Війна не надто сприяє розвитку культури, але для України парадоксальним чином війна стала фактором видимості — нас почули у світі й нами зацікавились. Україну тепер асоціюють не лише з Чорнобилем, корупцією та іншими негативними образами, а й із вражаючою стійкістю. І хочуть дізнатися більше про українських письменників, яких почали перекладати іноземними мовами. Для таких людей Марко Павлишин написав книжку «Українська література. Довідник воєнних часів для англомовного читача». Павлишин — австралійський літературознавець українського походження, директор Центру українських студій імені Миколи Зерова в австралійському Університеті Монаша (Мельбурн).
«Я припускаю, що читачів цікавлять питання, які війна вивела на перший план: українська ідентичність у її сучасному вигляді та на ранніх етапах її становлення; стосунки України з нинішнім агресором та колишнім колонізатором Росією; відносини українців з іншими державами та етнокультурними групами, з якими вони історично взаємодіяли, — серед останніх поляки, євреї та кримські татари — на території, обмеженій сучасним міжнародно визнаним кордоном України», — пише Павлишин.
Особливістю книжки є зворотна хронологія викладу: від сучасності до середньовіччя. Це мотивовано тим, що читачі здебільшого зацікавлюються українським сьогоденням, а вже далі поступово готові занурюватися в глибші шари минулого.
Павлишин організовує матеріал передусім довкола перекладених англійською текстів — аби читач мав змогу до них звернутися (перекладено, до слова, не так уже й мало, хоча роботи ще вистачає — і щодо класики, і щодо сучасних авторів).
Путівник українською літературою для англофонів починається з постаті загиблої письменниці Вікторії Амеліної і її роману «Синдром листопаду» — автор характеризує його як текст про «відповідальність моральної людини за боротьбу з несправедливістю». Про її перехід до поезії Павлишин міркує в ширшому контексті української культури, в якій «принаймні з часів Шевченка… саме поезія допомагала визначати та захищати українську національну ідентичність від колоніального хижацтва». До того ж поезія першою реагує на персональний біль і колективну травму, шукає мову для вираження невимовного. Тому перша частина книжки Павлишина присвячена українській воєнній поезії — тому, що з найвищою імовірністю потрапить на очі англомовному читачеві сьогодні. Він нанизує задокументовані у віршах емоції, як-от страх матері за дітей із поезії Галини Крук, гнів від розлуки з родиною у Любові Якимчук, страждання через руйнування міст у Маріанни Кіяновської, виміри любові в Артура Дроня, Остапа Сливинського, Максима Кривцова та інших сучасних українських авторів.
Павлишин також проговорює позицію колишніх російськомовних українських авторів — Бориса Херсонського, Ії Ківи, Володимира Рафеєнка — котрі обрали українську після повномасштабного вторгнення. І не проминає нагоди підкреслити сліпоту щодо російського режиму та хибне звеличення російської культури на Заході: «Багато авторів вважали нестерпним те, що вони діагностували як співучасть російської культури в російському імперіалізмі та його найновішому втіленні — вторгненні в Україну. Не менш образливою для них була нездатність багатьох на Заході, включаючи колег-інтелектуалів, засудити колоніальну злочинність російської держави або широке визнання російським суспільством воєнних цілей Росії».
Зрештою, підсумовує Павлишин, новітня українська література — це не лише свідчення про війну, а також і палімпсест традиції, як-от «Амадока» Софії Андрухович, що знайомить читачів із такими постатями як скульптор Пінзель, філософ Сковорода, засновник хасидизму Баал Шем Тов і письменник та розвідник Віктор Петров. Традиції, із якими боролися, як-от постмодерністські «Рекреації» Юрія Андруховича (1992), що маніфестували розрив із радянським минулим. Традиції, про які доводилося нагадувати — як от в есеїстиці Андруховича про український чинник у Центрально-Східній Європі.
Павлишин пильно простежує способи опору радянським ментальним установкам у стоїчній прозі В’ячеслава Медведя, Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка, химерній прозі Валерія Шевчука та Василя Земляка. 1980-ті принесли в культурний простір забуті імена і твори репресованих у 1930-х митців. Витіснене покоління 1970-х — Олег Лишега, Грицько Чубай, Микола Воробйов, Віктор Кордун — відчували з ними особливу співзвучність.
Це також і плеяда жінок-авторок — Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Марія Матіос та інші — котрі з одного боку відчували особливий зв’язок з українською традицією, а з другого — своїми творами особливо ефективно розхитували традиції радянської світобудови.
Ще кількадесят обертів планети довкола сонця — Павлишин згадує 1960-ті і те, як наростало невдоволення й недовіра до радянської влади. Цьому сприяв самвидавний текст Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965), в якому він викриває й засуджує привілеї радянської культури мовою ленінських настанов щодо національної політики — в такий спосіб радянська ідеологія витончено самоспростовується.
Окрім власне розмови про літературу, Павлишин дає для свого читача невеликий екскурс в українську історію ХХ століття, без якого незрозумілий феномен постання шістдесятників, чиє народження припало на 30-ті, дитинство — на Другу світову, а становлення синхронізувалося з розвінчуванням культу Сталіна. Вони прийняли на віру «відлигу», що виявилася тільки тимчасовим тактичним кроком влади, як і українізація 1920-х — щоб виявити українців і знищити, словами персонажа п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» (1928).
Поезія Ігоря Калинця чи Василя Стуса, як і митців 1920-х, велична не тому, що її авторів репресували — вона самоцінна і прекрасна незалежно від цього факту. Просто, повертаючись до засновку про роман Вікторії Амаліної, в кожному з випадків йшлося про моральну відповідальність людини, що не може толерувати несправедливість.
У своєму невеликому за обсягом літературному путівнику Марко Павлишин знаходить місце і для мультикультурності української літератури (згадано зокрема творчість Бруно Шульца й Мойсея Фішбейна), і для діаспорної поезії Нью-Йоркської групи, що розвивалась у «вільному світі». Про 1930-ті автор говорить не лише в контексті самогубства Хвильового і репресій його колег по перу, а через творчі експерименти Семенка і Бажана, Йогансена, Шкурупія і Слісаренка, закоріненість у традицію київських неокласиків та тиху відданість собі Володимира Свідзінського.
Чим жили українці буремного 1918-го, Павлишин узагальнює символістською збіркою Павла Тичини «Сонячні кларнети» та творчістю ранніх модерністів, що й далі лишалася впливовою, хоч дехто з них уже не жив, як Леся Українка, а дехто подався в політику, як Володимир Винниченко. Несподіваною є теза про те, що «українські модерністи пов’язували мотив харизматичної, сексуально потужної та соціально впливової людини не з сучасним міським середовищем, а з екзотичними місцями, де, на їхню думку, первісна біологічна природа людини ще не була притуплена цивілізацією». Тут йдеться про карпатський код у творчості Михайла Коцюбинського, однак цим не вичерпується. Дослідниця українського модернізму Соломія Павличко навпаки зауважувала, що модернізм для української культури був заледве не синонімом урбанізму – хоч так на повну й не розвинувся.
Про роки, що передували Валуєвському циркуляру, Павлишин пише обнадійливо: «Українська проза, яка намагалася позбутися свого сентиментального та самопародійного тону, була переосмислена як засіб для соціально-критичної літератури Марком Вовчком». Її автор відзначає за поєднання інтелектуальної позиції та літературного стилю, пильну увагу до функціонування суспільства і критику панівних соціальних відносин. Натомість стовпи української прози ХІХ століття — романи Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Анатоля Свидницького — досі не перекладені англійською мовою й недоступні для західного читача.
Реперні точки, обрані для хронологічної канви, часом дуже персональні, наприклад: «30 березня 1847 року історик Микола Костомаров, менш ніж через рік після призначення ад’юнкт-професором Київського університету, мав одружитися». З цього починається розділ про поетичну творчість і політичні ідеї українських романтиків.
Або: «У 1798 році Максим Парпура опублікував у Санкт-Петербурзі рукопис, який поширювався серед української освіченої еліти та, безсумнівно, приносив читачам багато задоволення». Це стає початком нової української літератури, започаткованої Іваном Котляревським. Далі йдеться про те, як «козацтво перестало бути активною складовою українського життя та стало символом втраченої свободи». Павлишин говорить про проблему мови й малоросійської свідомості, коли українці в Російській імперії писали у «високих» жанрах, використовуючи російську мову.
Від Просвітництва зроблено доволі великий стрибок у раннє бароко — від асиміляції нащадків козацької старшини після ліквідації Гетьманщини автор переходить до нащадків княжих родин, котрі полишали православ’я на користь католицтва на початку XVII століття. Ці події оплакує Мелетій Смотрицький у «Треносі» (1610), що ознаменувало початок бароко.
Читайте також: Ранньомодерний трикстер Мелетій Смотрицький
Щодо репрезентації козацтва, Павлишин говорить не лише про барокові панегірики й козацькі літописи, а згадує також єврейського автора Натана Гановера, кримськотатарського поета Джана-Мухаммеда-ефенді, польського митця Вацлава Потоцького, що є доволі незвичним для українського гранд-наративу.
Виклад про середньовічні пам’ятки невеликий і оглядовий (літописи, житія, проповіді, «Києво-Печерський патерик», «Слово про Ігорів похід») — але він є, винесений в окремий розділ. І це критично важливо, оскільки проартикульовано належність середньовічної спадщини до української літературної традиції. На жаль, для західної академії це досі неочевидно.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
У післямові Марко Павлишин цитує вірш Івана Драча й розмірковує над вічним питанням про роль поета у світі: оспівувати красу, боротися з несправедливістю чи пожертвувати собою заради ідеалу? Дослідник підсумовує, як українські митці протягом історії — від середньовічних книжників до дисидентів і сучасних ветеранів російсько-української війни — вбачали своє призначення у формуванні та захисті національної ідентичності. Література була й лишається важливим інструментом самовираження, опору та культурної трансформації.
Після 2014-го, а особливо після 2022-го, перед українцями постало завдання переосмислити колоніальне минуле, повернути собі право на втрачену, привласнену сусідами чи забуту культурну спадщину й розповісти світові про свою цікаву й потужну культурну традицію. Книжка Марка Павлишина цьому неабияк сприяє: останні десять сторінок відведено під покажчик перекладених англійською українських текстів, які автор запрошує прочитати, щоб краще зрозуміти Україну.