Енн Епплбаум дуже точно охарактеризувала принципову помилку Заходу (в тому аспекті США і ЄС однакові): від 1991 року вони вважали, що Росія, по суті, «західна держава з певними ґанджами», тож її покликання – стати як ми, думати як ми, бути партнером, відносини з яким можуть інколи бути конфліктними, втім, куди краще інтегрувати її до євроатлантичного товариства, щоб позиції та цінності помалу зблизилися, щоб конкуренція була мирною і навіть спиралася на співпрацю.
Незважаючи на агресію проти України, неоцаристську еволюцію режиму, проект, спершу скромний, а нині зухвало утверджений, об’єднання під проводом Росії крайніх правих усієї Європи – від антисемітів партії «Йоббік» до сумнівних сепаратистів Бельгії та Італії – з метою ослабити європейське суспільство та цінності (використовуючи, і це, на жаль, проблема, слабкості ЄС), західні керівники й далі чіпляються за ілюзію, ніби Російська Федерація – це нормальна держава.
Сподіватися на таке ще було розважливістю в 1991–2000 роках, вірити в те 2014-го – абсурд. Найпростіше цю ситуацію можна пояснити так: Росія зупинилася на стадії розпаду радянської системи. Економіка, право, устрій та політична ідентичність країни насправді не змінилися. Путін завдячує своїм авторитетом і популярністю ідеї про те, що, мовляв, є людиною відродження, розриву з хаосом, корупцією та занепадом, що їх передали в спадок Ґорбачов і Єльцин. Але цього й близько немає. Довге перебування Путіна на чолі влади (15 років!) – лише безплідне царювання. Стовпи режиму хитаються, від олігархів перейшли до Святої Русі, потім до так званого СРСР-2, але що більше змін, то очевидніше: нічого не змінюється. Денацифікація певною мірою врятувала Німеччину, а Росія платить дуже дорого за відсутність процесу над комунізмом (і в юридичному аспекті, і в сенсі людської пам’яті). Попри свою нинішню фантастичну і тривожну популярність, режим Путіна – це економічний провал, він не спромігся контролювати Чечню, а тільки знищив її, не спромігся знищити, а тільки дестабілізував Грузію. Відповідь проста: не можна подолати крах радянської системи, залишаючись совєтським. Українці знають про те й від 1991 року прагнули ступити на шлях виходу із совка.
Нелегко зробити таку констатацію, не відчувши тут-таки страху («що буде з нами?»; «війна стає реальною загрозою» тощо) або гніву («провчимо їх!»), двох пристрастей, що не є добрими порадниками, проте марно заперечувати труднощі й думати, ніби все може тривати так, як і раніше. Західні країни повинні керуватися трьома принципами. 1. Підтримувати Україну всіма нашими силами, бо саме там ідеться про долю всієї Європи, бо поразка вільної та незалежної України матиме незмірно вищу економічну й моральну ціну, ніж усе те, що ми можемо й повинні були б зробити сьогодні. 2. Енергійно застосувати економічні та дипломатичні санкції проти російського режиму замість нарікати на їх неефективність і дорогу ціну для нас, іще навіть до них не взявшись. Приклад Ірану (як і давніше – Південної Африки) доводить, що політика міжнародних санкцій вимагає зусиль, суворості й невідступності, але зрештою дає свої плоди. Росія не Іран, вона водночас і ближча (а отже, небезпечніша), і вразливіша внаслідок своєї економічної, інституційної та географічної пов’язаності із західним світом. 3. Думати про близькі перспективи й готувати майбутнє: перебування РФ у совку, яке завдало стільки лиха Україні й самій Росії, не вічне. Є російські інтелектуали, які утверджують правду, російський середній клас, зорієнтований на свободу і процвітання, незалежні російські підприємці, справжні реформатори. Захід-
ні країни повинні звертатися до них, оминаючи апарат «радянської» влади. Це нелегко, але нема вже залізної завіси, а глобалізація на нашому боці.
Ми, європейці Заходу і Сходу, повинні думати про приклад тих поляків у повоєнному вигнанні, які від першого дня, ненастанно борючись із комунізмом, відразу стали думати про Польщу після нього (зокрема, про питання кордонів, відносини з німецькими, балтійськими та українськими сусідами), адже були переконані, що більшовизм коли-небудь зникне і значення має передусім світ, який буде потім. При цьому їх надихав факт, що в 1920–1939 роках існувала суверенна Польща, що їхня країна мала в Лондоні уряд у вигнанні. Україна, яку сплюндрували і Сталін, і Гітлер, не мала цієї можливості, але в певному розумінні домоглася кращого: українська нація вижила без держави, і це своєрідне диво, яке викликає захват. У такому розумінні Майдан є не тільки пробудженням України XXI століття, молодої України, що поклала край совєтизму, а й спадщиною історичної свідомості, що не вмерла, незважаючи на поразки, темні сторінки, трагедії, брехню й заборонену історію. Ось чому до названих вище трьох політичних цілей слід додати четверту, інтелектуально-моральну: Україна повинна віднайти своє місце в європейській історії, її історія має увійти в спільну пам’ять європейців. Це завдання – спільна відповідальність українських та західних інтелектуалів.