Жером Пуаро — французький високопосадовець, доктор наук й автор книжок у сфері розвідки, серед яких «Словник розвідки», «Французька розвідка у 100 датах» та «Розвідка та шпигунство: за межами легенд». Упродовж шести років він працював заступником Національного координатора розвідки при адміністрації президента Франції. Тиждень обговорив з паном Пуаро механізми поширення російської пропаганди за посередництвом французьких медіа.
— Від початку вторгнення в Україну Росія мала чимало спільників серед французьких політиків і медійників, які ретранслювали кремлівську пропаганду. Чи змінився їхній дискурс останнім часом?
— Так, упродовж кількох місяців деякі з них несподівано змінили свою риторику. Ще донедавна «Росію не можна було принижувати». Росія не повинна була «програти війну». «Ескалації» треба було уникнути. Важливо було «відновити мир» і покласти край смертоносній війні. Але зараз раптом знадобилося «зробити все, щоб допомогти Україні».
Останніми місяцями відбулися глибокі зміни у поглядах деяких осіб, які вважали за краще не перешкоджати Росії в її прагненні до територіального завоювання.
— Чи можете ви навести конкретні приклади?
— Для мене найяскравіший приклад такого розвороту втілює Наташа Полоні, редакторка тижневика Marianne. Власником цього тижневика є Даніель Кретинський, чеський мільярдер, який вкладає значні кошти у Франції. Наташа Полоні, антиамериканка, сувереністка, близька і до крайніх лівих, і до крайніх правих, уже два роки вихваляє Росію та її президента. Протягом цього часу вона хоч і засуджувала війну, яку буцімто «спровокували Сполучені Штати», проте обурювалася підтримкою, яку надають Україні країни Заходу. А вже 1 березня цього року її позиція змінилася на «Розумна позиція? Озброїти Україну й не дозволити США відсторонитися від проблеми». Ба більше, тепер вона вважає, що «Росія не повинна перемогти», і навіть, що «Путін у своїх смертоносних ілюзіях порушив територіальну цілісність України, а ми повинні підтримати українців, які відчайдушно захищають свою країну».
— Наскільки цей випадок репрезентативний?
— Прихильники Москви на кшталт Наташі Полоні завжди були численними і за часів СРСР, і від 1991 року.
Варто нагадати, як довго Франція була просякнута російською пропагандою, дезінформацією і втручанням.
Така ситуація сформувалася через певні причини. Зокрема, через сильні позиції Комуністичної партії та антиамериканізм частини інтелектуалів. Свою роль відіграло й хибне трактування політики балансу між Сходом і Заходом генерала де Ґолля, бо французька контррозвідка надто мало уваги приділяла російському втручанню. Також тому, що Росія не шкодувала на це грошей. Наташа Полоні уособлює і уособлювала збірний образ прихильників Кремля. Крім того, проросійська позиція, імовірно, навіть сприяла її кар’єрі через критику офіційної політики Франції, позаяк створювала імідж «незалежного оглядача».
— Зважаючи на ваші слова, симпатиків Кремля у Франції не бракує.
— Важливо пам’ятати, що навіть сьогодні багато французів у політичному чи медійному середовищі служать режиму Путіна.
Книжка Вінсента Жоверта «За платню з Москви», опублікована 1 березня, викликала ажіотаж, тому що в ній наведені імена, подекуди дуже відомі, тих, хто прислуговував СРСР, а отже, зрадив Францію.
Він цитує зіркових журналістів свого часу, таких як П’єр-Марі де ла Горс (L’Express, Le Figaro, Le Monde diplomatique, Radio-France та ін.), Альбер-Поль Лентен (Libération, Le Nouvel Observateur), Жан Клемантен (Le Canard Enchaîné) і Жерар Карреру (Europe 1, TF1). Люди, які віддають перевагу Москві над власною державою, диктатурі над демократією, репресіям над свободою, — існують і досі. До цього ж кола належать певні журналісти, політики, есеїсти, а також деякі «експерти», які заповнюють ефіри новинних каналів і досі ретранслюють російську пропаганду.
— Хто вони? Які аргументи озвучують?
— Деякі з них продовжують стояти на своєму, наприклад колумніст Люк Феррі — колишній міністр освіти (2002–2004), який не знає, що країни Балтії — члени Європейського Союзу й НАТО. Пам’ятаймо про Ніколя Саркозі, колишнього президента, якого підозрюють у незаконному фінансуванні виборчої кампанії, корупції, приховуванні розкрадання державних коштів. Не змінив міркувань й П’єр Леллюш, колишній заступник міністра (2009–2010), активний на телевізійних майданчиках, де він завжди наголошує на своїх нагородах від українського уряду.
— Яку мету мають пропутінські кола у французькій політиці?
— Вони згідні, щоб Путін робив з Україною, що йому заманеться, аби це знизило ціну на енергоносії та поклало край витратам на Україну. Вони повсякчас повторюють, що «війна вбиває людей з обох сторін», що «санкції неефективні», що «ніхто не хоче вмирати за Київ» і, звичайно, що «війну розв’язали у Вашингтоні», не кажучи вже про те, що «корупція в Україні є проблемою».
Але є й такі, і їх стає дедалі більше, хто більше не наважується виступати так відкрито. На думку спадає приклад генерала Франсуа Шовансі, який час до часу співчуває російським солдатам на французькому телебаченні.
У статті, опублікованій 17 грудня 2023 року, він закликає припинити війну — тобто віддати частину України Росії — ось такими словами: «Чи не варто скоротити тривалість війни з огляду на її наслідки для функціонування Європейського Союзу?». Він заперечує свою проросійську позицію і більше не відвідує ефіри RT France, бо цей телеканал був закритий. Але це лише один приклад. Шовансі був аж ніяк не єдиним колишнім військовим чи дипломатом, яких регулярно запрошували російські медіа.
— Це все ж не відповідає фундаментальній зміні риторики, про яку ви говорили раніше.
— Якщо залишимо осторонь справжніх пропагандистів і повернемося до тих, хто підтримував російські тези з кон’юнктурних причин, то справді можемо спостерігати важливу зміну.
Багато з них раптом стали переконаними прихильниками України: тепер схвалюють поразку Росії, наполягають на рішучому збільшенні допомоги українській армії та закликають до побудови системи спільної європейської безпеки.
Словом, стали «свідомими» й приєдналися до табору захисників свободи, демократії та міжнародного права. Тобто стали на бік України. Справжні новонавернені.
— Які причини такого навернення?
— Ця зміна позиції, яку можна хіба привітати — краще пізно, ніж ніколи, найімовірніше, пов’язана з низкою подій, які відбулися або були оприлюднені останніми тижнями. У лютому США повідомили, що Росія потенційно мала намір знищити західні супутники за допомогою ядерної зброї. Ця інформація мала справжній ефект бомби, адже в договорі про космос, який підписав СРСР 27 січня 1967 року, передбачено, що космічний простір можна використовувати в мирних цілях, і заборонено застосувати зброю масового знищення в космічному просторі.
Зрікаючись цих основоположних принципів, Росія вкотре демонструє світові свою зневагу до міжнародного права.
Багато важило й убивство Олексія Навального на завершення серії з десятків підозрілих смертей, що сталися в Росії за останні два роки. Воно наочно підтвердило, що репресії та цинізм Кремля не мають меж.
Не варто забувати й підтримку Росією ХАМАСу та «Ісламського джихаду»: що не так уже й дивно, бо подібне притягує подібне. Найпевніше, Росія через кібератаки прямо підтримала напад на Ізраїль 7 жовтня. Усі також помітили запрошення лідерів цих двох рухів до Москви 29 лютого цього року.
Кількість російських кібератак проти французьких інтересів постійно збільшується. 11 березня 2024-го національна преса повідомила, що кілька державних служб стали мішенню комп’ютерних атак «безпрецедентної інтенсивності». Зірвати літні Олімпійські ігри й завдати шкоди Франції — ось щось має на меті Росія.
Нещодавнє викриття того, що Владімір Путін аналізував можливість застосування тактичної ядерної зброї в Україні восени 2022 року, також допомогло пришвидшити усвідомлення природи російського режиму, готового на все заради загарбницької мети.
— Перелік дійсно вражає.
— І це ще далеко не все! До цього треба додати, що виступи Путіна, російських чиновників і журналістів стають дедалі агресивнішими щодо Заходу. 29 лютого президент РФ використав словосполучення «реальна загроза», щоб попередити західні країни про можливу ядерну війну. А Дмітрій Мєдвєдєв ще відвертіше сфокусувався на Франції, написавши, що «в Росії стосовно Франції більше немає червоної лінії».
Саме тому цей лютий 2024 року через нагромадження фактів, викриттів і заяв зумовив безпрецедентне отверезіння багатьох осіб, які досі були більш-менш прихильними до злочинної політики Росії.
— І все ж таки, чи так важко було зрозуміти наміри Росії раніше?
— Незалежно від того, ідеться про політиків, журналістів, науковців чи «експертів», треба було бути сліпим, глухим, дурним або спільником, щоб не розуміти намірів Росії. Досить було почути слова президента Естонії Леннарта Мері, який ще 25 лютого 1994 року під час виступу застерігав західних лідерів: «Я хотів би сказати вам відкрито […], що я і мій народ з певним занепокоєнням спостерігаємо за необізнаністю Заходу про те, що нині готується на просторах Росії».
Російські лідери ніколи не приховували своєї стратегії та територіальних амбіцій. Перша й Друга чеченські війни через три роки після розпаду СРСР уже досить наочно показали, чим є Росія насправді.