В опублікованій 3 жовтня цього року виданням «Известия» статті «Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, яке народжується сьогодні», ця мета нібито відразу ж заперечується, мовляв, «мова не йде про те, щоби в тому чи іншому вигляді відновити СРСР», проте подальший її зміст, осмислений у контексті загальновідомої ностальгії Владіміра Владіміровіча за цим державним утворенням не залишає сумнівів.
Формальним приводом появи статті є заплановане на початок 2012 року набрання чинності угоди про ЄЕП, який спочатку базуватиметься на погоджених діях в макроекономічній політиці, забезпеченні спільних правил ведення бізнесу та конкуренції, технічного регламенту і сільськогосподарських субсидій, транспорту, тарифів природних монополій, а пізніше буде поширений на єдину візову та міграційну політику, що має забезпечити країнам можливість зняти прикордонний контроль на внутрішніх кордонах. Навряд чи це справді стане «серйозним стимулом для національних бюрократій удосконалювати ринкові інститути, адміністративні процедури, покращувати діловий та інвестиційний клімат», як намагається переконати Путін. Адже, на відміну від колишніх країн соцтабору і балтійських республік СРСР, які отримали можливість працювати в умовах вищої культури ведення бізнесу, що панувала у старих членах ЄС, усі три члени Митного союзу залишаються носіями зовсім інших традицій. А от відкрити шлях для монополізації ринків російським капіталом (особливо у випадку Білорусі) та міграції центральних офісів компаній до Москви – цілком можливо.
Окреслюючи плани на свою майбутню каденцію, Путін вказує, що розбудова МС та ЄЕП закладають фундамент для формування в перспективі Євразійського союзу за одночасного розширення кола учасників МС та ЄЕП за рахунок інших прихильників інтеграції з РФ – Киргизії і Таджикистану. Отже, ця структура, прообраз якої у вигляді ефемерного ЄврАзЕС був створений ще 2000 року, можливо, буде наповнена реальним змістом. При цьому Владімір Владіміровіч виступає за подальше посилення ролі наднаціональних органів цих об'єднань, у яких Росія має абсолютну більшість голосів. Зокрема, обсяг повноважень Комісії Митного союзу (КМТ), який зараз нараховує близько 40 позицій, в рамках ЄЕП має бути розширений до більш ніж 100. А оскільки «вирішувати такі складні завдання можна, лише створюючи повноцінну, постійно діючу структуру», Путін має намір лобіювати формування чергового наднаціонального органу – Колегії КМТ, члени якої мають працювати уже як «незалежні чиновники».
Передвиборна технологія?
Очевидно, що технологічно чітко артикульована реставраційна ідея може стати тим необхідним лейтмотивом виборчої кампанії, який у зомбованому імперською пропагандою, особливо протягом останнього десятиліття, російському суспільстві матиме достатній ефект для звільнення Владіміра Путіна від відповідальності за соціально-економічні негаразди. Зокрема, публічно обіцяні ним усій країні «1000 доларів середньомісячної зарплати» в умовах погіршення економічної кон’юнктури у світі, падіння цін на енергоносії та девальвацію рубля, що уже розпочалася, найімовірніше, росіяни ще довго очікуватимуть.
Втім, навряд чи справа цим і обмежиться, адже партія влади, яка дедалі більше втрачає суспільну підтримку, потребує довготермінової і масштабної мети, що зможе відвернути увагу суспільства від непривабливої «стабільності» застійного типу. В «Единой России» вже готуються до погіршення результатів на найближчих парламентських виборах. З цим погоджується навіть представник секретаріату президії партії Андрій Ісаєв, який відповідає за агітацію, а неофіційно джерела в партії інформують російські ЗМІ, що результат буде 50% (проти понад 64% на попередніх виборах)
Розпадатися не можна розширюватися
Існування будь-якої імперії як цілком штучного утворення залежить від динамічної експансії. У протилежному випадку починається процес внутрішнього розпаду, який можна на деякий час заморозити, але неможливо зупинити. Ідея зміцнення влади, подолання відцентрових тенденцій, характерних 1990-м рокам, подвоєння ВВП тощо, під прикриттям яких і пройшла попередня «путінська дюжина» 1999–2011 років вичерпали себе.
Потрібна нова ідея. І на роль сурогатного замінника планів «побудови комунізму у всьому світі» шляхом поступового розширення комуністичного блоку цілком може підійти і Євразійський союз. Можливо, саме під її реалізацію Владімір Путін, як символ ностальгії за «сильним і впливовим СРСР», і отримав мандат російської правлячої корпорації, як значно більш відповідна, порівняно із Дмітрієм Мєдвєдєвим, кандидатура.
План максимум – перетворити російськоцентричну інтеграційну структуру на зв’язкову ланку альтернативної американському глобалізму системи міжрегіональної інтеграції: «На наш погляд, – пише Путін, – виходом може стати вироблення спільних підходів, що називається «знизу». Спочатку всередині регіональних структур, що склалися – ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН і інших, а потім – шляхом діалогу між ними. Саме з таких інтеграційних цеглинок може скластися більш стійкий характер світової економіки».
Як «серединний» план висувається ідея на основі інтеграції ЄС, Євразійського союзу та Азійсько-Тихоокенського регіону, принаймні Китаю, з метою витискання із поліцентричної континентальної Євразії американського впливу та ослаблення трансатлантичних інститутів.
Задля цього ще 25 листопада 2010 року у статті для німецької Süddeutsche Zeitung ВВП запропонував ЄС повернутися до презентованої ще 2003-го ініціативи «Єдиного економічного простору від Лісабона до Владивостока». В останній же статті для «Известий» він пояснює, що «економічно логічна і збалансована система партнерства Євразійського союзу та ЄС здатна створити реальні умови для зміни геополітичної та геоекономічної конфігурації всього континенту». І лише коли цей простір стане «гармонійним за своєю економічною природою, але поліцентричним з погляду конкретних механізмів і управлінських рішень», а відтак Москва зможе грати першу скрипку у виробленні спільної позиції, «буде логічно розпочати діалог щодо принципів взаємодії із державами АТР, Північної Америки, інших регіонів».
Між ілюзією та реальністю
Проте оскільки насправді розраховувати на роль наднаціонального об'єднання, здатного стати одним із полюсів сучасного світу Євразійський союз об’єктивно не зможе, то реальним, таким собі планом мінімум для нього буде виконання ролі ефектного прикриття для збирання Москвою бодай частини постімперського простору.
По-перше, його людський та економічний потенціал навіть у перспективі залишатиметься несумірним із провідними світовими центрами – американоцентричною НАФТА, Європейським Союзом чи навіть окремо взятим Китаєм. Як видно із нижченаведеної таблиці, він зіставний хіба із асоціаціями місцевого значення на кшталт південноамериканського МЕРКОСУР чи інших подібних організацій у Латинській Америці або Африці.
По-друге, на відміну від інших, створення російськоцентричного «економічного» союзу відбувається під малоприховуваним брутальним тиском. Це не надає йому ані привабливості для нових, навіть лояльних до Москви держав, ані потенційної міцності. Власне, навіть називати «союзом» структуру, в якій одна країна – ініціатор створення – має понад 80% населення та економічного потенціалу, а інші учасники не дуже зацікавлені у співпраці один з одним, не зовсім доречно. Зрозуміло, що її справжньою метою буде банальне позбавлення суверенітету периферійних. Але ж примушені до інтеграції країни у будь-який несприятливий для такого союзу момент самі підірвуть його міцність.
Обличчям до Азії?
Серйозні виклики для самої Росії становить занадто оптимістичне сподівання на можливість використати своїх азійських партнерів із ШОС для підвищення глобальної ролі РФ і запроектованого ЄврАзЕс.
Спроба нав’язати свої правила гри, як «ефективної зв'язки між Європою і динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном», фактично може спиратися хіба що на успіх проекту енергетичної імперії, який насправді приховує чимало ризиків з огляду на активну диверсифікацію джерел енергопостачання у Китаї та дедалі більшій країні ЄС. Натомість цілком може відкрити шлях для подальшого посилення залежності країн Євразійського союзу від КНР із загрозою остаточного перетворення на джерело сировини і продовольства та ринок збуту для динамічної китайської економіки, а також плацдарм для експансії Піднебесної у західному напрямку.
Так само слід очікувати й того, що створення єдиного простору для руху населення пришвидшить процеси міграції до РФ жителів середньоазійських республік. Адже за словами самого Путіна, одним із найважливіших результатів створення ЄЕП буде зникнення потреби в технічному облаштуванні 7 тис. км російсько-казахського кордону, а «зняття міграційних, прикордонних та інших бар’єрів, так званих трудових квот означатиме можливість без будь-яких обмежень обирати, де жити, отримувати освіту, працювати».
Зайвим буде нагадувати, що в контексті нинішніх тенденцій російського суспільно-політичного життя усе це призведе до подальшої його радикалізації на основі зростання популярності російського нацизму та ксенофобії. Навіть у коментарях до статті Владіміра Путіна виданню «Известия» одна з читачок написала: «Взагалі інтеграція – це добре. Але дивлячись із ким об’єднуватися. Проти Білорусі і Казахстану я нічого не маю. Але от Киргизія і Таджикистан викликають обґрунтовані побоювання. Населення цих країн, підозрюю, поселиться в Росії повним складом… Що будемо з ними робити? Концтабори створимо?»
Виклики для України
Зрозуміло, що головною потенційною жертвою розширення Євразійського союзу має стати зовсім не Киргизія чи Таджикистан, і навіть не бунтівний Узбекистан, який 2008 року призупинив свою участь у ЄврАзЕС, а Україна. Частка України у зовнішній торгівлі Росії зіставна із часткою її торгівлі із країнами Митного союзу, а Білорусь і Казахстан мають з нашою країною значно більші обсяги торгівлі, аніж один з одним. Загалом 2010-го за товарообігу між країнами Митного союзу у $88,4 млрд, аналогічний показник їхньої торгівлі з Україною сягнув понад $42,2 млрд. Тобто втягнення нашої країни до складу союзу автоматично збільшить його внутрішній товарообіг у півтора раза, а найголовніше – різко посилить позиції МС у переговорному процесі із ЄС!
Мабуть, тому, попри цьогорічні ультимативні атаки на українське керівництво із вимогами визначитися щодо вектору інтеграції через несумісність ЗВТ з ЄС та Митним союзом, у своїй «інтеграційній» статті Путін продовжує переконувати, що інтеграція до ЄС та Євразійського союзу, виявляється, не заважає одна одній: «Певні наші сусіди пояснюють небажання брати участь у перспективних проектах на пострадянському просторі тим, що нібито це суперечить їхньому європейському вибору… Вважаю, що це хибна дилема… Ще 2003 року Росія і ЄС домовилися про формування спільного економічного простору… Тепер учасником діалогу з ЄС стане Митний союз, а надалі – і Євразійський союз. Відтак входження до Євразійського союзу, окрім безпосередніх економічних переваг, дасть змогу кожному із його учасників швидше і на більш вигідних позиціях інтегруватися до Європи».
Тобто меседж залишається однозначним: ми не проти вашого європейського вибору, але він має відбуватися через нав’язувану Україні ще з часів Переяславської ради формулу «в Європу через Москву і на користь Москви».
У будь-якому разі,оскільки створення та функціонування будь-якого російськоцентричного союзу, як «світового полюсу» та ще й зв’язкової ланки між Європою і АТР без України є фактично неможливим, нам потрібно очікувати на нову, на порядок потужнішу і ймовірно більш комплексну атаку з боку Кремля після того, як його знову очолить Владімір Путін: Причому вона може цього разу включати не лише методи економічного і політичного шантажу, а й більш агресивні провокації, наприклад, щодо територіальної цілісності та/або загальної дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні. А найголовніше, що така загроза залишатиметься перманентною дуже довго, адже запланованій черговій «путінській дюжині» в умовах «суверенної демократії» може покласти край лише революційне повалення режиму.