У. Т.: Яка ваша думка про засмічення українського телеефіру російськими серіалами? Чому цій проблемі не приділяли належної уваги раніше?
– Інформаційна війна з Російською Федерацією почалася не сьогодні й не вчора, а близько 10 років тому. Із приходом до влади Владіміра Путіна РФ заповзялася використовувати пресу, літературу, кінематограф як інструмент пропаганди. І це було очевидно всім, хто такими речами цікавився. Інтелектуали констатували проблему й раніше, але до них ставилися зі скепсисом. Мабуть, тому що вони не перебувають у статусі еліти, яка формує порядок денний. Та й самі лідери думок мали різні позиції щодо безпеки України. Одні виступали за свободу висловлювань, нині – за контроль над інформаційним простором. Через відсутність інформаційної політики ми отримали суспільство, не здатне порозумітися, без сформованих спільних культурних кодів. Навіть мова не є об’єднавчим інструментом в Україні. Так, свобода висловлювання у випадку Міхаіла Порєчєнкова призвела до стрільби з крупнокаліберного кулемета, бо певного моменту соціум не поклав край його пориву бути вільним.
У. Т.: Які міфи артикулювала ідеологічна машина РФ через фільми й серіали?
– Зрозуміло, що нині російський кінематограф виконує кілька загальних функцій, важливих для ідеологічної машини своєї держави. По-перше, це героїзація її спецслужб (фільми про кадетів, спецназівців, міліціонерів, десантників тощо). По-друге, створення позитивного образу радянської доби, тобто використання ностальгії багатьох людей за своїм дитинством, молодістю як інструменту створення ілюзії втраченого раю, де громадяни Країни Рад перемагали «коричневу чуму». У таких стрічках багато позитивних персонажів та епізодів, наприклад – коли героями стали відомий співак Владімір Висоцкій, хокеїст Валєрій Харламов – люди, до яких ні в кого не виникне запитань і які проходять на цілковитому позитиві у свідомості мас. Але, розповідаючи їхні біографії, нам автоматично пропонують історію про принади життя в СРСР. По-третє, формується негативний образ представників певної національності. Загалом у більшості російських фільмів українці мають два амплуа: або добрих ідіотів, неповноцінних дурнів, або ворогів і зрадників. Хоча дуже часто вони там і зрадники, і дурні водночас, та ще й боягузи.
По-четверте, сусідська пропаганда вдається до перекручування історії. Ви ж знаєте, що РФ недавно відмовилася від такого терміна, як «Київська Русь». Тепер є «Давня Русь», тобто Київ звідти взагалі викинули, щоб присвоїти чуже минуле. Схоже відбувається і з ближчими періодами. Насправді тут нічого дивного, позаяк Росія наслідує своїх засновників Пєтра І та Єкатєріну ІІ, які історію активно переписували.
Іще один сегмент – фільми про бандерівців, скажімо, така одіозна кіноробота, як «Матч», де є і Бабин Яр, і українські націоналісти, і просто українці, що нібито ловили євреїв по Києву.
У. Т.: Цьому фільмові 2012 року Держкіно таки видало прокатне посвідчення.
– Так, установивши обмеження за віком глядацької аудиторії: від 18 років. У квітні 2012-го ми із 30 побратимами влаштували мирний протест на прем’єрі «Матчу», вимагаючи не допускати його на екрани. До нас не дослухалися, хоча я навіть у суд подавав на Держкіно. На жаль, домогтися правди тоді не пощастило, до того ж під час протесту мене затримав «Беркут».
У. Т.: Зараз слід очікувати виходу російських фільмів про «київських карателів»?
– Так, серед російських пропагандистських кінострічок можуть з’явитися й ті, що піддають сумніву статус тимчасово окупованих територій. Народжується нова тематика – війна на Донбасі. Наскільки мені відомо з інформаційних повідомлень, колеги-росіяни вже знімають такого штибу «шедеври» про «карателів» та «героїчних ополченців». Утім, це не означає, що вся екранна продукція сусідньої країни є пропагандистською: згадаймо хоча б режисера Андрєя Звяґінцева. До речі, на закритті кінофестивалю «Молодість» показували фільм виробництва РФ «Росія/Україна. Реальність на Майдані», який зображував події в Києві зовсім не так, як їх трактує кремлівська пропаганда.
У. Т.: Скільки загалом ви уже заборонили фільмів і чи плануєте ще?
– На сьогодні під заборону підпали вже близько 90 кінострічок і серіалів. Зараз над переглядом працює експертна комісія з питань розповсюдження та демонстрування, до якої входить близько 30 осіб. Ці люди відсіювали кінотвори й раніше, але переважно через відверті сцени сексу, надмірного насильства тощо.
У нас немає кількісного плану невидачі дозволів, але ми продовжуємо перегляд кінострічок і діємо в межах чинного законодавства. Бачачи за певними критеріями (розпалювання міжнаціональної ворожнечі, пропаганда насильства) порушення Закону «Про кінематографію», Закону «Про захист суспільної моралі», Конституції України, вживаємо заходів. Вважаю неприпустимим під час війни показувати українцям фільми, де героїзуються представники російського спецназу, які за сумісництвом є «зеленими чоловічками». Цей спецпризначенець починає асоціюватися з безпекою, справедливістю, чесністю, викликати довіру в людей, його приходу чекають. Але, коли починається агресія проти України, російські військові убивають, знущаються, принижують мирних жителів, настає протверезіння, глядач бачить їх у реальному житті, але вже запізно.
У. Т.: Що взагалі означає ваша заборона? Чи зобов’язані прислухатися до вас телевізійні компанії?
– Саме так. Вони не мають права демонструвати за відсутності прокатного посвідчення будь-який фільм, зокрема й серіал. Це незаконно і тягне за собою відповідальність. Стежити за порушеннями мають органи, які контролюють діяльність телерадіокомпаній.
У. Т.: Чи не нажили ви собі ворогів у телевізійних компаніях? Чим вони заповнять свій ефір?
– Ні, багато хто розуміє ситуацію, тому одіозні фільми не дуже й планують закуповувати. До того ж багато хто самостійно відмовився від певних російських серіалів, зокрема «1+1» та ICTV. Росія не єдиний виробник серіалів у світі, це ілюзія. Наприклад, наші сусіди Туреччина й Польща продукують їх не гірше, я вже не кажу про провідні кінематографічні країни. Чому працювали з російським контентом? Тому що його найлегше просувати на ментально схожий ринок і він не потребував витрат на переклад. Окрім того, продукт уже показав свій результат у схожому середовищі, телевізійники знали, які рейтинги були в Росії. Тобто це безпрограшна лотерея. Купівля чужих фільмів – нині найреальніший шлях, бо виготовлення своїх потребує часу, ресурсів, перевірки аудиторією, але якщо ми зараз не почнемо робити власного продукту й заповнювати ним телеефір, то про створення повноцінної держави можемо забути.
У. Т.: Яких героїв потребує Україна у своїх фільмах?
– Українських. А вибір може бути дуже широким. Погляньте навколо: зараз багато прототипів. Не конче героїзувати силовиків і знімати кримінальні бойовики. Можуть бути комедії, мелодрами, фентезі. До речі, кандидатів у фільми жахів у нас вистачає, у нашому фольклорі дуже багато таких історій. Але річ не в тематиці, а в якості. Найгірше, що може статися, – це коли ми на хвилі патріотизму вирішимо, ніби сама тема виправдовує низький рівень естетичного й технічного виконання фільму.
У. Т.: Нещодавно ви казали, що фінансування кінематографа знову бракує. Тобто найближчим часом не слід очікувати картин такого калібру, як «Поводир», «Трубач» або «Плем’я»?
– Так, справді, коштів замало. Однак «Плем’я» не є дорогим, та й «Поводир» за європейськими мірками не великобюджетний. Цього сезону в нас 13 прем’єр – і всі стрічки достойні. Думаю, вони покажуть свій результат у прокаті, є великі надії на «Поводиря». Артхаусне «Плем’я», наприклад, за прокатом випередило тогорічного володаря Гран-прі Канн – «Життя Адель». Хоча ринок таких фільмів у нас абсолютно нерозвинений: у Києві діяли два кінотеатри, які спеціалізувалися на цьому напрямі, один із котрих, як відомо, нещодавно згорів. До речі, свій кінематограф у багатьох країнах має добрі прокатні результати, тобто зацікавлення ним – світовий тренд. У найближчому майбутньому Держкіно планує підтримувати фестивалі (як-от Тиждень актуального українського кіно в Німеччині), сприяти й надалі фінансуванню проектів, які зараз у роботі («Максим Оса», «Гніздо горлиці», «Строжова застава», «Казка старого мельника» та ін.) та працювати над законопроектами (про збір на розвиток національного кінематографа тощо).