Державний телеканал назвав останнє звернення Путіна «посланням згори». Головний пропагандист кремлівського лідера Дмітрій Кісєльов навіть прирівняв його до промов Рузвельта, Черчилля та де Ґолля.
У посланні Путіна звучали нотки і месії, й захисника. Він назвав Крим священним місцем, подібним до Храмової гори в Єрусалимі. «Саме тут, у Криму […], у древньому Херсонесі, або ж […] Корсуні, прийняв хрещення князь Володимир, а тоді хрестив і всю Русь. Для Росії Крим […] і Севастополь мають величезне цивілізаційне та сакральне значення. І власне так ми до цього ставитимемося віднині й довіку». Диякон Російської православної церкви Андрєй Кураєв у своєму блозі зазначив, що звернення Путіна мало спиралося на релігію, однак нагадало твердження Муссоліні 1930-х років про те, що «Ефіопія, віднині й назавжди, належить Італії, яка тепер стала тим, чим була за часів Юлія Цезаря».
Насправді навдивовижу мало росіян взагалі щось знають про те, що Володимир хрестився в Криму. Для них півострів більше асоціюється з гламуром, ніж із духовністю. Це було місце відпусток, курортних романів, державних санаторіїв і дач. А ще воно тісно пов’язане з російською постімперською ностальгією, і саме до неї апелював Путін. Радянська ідеологія проголошувала утопічне майбутнє; сучасна російська – зациклена на минулому. Але незмінним залишається головний компонент: протистояння з Америкою. У своїй промові Путін зобразив його частиною екзистенційної боротьби суверенної держави за виживання, порівнявши Захід із Гітлером, який «захотів знищити Росію і відкинути її за Урал».
Читайте також: Лєв Ґудков: «Аморальність і цинізм – надзвичайно важливі складові російського суспільного простору»
Західні санкції, як наголосив Путін, стали результатом не його вторгнення в Україну, а бажання Америки ослабити Росію: «Якби нічого такого [як українські події] не трапилося, вони все одно щось вигадали б, щоб стримати зростання потужності Росії». Він звинуватив Захід у підтримці чеченських повстанців, які організували теракт у Грозному напередодні його звернення. В інтерпретації промовця Росія не агресор, а жертва й захисниця своїх інтересів та цінностей від Америки, яка влаштувала державний переворот в Україні, сподіваючись розмістити там свої системи протиракетної оборони. Якби РФ не захопила Крим, він став би військовою базою США.
Головна причина того, чому люди вірять пропаганді: вона співзвучна їхнім, – почуттям. На думку культуролога Міхаіла Ямпольского, основне почуття, на якому грає і яке розпалює Кремль, – це образа, тобто заздрість і ворожість. Люди, позбавлені будь-якої можливості вирішувати власну долю, звертають лють на уявного ворога, будь то українські «фашисти» чи американські «імперіалісти».
Проте, як і у випадку з радянським агітпропом, котрий у всіх лихах звинувачував зовнішніх ворогів, це обурення розбивається об дійсність. Коли картинка з телевізора не збігається з особистим досвідом людей, вона перестає працювати. «Не можна продати щось людям, якщо вони не хочуть цього купувати», – каже телевізійний магнат. Рейтинги свідчать, що громадянам РФ починають набридати новини про агресію Заходу. «Тепер люди хочуть дивитися мелодрами й казки», – каже він.
Читайте також: Росія та решта. Якими можуть бути контури розпаду РФ
А насправді росіянам слід показувати новини про наступ економічної кризи, яку в своєму «посланні згори» Путін здебільшого проігнорував. Подальше падіння рубля, зниження рівня життя й різке підвищення цін на продовольство непокоять людей набагато більше, ніж доля сепаратистів в Україні. Коли санкції почали «кусатися», ентузіазм із приводу війни та ізоляції країни різко став зменшуватися. «Когнітивний консонанс між пропагандою і відчуттями людей не витримує зовнішніх ударів», – вважає Міхаіл Дмітрієв, керівник аналітичної компанії New Economic Growth.
Опитування свідчать, що за останні дев’ять місяців й схвалення присутності російських військ в Україні зменшилося від 74% до 23%. Багато з тих, хто вважав західні обмеження дрібницями, бояться тепер ізоляції Росії. «Санкції працюють», – каже Лєв Ґудков, керівник Левада-Центру, осередку незалежних соціологічних опитувань, додаючи, що споживачі, які з’явились у великих містах Росії впродовж останнього десятиліття, «не готові затягувати паски». Однак такі люди навряд чи готові жертвувати споживанням заради громадянських свобод.
Попри дедалі більші побоювання щодо рівня життя, рейтинги популярності Путіна залишаються рекордно високими. Але, як показали вуличні протести 2011 року, все може швидко змінитись. Опитування свідчать, що загальна думка про корумпованість держави та її байдужість до народу залишається, як завжди, стійкою. Кремлівський лідер розуміє небезпеку. Для збереження свого становища йому потрібно, щоб Захід скасував санкції, – це викличе економічне зростання в Росії. Та водночас він прагне зберегти образ ворога, як внутрішнього, так і зовнішнього. І для цього може віддати Схід України, зберігши за собою Крим. Прикметна річ: у своєму зверненні він не згадував «Новороссии». А ще Путін сподівається привабити більше інвестицій до РФ без політичної лібералізації.
Читайте також: Слава Рабіновіч: «Ніколи у своїй пострадянській історії РФ не залежала від імпорту настільки, як тепер»
Ще й тижня не минуло після промови, у якій російський президент проголосив «свободу» необхідною умовою для зростання його країни, як тиск на російські громадські інститути знову посилився. Московська школа громадянської просвіти, одна з найстаріших неурядових організацій РФ, яка бореться за верховенство права, потрапила до списку «іноземних агентів». Відома правозахисна група «Меморіал» під загрозою. А Центр імені Андрєя Сахарова потерпає від переслідувань. Але нищення зачатків громадянського суспільства навряд чи компенсує зменшення доходів більшості росіян.
Здається, наразі Путін вважає за краще боротися із кризою в Росії методом заговорювання зубів. Його «послання згори» мало на меті переконати народ та еліту, що не відбувається нічого страшного й що країна витримає і санкції Заходу, і зниження цін на нафту. Однак під час промови він мав стомлений і стривожений вигляд, що видавав невпевненість. Який разючий контраст із прямою лінією чотирирічної давності, коли молодий мешканець Тюмені запитав: «Чи правда, що вам завжди щастить?». Тоді Путін упевнено відповів: «Так».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com