На початку фільму з телевізора лунає голос коментатора, який каже: «Залишилося 14 годин до кінця світу – озоновий шар Землі стрімко зникає й остаточно розчиниться о 4:44 за часом північної півкулі»… З такою німецькою точністю загибель людства ще не передрікали, хоча апокаліпсис візуалізували вже всі, хто тільки міг. У США це масштабно і болюче робили Майкл Бей, Стівен Спілберґ, Стівен Содерберґ та Джон Гіллкоат, а в Європі камерно, але болючіше – Андрій Тарковський, Денні Бойл, Ларс фон Трієр та Бела Тарр. Феррара, хоч і американець, пішов шляхом мінімалізму, будуючи драматургію на стосунках пари художників (Віллем Дефо і Шенін Лі), які весь останній день перед кінцем світу перебувають у нью-йоркському пентхаусі, кохаються, їдять, малюють, танцюють, дивляться телевізор, сваряться і прощаються з родичами по скайпу. Їхні друзі кажуть, що коли сьогодні не кайфонути, то запізнишся, тож не варто марнувати час… Поруч із будинків вистрибують самогубці…
Вас не звеселить Феррара, як, власне, і завжди. Він нудний, повільний, а його еротизм – курям на сміх. Проте в нього є кілька цікавих речей. Приміром, режисер показує побутовий рівень, чого в інших стрічках про кінець світу майже не було, а побут насправді становить більшу частину нашого життя. Загальної істерики, масових заворушень, бунтів у фільмі немає. Люди, може, трохи більше пиячать, дещо емоційніші чи депресивніші: «Тату, не треба плакати, – каже по скайпу донька головного героя, – бо я теж почну, а в мене зараз ідеальний макіяж», але загалом все як завжди. Можливо, автор стрічки таким чином говорить про те, що в нас у житті було достатньо апокаліпсисів: смертей, криз тощо, тому справжній уже не сприймається серйозно. І ще вустами Дефо він ставить одне чудове запитання: «Чому ніхто не говорить про те, що буде далі?». Але за Феррарою, затятим антиклерикалом, що вже спростовував Ісуса Христа, кінець має абсолютне значення: за ним немає нічого. Якоїсь особливої форми фіналу людства він не пропонує. Та подумати над його варіантом можна.