Маріон ван Рентергем є репортеркою і лауреаткою численних журналістських премій, зокрема престижної французької премії Альберта Лондра. Після тривалої кар’єри в щоденній газеті Le Monde журналістка співпрацює з французькими й британськими медіа, такими як L’Express, The New European, The Guardian та іншими. Фахівчиня з європейської та німецької політики, авторка біографії Анґели Меркель («Політичне НЛО», 2017). У своєму інтерв’ю Тижню Маріон ван Рентергем розповідає про геополітичне значення й секрети «Північного потоку», про які йдеться в її останній книжці «Пастка “Північний потік“», яка вже цього року має вийти друком в українському перекладі.
— Ваша книжка називається «Пастка “Північний потік“», про яку пастку йдеться?
— Такою диявольською пасткою є газопровід «Північний потік», який транспортує газ безпосередньо з Росії до Німеччини, а потім розпадається на безліч трубопроводів на європейському континенті. Цей проєкт, що має найголовніше значення для Російської держави, охоплює двадцять два роки правління Владіміра Путіна. Він починається невдовзі після його приходу до влади й закінчується вторгненням в Україну. «Північний потік» — найамбітніший і найважливіший стратегічний проєкт Путіна за все його довге президентство. Неважко зрозуміти, що ця труба є не лише символом енергетичної залежності Європи від Росії, а й визначальним чинником у розв’язанні війни в Україні. Вона є важливим ключем до пояснення цієї війни.
— Як будівництво «Північного потоку» допомагає зрозуміти вторгнення в Україну?
— Головною особливістю цього газопроводу є те, що він оминає Україну, яка досі була основною транзитною країною для російського газу. У такий спосіб Путін планував вбити двох зайців одним пострілом: позбавити Україну не лише плати за транзит газу, а й стратегічного важеля, який був для неї формою гарантії безпеки. Саме тому цей позірно суто економічний проєкт став для європейських лідерів справжньою пасткою, яку поставив господар Кремля. Ще задовго до вторгнення мої українські, польські й балтійські співрозмовники повторювали: «Коли “Північний потік-2” буде завершено, Росія вторгнеться в Україну». Саме так і сталося.
І це не збіг обставин. Ще до того, як стати президентом, Путін написав докторську дисертацію про стратегічну роль корисних копалин у побудові великодержавності. Він чудово розумів, що обійти Україну — це спосіб її нейтралізації, можливість зробити її непотрібною в очах європейських клієнтів і так отримати карт-бланш робити з нею, що заманеться. Очевидно, що на початку свого правління Путін навряд чи вже чітко уявляв, якими методами «повертатиме» Україну — через війну, анексію чи політичний контроль. Найголовніше було створити умови, щоб це можна було зробити, не завдаючи шкоди європейським клієнтам, і так нейтралізувати їх теж.
— Як Росії вдалося заманити в цю пастку європейський політичний клас?
— Коли є пастка, є ловець і жертви. З огляду на стратегічну важливість проєкту не дивно, що Путін не поскупився. Утім, що мене здивувало, так це неабияка стратегічна винахідливість, яку він виявив, щоб досягти мети. Як колишній агент КГБ Путін дуже вміло і протягом тривалого часу маневрував у пошуках потенційних жертв та їх вразливих місць: подеколи це була сліпота чи схильність до самозаспокоєння, а часом — звичайна корупція.
Найлегшою здобиччю для Владіміра Путіна стала Німеччина. На момент його приходу до влади в Росії Німеччина ще не так давно пройшла через реуніфікацію і мала прізвисько «хворої людини Європи». Ґергард Шредер, який був канцлером-реформатором, мав чималі амбіції перетворити Німеччину на потужну економічну й промислову державу. Цю справу пізніше продовжила й Анґела Меркель. Але в такого прекрасного проєкту було одне слабке місце: кінець ядерної енергетики, який почався ще за часів Шредера. Постає навіть питання, наскільки сама Росія могла вплинути на це рішення, адже в умовах недостатності джерел чистої та відновлюваної енергії, яка могла б замінити собою ядерну, було тільки одне очевидне рішення. Російський газ.
Це рішення цілком безсумнівне, оскільки Росія і Німеччина мають давні зв’язки. Під час холодної війни канцлер Віллі Брандт, колишній мер Берліна, міста, розділеного бетонним муром, хотів простягнути Радянському Союзу руку дружби. Ця політика, відома як Ostpolitik, яку запровадила Соціал-демократична партія Німеччини, згодом стала частиною політичного ДНК цієї партії.
Пізніше Ostpolitik перенесли на всю возз’єднану Німеччину в ім’я філософської ідеї епохи Просвітництва, що торгівля сприяє миру між народами. Німецькі лідери, буквально одержимі економічним процвітанням своєї нації, та промисловці, звичайно ж, вхопилися за цю дуже приємну для них філософську ідею.
Це давало їм змогу мати чисту совість й одночасно просувати власні економічні інтереси. Усе це зробило Німеччину надзвичайно легкою здобиччю для Путіна.
— Знаючи подальшу кар’єру Шредера, важко повірити, що він купився на саму лише філософську ідею…
— Шредер став найбільшим трофеєм Владіміра Путіна. Це справжній шекспірівський персонаж — великий канцлер і реформатор та водночас морально слабка і продажна людина. Він продався Путіну, і це стало одним з найбільших успіхів російського президента. Як тільки Путін прийшов до влади, він зав’язав тісні дружні стосунки з Ґергардом Шредером, граючи на володінні німецькою мовою та на своєму тогочасному позитивному іміджеві. Ба більше, після терактів 11 вересня Путін зумів нав’язати Росію як цінного союзника Заходу проти нового ворога — ісламістського тероризму.
У вересні цього ж 2001 року Путін виголосив промову в Бундестазі німецькою мовою, у якій підкреслив велику історичну, економічну й культурну близькість між Росією і Німеччиною. Це був справжній спектакль, щоб спокусити німецьких політиків. Ґергард Шредер одразу побачив у Путіні важливого союзника в боротьбі з міжнародним тероризмом і надійного ділового партнера, чий дешевий газ мав стати одним із стовпів нової Німеччини.
Як колишній офіцер КГБ Путін — проникливий психолог. Він добре вміє схиляти на свій бік, має достатньо емпатії та здатності передбачення, щоб посадити здобич на гачок.
Зі Шредером йому легко вдалося знайти багато спільного: захоплення спортом, відсутність батька, нещасне й дуже бідне дитинство, що зробило його вразливим до влади і грошей. У глибині душі Путін побачив у Шредері такого самого вискочня, яким він був і сам. Тож почав робити все можливе, щоб спокусити його, навіть організував йому прогулянку в кареті, запряженій білими кіньми. Шредер не встояв перед цими знаками уваги й спокусами.
Перед тим як залишити посаду канцлера, Шредер уклав угоду з Владіміром Путіним і приєднався до «Північного потоку».
— А як щодо Франції? Як вона опинилася в цій російській пастці?
— З Францією Путіну довелося складніше. Франція має потужну ядерну енергетику, тож потребує газу набагато менше, до того ж вона взагалі менш чутлива до економічних аргументів. Але і тут Путінові вдалося знайти «свою людину» в особі Франсуа Фійона. Цей політик є типовим представником сувереністів, які зараховують себе до голлістів і прохолодно ставляться до Сполучених Штатів. Росія спокусила його передусім політично, а вже згодом своїми грошима, як ми це потім побачили.
Тут виразно постає весь талант Владіміра Путіна як маніпулятора, який зумів спокусити європейський політичний клас — кого суто політичними, ідеологічними чи комерційними обіцянками, кого корупцією, часто і тим, і тим.
— А до якої ж категорії належить Анґела Меркель? Як її біограф ви добре її знаєте…
— Я досі ламаю голову над цим питанням. Анґела Меркель — політик не підкупний, вона не піддається жодній формі корупції. До того ж вона зовсім не страждає від самовдоволеності чи сліпоти, це дуже розумна жінка, інтелектуалка. З усіх європейських лідерів саме вона прожила половину свого життя за комуністичної диктатури й обізнана із системою КГБ. Усім відомо, що вона зовсім не любить Путіна.
І проте саме вона запустила будівництво «Північного потоку-2» вже після анексії Криму. Це надзвичайно важко зрозуміти. Міністри соціал-демократи в її коаліційних урядах, безумовно, зіграли важливу роль в ухваленні цього рішення. Другий же чинник, що вплинув на неї, — це Мінський процес і пріоритет досягнення режиму припинення вогню. Вона та її міністри оцінювали трубопровід як важіль впливу на Росію.
Можна назвати це фіговим листком, адже «Північний потік-2» був саме в німецьких інтересах, але цю позицію поділяв і французький президент Франсуа Олланд. Він теж брав участь у Мінському процесі й уважав, що буде важко щось отримати від Путіна, якщо із самого початку забрати в нього проєкт усього його життя.
— Але ж українці попереджали, чи їх почули?
— Ні, з кількох причин. По-перше, тому що це суперечило інтересам європейців. По-друге, тому передувала низка справжніх міні-Мюнхенів. Ніхто не хотів зізнатися собі, що кожного разу, коли Путіну чимось поступалися, шматком Грузії чи Кримом, це ніколи не було для нього приводом для задоволення, а навпаки, заохоченням.
Останнім аргументом, який використовував «Газпром», були часті кризи між Росією та Україною на початку 2000-х, які призвели до відключення газу в деяких європейських країнах посеред зими. Ці кризи породили паніку й бажання отримати аварійну трубу, якщо Росія та Україна продовжать цей газовий конфлікт, у який європейці не хотіли заглиблюватися.
Це створило поєднання сліпоти й більш-менш свідомої глухоти з боку європейців, єдиним прагненням яких було мати безперебійне надходження газу.
— Невже європейці не бачили, що ці кризи спричинила сама Росія?
— На думку європейських лідерів, обидві країни були корумпованими, але оскільки ніхто не хотів звинувачувати постачальника газу, набагато простіше було звинуватити Україну. Це було тим простіше, що ці звинувачення відповідали дійсності: в Україні і справді було багато корупції. Чого ми не хотіли бачити й знати, так це того, що ця корупція була радянською спадщиною, яку постійно заохочували Росія і Путін, який постійно і сам підкуповував українських олігархів на кшталт Дмитра Фірташа. Так Кремль сам підживлював корупцію в Україні, щоб ще гучніше викривати українську корумпованість на Заході. У цей час «Газпром» організовував справжні інформаційні кампанії з цієї теми для іноземних медіа.
— І таким чином російська пастка замкнулася.
— Пастка замкнулася. У моїй книжці є лише одна світлина — це фотографія символічного запуску газопроводу «Північний потік-1» 8 листопада 2011 року. Вона говорить сама за себе. На ній Анґела Меркель, Франсуа Фійон, Марк Рютте, Ґергард Шредер й інші особи з великим ентузіазмом крутять символічний кран, що запускає газопровід. Вони по-дитячому щасливі. Таке враження, що це фото з якогось сімейного свята чи з дитячого літнього табору.
Ця світлина символічна з багатьох причин. Зокрема, на ній видно майже всіх героїв моєї книжки. Усіх, крім одного, який є найважливішим і який залишився поза кадром. Мова про Путіна, своєрідного сірого кардинала цієї фотографії.
Якщо ж подивитися на інших, то з одного боку цієї знімки ми бачимо Ґергарда Шредера, такого собі трагедійного героя, який з німецького канцлера перетворився на прислужника Путіна.
А з другого боку — набагато менш відомий Маттіас Варніг, також гідний роману і про якого я розповідаю в книжці: це колишній агент Штазі, що познайомився з Путіним у Дрездені, коли той служив там офіцером КГБ. Двох чоловіків пов’язує давня дружба. І саме цю людину Путін зрештою призначив директором компанії «Північний потік». Уже один цей факт багато свідчить про сенс цього контракту та цієї чортової труби.
— Але з того часу відбулося російське вторгнення. Чи всі в Європі нарешті побачили цей сенс? Чи хтось вибачився?
— Що стосується Анґели Меркель, то абсолютно ні — це взагалі не в її характері перепрошувати. Але була публічна заява президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра. Зеленський навіть не хотів, щоб він приїжджав у Київ. У книжці я розповідаю про ще одне каяття — колишнього міністра економіки Зіґмара Ґабріеля, яке мене дуже вразило. У розмові зі мною він воістину безкомпромісно оцінює допущену помилку й власну відповідальність у ній.
Але чи справді всі мають науку з цього? З огляду на залежність від Китаю я дуже сумніваюся. Але у Франції мою книжку добре сприйняли і політики, і фахівці з енергетики, і це дає трохи надії.
— Чи можна уявити, що цей трубопровід повернеться в експлуатацію?
— В одній із досить свіжих промов Путін сам наполегливо нагадав, що одна із чотирьох труб залишилася цілою після вибуху в Балтійському морі, і натякнув, що транзит газу можна відновити через неї в будь-який момент. Утім, він забув сказати, що й інші три труби цілком можна відремонтувати. Це, очевидно, було б дорого, але можливо. Це, до речі, ще й про те, хто дійсно був зацікавлений у підриві газопроводу, оскільки «Північний потік» підлягає ремонту, він не був остаточно зруйнований. Його не запускають наразі саме з політичних, а не з технічних причин. За нинішнього становища речей немислимо навіть думати про це.
— Отже, ця пастка тимчасово вийшла з ладу, чи бачите ви якісь інші російські геополітичні пастки?
— Ще одна несподівана пастка виникла на Близькому Сході після нападу ХАМАСу, який Путін дуже швидко використав, не засудивши ХАМАС і ставши на бік цієї осі, як вони себе називають, «опору»: Ірану, Сирії, Хезболли та ХАМАСу. Тож йому вдалося стати своєрідним речником цього антизахідного табору. Там, де план відновлення імперії колишнього СССР провалився в Україні, він надолужує, очоливши антизахідну громадську думку на всьому близькосхідному фронті. Це і є нова пастка.