Чеський письменник Ярослав Рудіш у своєму найновішому романі «Останні дні панку в «Гельсінкі» тонко і влучно описав зміну генерацій. Одна тематична лінія – це панк у комуністичній Чехословаччині та НДР, друга – колишні його «адепти» в сучасному світі, яким уже за 40, та їхні діти. Книжка викликала резонанс у кількох європейських країнах. Тиждень поспілкувався з її автором незадовго перед промотуром українського перекладу.
У. Т.: Ви були коли-небудь панком? Чому змальовуєте саме цю субкультуру?
– Ні, не був. Я ріс вихованим, трохи нуднуватим хлопцем. Слухав багато The Cure та Joy Division. Хоча панк мені подобався й подобається. Мені до душі його протест і величезна прямолінійність. Я хотів написати історію про останню генерацію панків у Центральній Європі кінця 1980-х. Історію про те, що з тодішнього їхнього бунту, розпачу та енергії залишилося до наших днів.
У. Т.: Дія відбувається в Німеччині та Чехословаччині. Німецька сюжетна лінія не має виразної географічної локації. Яке саме місто ви описуєте? А чеська – розвивається в містечку Єсеник. Чому саме там?
– Я виріс недалеко від кордону, сьогодні живу між Чехією та Німеччиною. Мене захоплюють наші спільні (іноді досить драматичні й темні) сторінки історії. Дія інших моїх книжок також відбувається на цих теренах. Головний герой Оле мешкає у великому східнонімецькому місті. Мене надихав Лейпциг, я провів там чимало часу. Один із тамтешніх барів став прообразом «Гельсінкі». Біля нього справді їздять старі чехословацькі трамваї Tatra, які славляться в усьому колишньому Східному блоці. Оле має 40 років, це колишній панк, що веде дуже скромне життя. Його вже навіть не дуже приваблюють жінки, він дещо байдужий самітник. Єдине, що цікавить мого персонажа, і єдине, що він має, – це бар. Однак заклад хочуть конфіскувати, тому Оле мусить за нього поборотися. Окрім того, його переслідують спогади про Ненсі, молоденьку дівчину-панка з Чехословаччини. Увесь сюжет побудовано на пригодах дикого панківського триденного роману й на тому, що з цього вийшло. Двоє героїв провели разом тільки три дні у вересні 1987 року, але це повністю змінило їхні життя, абсолютно.
А чому Єсеник? Мені подобається ця відособлена територія. Східні Судети лежать посеред Європи, але вони трохи таємничі, справляють враження краю світу. Вони прекрасні.
У. Т.: Чим відрізняється німецький панк від чеського?
– Хоч би як це дивно звучало, але в них багато спільного. Панкувати в 1980-х роках, іще за комунізму, було сміливо. Цю субкультуру досить серйозно переслідували. Бути панком у ЧССР чи НДР – означало вповні реалізувати гасло NO FUTURE. На панків постійно чигав ризик. Хоча це була величезна свобода, острів відокремленої свободи.
У. Т.: Чи досі актуальна ця субкультура? Проти чого можуть бунтувати сучасні її носії?
– Звісно, вона актуальна. Думаю, одна з великих тем, які порушує книжка, – це зміна великих європейських міст. Останнім часом їх розкраюють девелопери, що скуповують будинки, змушують виселятися місцевих жителів і продають їх новим, багатшим. Хоча є люди, які намагаються бунтувати, які їм оголосили війну. Мені цікаво спостерігати за трендами, за цією великою соціальною трансформацією.
Прага – неймовірно гарне місто з багатою історією, яке, однак, віддали на поталу туристам. Центр належить виключно їм, старі будівлі стали пустими мальовничими історичними декораціями, у яких немає справжнього життя, тільки його ілюзія. Про таке явище я пишу в своєму третьому романі «Тихо». На перший погляд, це добре: туристи витрачають свої гроші, і коли за кордоном скажеш «Прага», люди відразу мають що уявити. Хтось згадає Кафку, хтось – Грабала, хтось – добре пиво і Празький Град. Хоча коли я в Америці кажу «Чехія», то мене іноді перепитують, чи не маю часом на увазі Чечню. Та водночас місто потерпає від масового напливу туристів.
У. Т.: У книжці відчутно критику здорового способу життя. Звідки така нелюбов?
– Я не критикую його як такий. Мені не до вподоби фетишизація екопродуктів і екожиття, що їх можуть собі дозволити тільки ті, хто чимало заробляє. Тепер це ознака неабияких статків так само, як великі дорогущі машини на вузеньких вулицях Праги.
У. Т.: Які відгуки зібрали «Останні дні панку в «Гельсінкі»? Чи перекладено їх німецькою?
– Книжка дістала значний розголос не тільки в Чехії, а й у Франції. Мені написали кілька старих чеських панків, які впізнали в романі себе. Це мене дуже втішило. Я боявся, чи не наб’ють мене за ту книжку, бо зобразив у ній представників субкультури, до якої ніколи не належав. Усе закінчилося добре, вони купилися. Поки що «Останні дні…» переклали французькою та фінською. Зараз виходить польський переклад. Наступного року буде німецький.
У. Т.: В одному телеінтерв’ю ви назвали себе радше стенографом, ніж письменником. Поділіться таємницею, як ви пишете? Який він, літературний метод Ярослава Рудіша?
– Багато слухаю людей. Краду чимало діалогів. Потім усе це розвиваю. Мабуть, кожен мій герой має реальний прототип. Коли я чую про якусь круту пригоду, то мушу її записати, привласнити.
У. Т.: На запитання Ґете-Інституту про культурну точку G ви сказали, що це подорожування поїздом та машиною між Німеччиною і Чехією. Які контрасти між цими двома культурами вас найбільше приваблюють?
– Найбільше мене захоплює саме мінімум цих контрастів. Ми хочемо сильно відрізнятися від німців – значно більше, ніж австрійці чи поляки. Чехи – малий народ, тому він прагне якось виділитися. Але я думаю, що нас відділяє від інших середньоєвропейських народів тільки мова. А щодо решти, то ми проживаємо подібні життя, нас переслідують схожі травми. Усі ми так чи так родичі. У нас спільні минуле, сучасне й майбутнє.
У. Т.: Чи не важко бути германофілом у Чехії?
– Цілком нормально. Я почав учити німецьку через одну вродливу дівчину з НДР. Мені тоді було 12, а їй близько 14. Крім того, це стало своєрідним бунтом і переворотом. Ми мусили вчити російську, а як другу іноземну всі брали собі англійську. Я тим часом закохався в німецьку, яка в Чехії не є аж такою популярною.
У. Т.: Ви були засновником десяти музичних гуртів. Чому вони провалилися? Нині у вас є якийсь музичний проект?
– Так, я заснував кілька гуртів, але, на жаль, у мене немає музичного таланту, інакше радо займався б музикою. Хоча завдяки цим спробам вона проникла в мої тексти. Я не полишаю їх і граю в тому чи тому гурті. Мої читання інколи проходять під акомпанемент гітари Петра Кружика з чудового гурту Priessnitz. Ми цей проект називаємо U-Bahn.
У. Т.: Окрім іншого, ви створюєте комікси. Цей жанр популярний у Чехії?
– Протагоніст комікса Алойз Небел – це, гадаю, мій найвідоміший літературний герой. Може, тому що він є таким собі звичайним чехом, трохи смішним, трохи сумним, має черевце й любить своє пиво та своє місто, звідки він і родом, – Єсеник. Комікс ми створили разом із художником Яромиром 99, потім його екранізували. Думаю, це суттєво допомогло популяризації. Комікс переклали німецькою та польською, готуються французьке та англійське видання.
У. Т.: Чи могли б ви коротко описати «Останні дні панку в «Гельсінкі» для українських читачів?
– Це меланхолійна книжка, де, однак, не бракує чеського гумору. Вірю, що читачі побачать у головних героях себе. Тому що бути панком, протестувати проти загальноприйнятих суспільних норм – це завжди і всюди цікаво, захопливо.