Сіяти хаос легше, ніж тримати під контролем
Відтоді, як росіяни захопили 2014 року Крим, він був для них геополітичним трофеєм і головною туристичною атракцією. Та це в минулому. Збройні сили України завдають ударів по військових базах окупованого росіянами півострова. Деякі атаки були успішними. Деякі, судячи з усього, збиті протиповітряними системами. Хай там як, страшні вибухи похитнули уявлення про непоборність росіян і зіпсували настрій відпочивальників. Туристи масово тікають додому.
Обстановка погіршується й на несуперечливих територіях Росії. Минулого тижня спалахнула пожежа на величезному складі боєприпасів у Бєлгороді, поблизу українського кордону. Мешканці поближніх сіл кинулися навтьоки — таке з ними сталося вперше з 1943 року, коли відступили нацистські війська. Ще моторошніша подія: у Москві заклали бомбу в автомобіль фанатичного ідеолога-націоналіста Алєксандра Дугіна, та замість нього підірвалася його дочка-пропагандистка Дар’я. Це могло бути зведення рахунків між російськими праворадикалами. Або операція під прикриттям, організована владою чи її посіпаками, щоб посіяти паніку. Українці тішаться, позаяк вважають конспіролога-расиста Дугіна одним з ідеологів їхніх страждань. Однак, на мою думку, українці навряд причетні до вибуху. Якби київські можновладці справді відправляли в Москву ескадрони смерті, то десятки інших персон були б більш привабливими і доцільними мішенями, аніж дивакуватий експрофесор.
Хай би хто стояв за цією атакою, кожному високопоставленому учаснику кремлівських ідеологічних і пропагандистських операцій (включно з їхніми близькими родичами) події в Криму мають лоскотати нерви. У Путінській Росії і без того жилося невесело, а після таємничого замаху і поготів. У політичних колах теж безлад. Російські високопосадовці, і їхня закордонна група підтримки, казяться. Удари проти цивільного населення — воєнний злочин. Атаки українців по російській території (яка іронія!) — незаконні, беззмістовні, провокаційні, обурливі. Українців чекають безжальні удари у відповідь.
Читайте також: Управління гнівом
Дивно звучать химерні аргументи про злочинні замовні вбивства від росіян, які славляться на весь світ пристрастю до таких методів. Відтоді, як Владімір Путін прийшов до влади, загинуло чимало критиків Кремля в Росії і за кордоном. Деякі замахи спричинили великий резонанс: колишній розвідник Сергій Скрипаль не помер від отруєння у Солсбері 2018 року, натомість унаслідок замаху загинула Дон Стерджес — жінка, що не має жодного стосунку до Росії. У чеському селі Врбетіці 2014 року внаслідок вибуху на складі амуніції, підірваного російською військовою розвідкою ГРУ, загинуло двоє місцевих мешканців. А нещодавно на військовому заводі в Албанії заарештували трьох російських шпигунів, які використали проти охоронців паралітичний газ. Це засвідчило готовність Кремля вбивати і калічити.
Звісно, найбільше постраждала Україна. За офіційними даними України, 24 лютого Росія зруйнувала 17 300 цивільних будівель і лише 300 військових об’єктів. Війна забрала тисячі життів (щонайменше 5 514, згідно з даними Верховного комісара ООН з прав людини); до того ж безліч людей покалічені, травмовані або втратили домівки. Саме це, й аж ніяк не удари українців в Криму чи деінде, має викликати обурення.
Однак найголовніший висновок, що можна зробити з подій останніх кількох днів: Кремль втрачає контроль над ситуацією. Жодний з елементів оригінального плану атаки на Україну не витримав випробування реальністю. Бойовий дух не занепав. Захід не припинив підтримки. Виснаження і недолуге лідерство послаблюють російські сили, у той час як українська армія стає сильнішою завдяки тренуванням і сучасному оснащенню. За рахунок диверсій, ракетних ударів і дронів Україна влучає в об’єкти, які Кремль не збирався обороняти. Це справжня відплата: такі атаки шкодять важливому кремлівському наративу про географічну й військову обмеженість конфлікту. Росія гадала, що бойові дії відбуватимуться лише на території України. От тільки українців ніхто не питав.