Дізнавшись про мої плани відвідати острів Брач у Хорватії, поет Юрко Позаяк, котрий дуже добре знає країну, бо свого часу працював там у нашому посольстві, явив приклад образного мислення: «Уяви Хорватію як красиву жінку. Як дістанешся до Брача, вважай, що торкнувся її пупка».
Уже на місці я дізнався – самі хорвати вважають острівну частину своєї країни не пупом, а її серцем. Так чи інакше, з центральною частиною Адріатики, до якої входить Брач, як я переконався, асоціюються життєві принади цієї країни.
Час стоїть – пором пливе
До 31 жовтня в’їзд до Хорватії для українців усе ще без віз. До аеропорту міста Спліт, яке є однією з головних життєдайних хорватських артерій, київський літак прибув із запізненням. Від летовища до морського порту, звідки відходить пором на Брач – у кращому випадку 45 хв. на таксі. Але водій Звонімір спокійний: устигнемо, не треба хвилюватися. Однак на пором таки запізнюємося.
Біле двоповерхове судно Jadrolinia піднімає трап просто перед носом нашої таксівки. Я не здивувався такій точності. В нас би, побачивши на березі пасажирів, затримали б відправлення на якусь хвилинку. Але досвід моїх поїздок балканськими країнами доводить: такі види транспорту, як автобус і пором, завжди відправляються вчасно, не даючи тим, хто запізнився на півхвилини, жодного шансу встигнути.
Натомість тутешній залізничний транспорт, на відміну від європейського, може запізнитися як із відправленням, так і з прибуттям. Усе це я з виглядом бувалого мандрівника викладаю випадковим супутникам, і вони журяться: адже сутеніє, та й наступний, він же останній пором на Брач буде, як свідчить написаний крейдою на чорній дощечці розклад, майже за дві години… Звонімір, перейнявшись нашою проблемою, починає кудись алармово дзвонити по мобільному, а потім розводить руками – так, доведеться чекати.
Та буквально за 20 хв. після того, як таксист дав газу, до причалу підійшов… такий самий білий пароплав! І чоловіки в морській формі діловито оголосили посадку. Але ж цей пором не зазначений у розкладі? Ми поцікавилися, коли пароплав відходить, і отримали несподівану відповідь: «Без обзіру на время!» Тобто, друзі, не дивіться на годинник, вантажтеся й пливіть.
До речі, і в цій ситуації, й загалом проблем із спілкуванням не виникало: хорватська та українська належать до однієї мовної групи, тому елементарні речі зрозуміти можна і без спеціальної філологічної підготовки.
Червоні дахи
Острів Брач – це свого роду маленький континент довжиною 40 та завширшки 12 км. Пором причалює до порту Супетара – найбільшого та одного з найдавніших міст, розташованих на острові. Здалеку містечко здається іграшковим зі своїми червоними черепичними дахами. Між іншим, червоною черепицею вкриті дахи будинків по всій Хорватії. Як нам пояснили, це – частина державної політики в будівельній галузі.
Проте прогулянка вуличками старого Супетара залишила до певної міри сумне враження. Уявіть собі красиве стародавнє місто, засноване ще в часи неоліту, яке подає ознаки життя лише на набережній, де люди неспішно прогулюються туди й назад по периметру.
Якщо ж спробувати пройти однією з вузеньких вуличок, що ведуть догори, вже за кілька кроків опиняєшся затиснутим у такому собі кам’яному мішку обабіч двоповерхових будівель. Чим вище ти йдеш, тім тихішими стають звуки набережної й тим щільніше стискають тебе обійми будинків, зведених із славнозвісного брачського білого каменю.
Він – основна промислова складова острова. З цього каменю до нової ери будували палаци римських імператорів, а 210 років тому, кажуть, – Білий дім у Вашингтоні.
Острів Брач приваблював туристів навіть у часи останньої війни на Балканах, наслідком якої став поділ колишньої Югославії на окремі держави. Порівняно недалеко, в місті Шибеник, точилися тривалі бої, натомість тут, на островах, завжди панували мир та спокій.
А ще – ліберальні ціни. Жителька Спліта, українка Ольга, котра виїхала ще з Української РСР наприкінці 1970-х, розповідала: у воєнні роки перепливти протоку й пожити кілька тижнів на острові коштувало дуже дешево при збереженні якості індустрії послуг, яка почала зароджуватися тут ще від часів правління авторитарного Йосипа Броза Тіто. Та й тепер німці воліють узимку орендувати апартаменти в острівній частині Хорватії: тут їм перебути дешевше, ніж узимку платити за опалення вдома. Отже, хорватська зима, коли за вікном плюс п’ять за Цельсієм, – комфорт для ощадливих німців і французів.
Натомість літо з осінню на Адріатиці приваблюють також і росіян, котрі, навпаки, не вміють і не люблять економити. Ольга розповіла історію про одного туриста з Росії, що хотів орендувати яхту для морських прогулянок і автомобіль для наземних, причому дуже цікавився, скільки можна легально пити за кермом і яка сума місцевого штрафу, коли затримають у нетверезому стані.
Далматинці й габровці
Територіально острів Брач, так само як і Спліт, розташовані на території Далмації – ця історична область є давньою назвою сучасної Хорватії і частково – Чорногорії. Хоча самі хорвати все ж таки розділяють Далмацію і власне Хорватію, іменуючи жителів Шибеника, Спліта, Дубровника та островів далматами або далматинцями. Мені так і не вдалося з’ясувати, який стосунок ці люди мають до білих собак у чорну цяточку. Зате дізнався інше: виявляється, люди, народжені в Далмації, чимось дуже схожі на нас.
Зокрема, як відзначав у своєму дослідженні «Український менталітет» психолог Олександр Стражний, завдяки зручному географічному розташуванню, не докладаючи особливих зусиль, ми століттями можемо мати від природи ті блага, за які інші тяжко й наполегливо працюють. У далматинців інше – привабливий клімат, не отруєний промисловим виробництвом, найсвіжіше в європейській частині світу повітря і найчистіше море. Але про свої лінощі далматинці самі ж склали десять гумористичних заповідей. Загальна суть цього декалогу зводиться до того, що відпочивати корисніше, ніж працювати. А своєрідним символом місцевості є осел. Ця тварина посміхається з сувенірних магнітів, кепок, тарілок, кухлів, футболок. А ще хорватських ослів вважають найшвидшими в світі: щороку тут проводять змагання за участю віслюків.
Так само, за Стражним, українців вважають скнарами. Але, виявляється, далматинці так само ощадливі й теж складають про себе відповідні анекдоти. Ось такий, наприклад. Далматинець переплив поромом із Спліта на Брач і хвалиться, що зекономив 33 куни (національна хорватська валюта). «Як тобі це вдалося?» – «Я купив за ці гроші квиток на пором, а моя дружина пливе по воді – заощадив на одному квитку». – «Е-е, дурню! Якби ти купив таким чином квиток не на пором, а на швидкісний глісер із підводними крилами, ти б зекономив на дружині цілих 40 кун!» Проте відчути на собі цю анекдотичну скупість аборигенів мені так і не довелося.
Втрачений шанс
Неподалік від Спліта є місто, знайоме, мабуть, кожному українцеві, хоча б трохи обізнаному з радянською поп-культурою. Називається воно Трогір. Центральна його частина, як і центральна частина самого Спліта, де розташований палац римського імператора Діоклетіана, внесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Проте, опинившись у білокам’яному імператорському палаці, ви будете лише дивуватися з його краси та величі. А ось вузенькі плутані вулиці старого Трогіра видадуться вам невловимо рідними та знайомими. В чому ж таємниця?
Річ у тім, що наприкінці 1960-х років, коли Хорватія ще входила до складу Югославії, ця країна вважалася соціалістичною. Через те сюди простіше було потрапити радянським кіношникам для зйомок зарубіжжя. І саме вузенькі вулички Трогіра, як розповіла Ольга, частково були увічнені Леонідом Гайдаєм у кінобестселері «Діамантова рука». Тож можна блукати хитросплетінням вуличок старого Трогіра й гадати, де ж саме знімалася класична комедійна сцена «цигель-цигель, ай-люлю».
Ще Трогір знаменитий величезним рибним базаром, де після полудня непродану свіжу морську рибу безкоштовно віддають пенсіонерам та жебракам. А також сакральною фігуркою Святого Каїраса (або ж Кейроса) – місцевим символом щасливого шансу. Постать святого стоїть у центрі старого міста, й треба або примудритися торкнути його за чубчик, або купити копію й поставити в себе вдома за робочим столом. Якщо ж пройти повз Каїроса, не знаючи цих прикмет, – ви втратили свій щасливий шанс.
Зібравшись купити щасливий талісман, я раптом виявив – гаманець із грішми випадково забув у машині. Повертатися не було часу, та мені й не радили – заблукаю, як герой «Діамантової руки». Ось так я мимоволі мало не змарнував шанс, проте таки встиг торкнутися омріяного чубчика. І що ви думаєте – спрацювало![2103]
ДАХИ ТРОГІРУ. Червона черепиця – частина державної політики у будівельній галузі
ХРАМ АПОСТОЛА. Церква Св. Петра неподілік моря у місті Супетар
.jpg)
ВУЛИЧНА КАВ'ЯРНЯ. У містечку Спліт. В очікуванні порому можна зазирнути на каву