Мистецтво в жодному випадку народові не належить. Маси навіть не знають, як до ладу ним «користуватися». Воно належить лише їхнім творцям, тому тільки вони залишаються в пам’яті як фіксатори певних епох.
Була колись в європейській історії розкішна доба – епоха Відродження. Зазвичай її пов’язують з Італією, де мистецтво Ренесансу розквітло особливо буйним цвітом. І жив там у другій половині XV ст. (на яке й припадає ренесансний апогей) такий собі Лоренцо Медичі на прізвисько «Пишний». Він був представником славетного клану, що залишив в історії навіть не слід – радше широку борозну. Бо всі чесноти і вади представників цього клану були непересічні, то й супроводжуються в подальших описах прикметниками із префіксом «най-».
Погодьтеся, важко не поважати родину, члени якої діяли у спектрі від найвправніших великосвітських отруювачів до керманичів Святої Церкви. Лоренцо ж став, напевне, генетичною вершиною роду. Ні, з отрутою він справи не мав, натомість був гуманістом у найвищому сенсі. Отримав блискучу освіту, був одним із найдосвідченіших дипломатів свого часу. Коли очолив Флорентійську республіку, домігся небаченого її розквіту. Його двір став найпишнішим в Європі. Та найбільшою його розрадою було мистецтво: він був природженим меценатом.
Лоренцо позбирав навколо себе найвидатніших тогочасних філософів і літераторів, запросив до свого двору цвіт мистецтва – Леонардо да Вінчі, Сандро Ботічеллі, Філіпіно Ліппі, Андре Вероккіо, юного Мікеланджело. Його особиста колекція творів стала основою зібрання знаменитої галереї Уфіцці.
Хлопець знав, що робить: він упевненими кроками прямував у безсмертя. І це йому вдалося, недарма «Нобелівська премія» для художників, що вручається на Флорентійській біеналє, названа його іменем. І ось якраз його постать і діяння сьогодні мають всі шанси опинитися в центрі уваги світового люду, коли перейдуть у площину масової культури. Американський актор і режисер Мел Гібсон, який одного разу зрозумів, що плекання ниви «історизму» – це і масштабно, і прибутково, збирається зняти про життя Лоренцо розкішну в усіх сенсах американського смаку картину із карколомним бюджетом $200 млн. Думаю, що такий розмах припав би до смаку Пишному. Ось вона, слава.