоксальна ситуація. Тютюнник мав незаперечний літературний авторитет; магія його стилю і його правди створювала в літературі потужне силове поле, а «директивна» критика вимагала від письменника, щоб він був, ну, скажімо, таким, як Вадим Собко. Чи як Василь Козаченко. Щойно з’явилася збірка Григора Тютюнника «Батьківські пороги» (1972), як Семен Шаховський улаштував рознос з ідеологічним ухилом: «девальвація всього видатного, масштабного, що мав би художник помітити»; «уразливі в ідейному розумінні» образи… У тому ж дусі висловлювався й Анатолій Гордієнко, філософ, який спеціалізувався на ідеологічній контрпропаганді: «в цілому його (Тютюнника. – Авт.) розуміння життя сучасника виявляється збідненим і спотвореним…»
Тютюнника розпікали за те, що він ідеалізує джерела, не про тих героїв пише, не веде їх на «передову» лінію життя. Кому потрібні якісь диваки, якась «неправильна» любов, що нагадує «сліпий дощ на стиглі яблука», якісь похмурі начальники, що їх не любить Тютюнників сільський люд…
Звичайно, Григір Тютюнник знав собі ціну як художник. Коли хтось із літературних побратимів видав «прохідну» книжку, Григір зателефонував йому і сумно-докірливо сказав: «Нас було двоє, а тепер я один зостався…» Його вперто «прописували» по відомству дитячої літератури. На початку березня 1980 року Тютюннику навіть присудили премію імені Лесі Українки, хоча сам він зовсім не вважав себе дитячим письменником. Його цікавив космос душі людської.
НЕЗАХИЩЕНЕ СЕРЦЕ
У ніч на 6 березня 1980 року 48-річний Григір Тютюнник добровільно пішов із життя, залишивши передсмертну записку із загадковими словами: «Домучуйте когось іншого, а все моє, що в мене є, спаліть». У таких випадках багато що з наболілого сходиться, наче у фокусі. Друзі Тютюнника кажуть, що трагедія мала й приватно-родинні, ситуативні чинники, проте вирішальною була все ж похмуро-підозрілива атмосфера часів Щербицького. Це важко – жити в умовах постійного пресингу, бачити засилля графоманів серед літературних «генералів», терпіти цензурні втручання у твої тексти, не знати, чи побачить світ запланована до видання книжка. Можливий надрив. Григорові в такій атмосфері забракло повітря. Сталося те, про що задовго до того, як на київській вулиці Раєвського обірвалося життя Тютюнника, Ліна Костенко сказала у вірші «Гранітні риби»: «Великі риби, / виплеснуті морем, / закам’яніли на гранітних / сходах…»