На вулиці спека, може, не 40 градусів, як у Європі, але +35, що також добре дається взнаки. Уранці мені треба було поїхати на північний край Торонто, в район, який називається Норт-Йорк і з 70-их років став місцем поселення все нових хвиль біженців із Радянського Союзу, спершу євреїв, а потім усіх можливих національностей занепадаючої імперії: від росіян, грузинів, білорусів, татар, молдаван до українців. Оскільки спека надто докучала, мені запрагнулося ковтнути чогось холодного. Проїжджаючи вулицею Дафферін, я пригадав, що там є супермаркет «Yummy», а в ньому — такий сентиментальний вибір пострадянських продуктів, товари з України: від «Рошену» до «Вереса», але й з Молдови, Білорусі, Литви, Грузії, Росії та інших колишніх членів табору вічної дружби, а отже, і з Польщі, Румунії, Болгарії, Балканів, не забуваючи й чеського пива. Але мені мріялося про холодний хлібний квас. Я зайшов у магазин, знайшов у холодильнику квас, як виявилося, канадського виробництва, узяв пляшку на зараз і другу на потім. У відділі випічки знайшов український хліб (так він називається, бо хліб, звісно, made in Canada) і мої улюблені пиріжки з вишнями, узяв одну на зараз і другу на потім.
Пиріжки нагадали мені ті інші, з «булочної» «Ярослава» на Ярославовому Валу біля мого київського помешкання, от тільки ці made in Canada і коштують $3.99 за штуку, зате наповнені до краю добірними канадськими вишнями.
Так я випадково здійснив сентиментальну подорож до смаків зі старої країни, однак вона не була позбавлена дискомфорту, бо чи допустимо купувати в магазині, де панує незаперечний дух радянської імперії?
Читайте також: 15 хвилин слави
Повернувшись додому, я переглянув новини й прочитав фейлетон Олесі Островської «Виступати чи не виступати? Що, якщо поруч із вами на сцені — росіяни?», опублікований в улюбленому тижневику ліберально налаштованих укаїнських еліт «НВ», до речі, чи вони й досі називаються «Новое время» чи вже просто «НВ»? На якусь мить мені стало ніяково, бо якось так пригадалися мої пиріжки з вишнями і квас, куплені в пострадянській крамниці, яка теж тепер офіційно називається «Східно-Європейський маркет». Я виснував, що коли вже мої добрі знайомі публікуються в донедавна російськомовних пострадянських «Нових Временах», то я можу з’їсти собі пиріжок із вишнями з колишньої пострадянської крамниці без особливого почуття провини.
Увечері я здійснив чергову мандрівку в радянське чи, якщо бажаєте, імперське мислення. У NYT я прочитав розмову з Сергєєм Карагановим, російським політологом, деканом факультету світової економіки і світової політики у московській Вищій школі економіки, чиї судження редактор NYT Серж Шмеман сприймає як «відчинене вікно» на мислення Кремля.
Для розуміння цього мислення у виконанні російського науковця, можливо навіть пострадянського інтелектуала, я процитую кінцевий уривок його відповіді:
«Щонайменше — звільнення Донбасу від київського режиму, це вже на завершальній стадії, а потім — звільнення південної та східної України. Далі метою Росії ймовірно буде досягнення нейтральності й повної демілітаризації територій, що залишаться під контролем Києва.
Україна — це важлива, але маленька частина всеохопного процесу, яким є крах колишнього світового порядку глобального ліберального імперіалізму, нав’язаного Сполученими Штатами, і руху до значно справедливішого й вільнішого світу багатошаровості і множинності цивілізацій і культур. Один із центрів цього світу буде створено в Євразії, що відродить великі цивілізації, гноблені кілька сотень років. Росія відіграватиме природну роль цивілізації цивілізацій. Росія також повинна зберігати роль північного балансира цієї системи. Я сподіваюся, ми зможемо відігравати цю подвійну роль. Ми горді бути спадкоємцями великої культури Пушкіна, Толстого, Гоголя. Він [Гоголь] народився на теренах, які зараз належать Україні, і сформував нашу любов до цієї землі. Ми — спадкоємці непереможних воїнів, таких як А. Суворов, маршали Жуков і Рокосовський. Цей світовий порядок ще далеко. Але я працюю над тим, щоб наблизити його».
Читайте також: Доля Росії вирішена
Читаючи думки і прогнози пана Караганова, якусь мить я думав, що мене живцем перенесли в часи моєї молодості, приблизно в 1970-ий, коли СРСР продукувало незліченну кількість таких оурвелівських нісенітниць. Моя перша думка — може, варто замислитися, що не так із російською психікою, що вона знову і знову розкручує цей автодеструктивний цикл самообману.
Люди, які бачать себе гравцями якоїсь безкінечної гри, часто губляться у вигаданому ігровому світі й покидають спроби зрозуміти сповнену хаосу дійсність. Однак я вирішив не копати надто глибоко, адже зрозумів, що публікація подібних інтерв’ю в газеті, яку загалом читають ліберальні еліти, не потребує жодного коментаря, слова тут говорять самі за себе.
Із понад тисячі коментарів від читачів, які я встиг переглянути, 95% можна виділити таке твердження:
«Параноя в поєднанні в гіперболізованим відчуттям національної гордості завжди були провідним елементом російської культури. Пояснення й виправдання Караганова жорстокого нападу його країни на сусідню — це очевидна ілюстрація цих рис, зрештою, Росія і так ніколи не почувалася комфортно як частина європейської цивілізації».
Під вечір спека спала, я поволі відходив від кошмарів російського імперського світогляду, поширеного NYT, нарешті з’їв другий пиріжок із вишнями і відчув внутрішній спокій, майже блаженство.