Певна річ, цю проблему оминути увагою під час передвиборчої кампанії не вдалося. Однак нинішня стаття має свою передісторію: на зустрічі з головними редакторами ЗМІ Путін доволі довго розводився на тему протестів і двох мітингів, що відбулися в Москві наприкінці того року. Однак, на перший погляд, цілком неочікуваним було те, що прем’єр детально зупинився на питанні етнічного походження відомого письменника й активного учасника опозиційного руху Боріса Акуніна.
Чомусь для Путіна дуже важливим виявився той факт, що письменник – етнічний грузин. При цьому, жодного слова не пролунало про те, що він майже все життя прожив у Москві та пише так, що самому Владіміру Владіміровічу його книжки подобаються, російською мовою. Його навіть можна вважати сучасним класиком. Виявляється, Акунін перейшов до опозиції тому, що він як етнічний грузин був проти останньої кавказької війни. Путін просто не може повірити чи принаймні вдає, що порядна людина без відносно свого етнічного походження виступає проти загарбницької війни, котру вела власна країна. Хоча деякі діячі грузинської опозиції демонструють, що етнічні грузини цілком можуть підтримувати кремлівську експансію на Південному Кавказі. І справа тут не етнічна, а радше політична.
Пасаж про етнічне походження Акуніна, звісно, не випадковість, а ретельно продуманий випад. Етнічний поворот був адресований тій частині виборців, котрих Путін вважає своїм електоратом, своєю підтримкою. Саме їм і призначалися ці аж надто розлогі міркування про російсько-грузинську війну і ставлення до неї. Якщо Акунін – грузин, війну не підтримував, отже, він не патріот. Це по-перше. А по-друге, такі вони всі ті, хто проти мене. От і виходить, що ці гнилі ліберали не патріоти, а, власне кажучи, вороги держави російської. Тут проглядається головний напрям передвиборчої кампанії кандидата Путіна – спирання на консервативну, маргінальну за своїми поглядами частину електорату, котра не бажає жодних змін. Невипадково, що після грудневих мітингів рейтинг Путіна почав зростати.
Висловлювання Путіна на зустрічі з редакторами отримали вкрай негативну реакцію. І не лише опозиціонерів, а й у національних республіках. Напевно, ані кандидат, ані його політтехнологи на таке навіть не сподівалися. Довелося терміново роз’яснювати ситуацію. Однак, попри бажання, вийшло як завжди.
Путін повернувся до офіційної позиції після подій на Манежній площі. Це – формування загальногромадянської ідентичності як пріоритетної щодо етнічної, релігійної та загалом культурної. Така ідентичність має формуватися в уявленні про Росію як про націю-цивілізацію – на противагу сепаратистським за своєю сутністю проектам російського та інших етнонаціоналізмів. Нічого нового. Про це казав навіть вождь всіх народів товариш Сталін, такою самою вигадкою перебувалися радянські вожді в часи пізнього Брєжнєва під назвою «нової історичної спільності – радянський народ». При цьому Путін знову наводить і неодноразово повторює тезис, що СРСР фактично був Великою Росією. І з розпадом імперії остання втратила свої імперські території.
Якщо відволіктися від загальних міркувань, то механізмів формування загальногромадянської ідентичності не було запропоновано. При цьому наголошується, що європейський досвід виявився невдалим, а американський «плавильний котел» асиміляції працює погано, ще й чадить і не здатний переплавити масштабний міграційний потік, що дедалі зростає.
А ось Росія – це зовсім інша річ. «Наші національні і міграційні проблеми безпосередньо пов’язані з розпадом СРСР, а, по суті, історично – Великої Росії, що сформувалася ще у ХVІІІ сторіччі. З неуникною внаслідок цього деградацією державних, соціальних та економічних інститутів. З величезним відривом у розвитку на пострадянському просторі… Нині учасники цих процесів перекладають вину один на одного. Однак очевидно лише одне – їхні дії однаковою мірою та неминуче вели до розпаду і сепаратизму. І у них забракло й мужності, й відповідальності, й політичної волі, щоб послідовно та наполегливо відстоювати територіальну цілісність Батьківщини».
Те, на що, можливо, не зважали ініціатори «ідей із суверенітетами», всі інші, зокрема, і за кордонами країни, зрозуміли дуже швидко і чітко. І наслідки не забарилися.
Інакше кажучи, не знали і не знають, наприклад, лідери України, що робити з цією самою раптово здобутою незалежністю. Понад те, український народ замість того, щоб боротися за територіальну цілісність Батьківщини, на референдумі її зруйнував. Звідси й лиха сучасної Росії. А так було добре, якщо б імперія вціліла.
Не кажучи про те, що зі статті не випливає, якщо навіть пристати на думку автора, як саме та ґрунтуючись на яких цінностях має сформуватися жадана загальногромадянська спільнота.
Якщо її пропонується формувати на основі російського культурного ядра, то цей процес дістане цілком очевидний спротив. І це не зможе вберегти Росію від спалахів етнічних сутичок, котрі, певна річ, виливатимуться за її кордони.
Не можна оминути увагою, що пропонуються і прямі рекомендації, котрі посадовцями сприйматимуться як директиви, перебудувати освіту, зокрема, вивчення історії. Неважко припустити, як її викладатимуть. Червоною ниткою тягнеться там історичний зв'язок Київської Русі та нинішньої Російської Федерації. При цьому відбувається навіть привласнення чужої історії. Спадкоємицею давньоруської держави і навіть з більшими правами можуть себе вважати як Україна, так і Білорусь, і навіть якоюсь мірою Литва.
Ще один важливий момент. У статті Владіміра Путіна домінує пострадянська концепція «міжнаціонального конфлікту», коли таким вважається будь-яка подія, у якій вбачають етнічну складову. Часто, не маючи на те жодних підстав. Наприклад, конфлікт у Сагрі взагалі мав характер кримінальної розборки. У сутичці бандитів, що захищали наркоторгівця, та жителів села ні про яку етнічну складову і не йшлося. Влада замість того, щоб провести прозоре розслідування і дати передбачену законом оцінку таких подій, займається пропагуванням химер та навпаки посилює національну напруженість. І тут ще один бюрократичний орган, що регулює національні відносини та міграційні потоки, ради не дасть. Навпаки це шлях до нової корупції. Зокрема, більш жорсткі процедури міграції без чітких правил та відповідальності посадовців за порушення записаних правил.
Стаття Путіна вчергове засвідчила, що в російської влади немає ефективних рецептів вирішення національних проблем. Звернення до так званого єдиного культурного коду. При цьому, за старими лекалами, стверджується, що «Російський народ є державотвірним – за фактом існування Росії. Велика місія росіян – об’єднувати, скріплювати цивілізацію. Мовою, культурою, «світовою чуйністю», за визначенням Достоєвського, об’єднувати російських вірмен, російських азербайджанців, російських німців, російських татар… Така цивілізаційна ідентичність заснована на збереженні російської культурної домінанти, носіями якої є не лише етнічні росіяни, а й усі носії такої ідентичності незалежно від національності. Це той культурний код, що останнім часом піддавався чималим випробуванням і який намагалися і намагаються зламати. І тим не менш, він, безумовно, встояв».
На такій платформі міжнаціонального миру в Росії не досягти. А отже, стійкість держави російської дедалі частіше зазнаватиме нових випробуван