Це вже потім, коли я дорослий став, він мені сказав, звідки та ярова в лісі взялася. Тоді, у 1920-х, у нас на Сватівщині червоні продзагони лютували: вигрібали комори до зернини, звозили все у Сватове, а звідти залізницею в Росію. Селяни від того просто звіріли. Коли їм терпець уривався, хапали продзагонівців, різали їм животи, набивали зерном і в лісі закопували. А потім по весні оте зерно з року в рік і проростало… Усі, окрім дітей, про це знали, але мовчали». Таку історію розповів мені на початку 1990-х один старий агроном, із яким ми працювали на Луганщині. Не вірити йому в мене немає підстав, бо надто добре я знаю типаж місцевих слобожан — людей, які впродовж поколінь привчилися покривати глибокою мовчанкою все, що вони роблять і думають.
Моя прабабуся Агафія Уманська, удова чумака, разом з іншими переселенцями приїхала сюди, на Слобожанщину, з Київської губернії на початку ХХ століття. Тут, на території сучасного Білокуракинського району, вони заснували село Пластунівку. Пластунівка починалася із землянок, а через якихось 20 років це було найбагатше село в окрузі. Прикипівши душею до місцевих чорноземів, пластунівці ставилися до «комунії» цілком однозначно. Якось на околиці села махновський загін вирубав червоноармійську роту, то пластунівці стягли трупи до ями, закопали й розрівняли, щоб і пам’яті про них не лишилося. Зустрівши масовий спротив селянства, комуністи на деякий час призупинили грабунок і колективізацію, а потім, набравшись сил, вдарили ще лютішим терором і ще страшнішим голодом. Із дев’ятьох дітей баби Агафії лишилося двоє: наймолодший син Павло, який ще жив при матері й не мав власного господарства, і дочка Афанасія, яка вийшла заміж у сусіднє село. Решта разом із родинами були розкуркулені й згинули безслідно, а частину їхнього майна — сорочки, рушники, дитячий одяг — комуністи демонстративно роздали тим, хто числився в сільській бідноті.
Але біднота раділа недовго: позбувшись найпрацьовитіших і найздібніших селян, колгосп швидко завалив план, за що комуністи вигребли в Пластунівці всі запаси збіжжя. Із села нікого не випускали, на дорогах стояли озброєні кордони, але від цілковитого вимирання пластунівців врятували добрі люди й свердлики. Один колгоспний бригадир потайки попереджав бабів, коли під коморою не буде сторожі, і вони, взявши ручні свердла, йшли вночі «цідити» зерно. Комора стояла не на землі, а на палях, тож баби заповзали під комору й свердлили її дерев’яну підлогу — і через ті дірочки тоненькою цівочкою «текло» зерно. Брали трошки, по кілька пригорщ, аби колгоспне начальство не помітило покражі й не заподіяло селу ще більшого лиха… Згодом із району надійшов наказ: дітей, чиї батьки померли від голоду, збирати в дитсадок і годувати. З-поміж інших у такому сиротинці опинився п’ятирічний пластунівець Василько. Якось він зустрів свою двоюрідну сестру Надійку, яка голодувала разом із батьками. «Ти сьогодні щось їла?» — спитав він дівчинку, на що та заперечно хитнула головою. «Не пощастило тобі, — співчутливо зітхнув Василько, — батьки в тебе живі. А от нам у дитсадку зранку млинці давали…» Через багато років, вже у відносно ситих 1970-х, немолодий містянин Василь Іванович заїхав до Пластунівки на якесь родинне свято. І Надійка, тоді вже поважна Надія Петрівна, необачно нагадала йому про ту дитячу розмову. Василь зблід, вибіг із хати. Знайшли його далеко за селом, у степу. Він — кремезний і солідний чолов’яга — сидів на землі й ридав.
Читайте також: Переддень Голодомору
Скільки таких історій заховано в колективній пам’яті Пластунівки, Романівки та сотень, тисяч українських сіл? Скільки з них ще будуть згадані й розказані, а скільки вже назавжди пішли в могилу разом зі старшими поколіннями місцевих селян? За словами психологів, замовчувати травми шкідливо. Напевно, так воно і є. Принаймні моя бабуся Афанасія — та сама, яку від розкуркулення дивом урятувало заміжжя, — до кінця свого життя тихо ненавиділа весь рід людський: подруг не мала, у гостях ні в кого не бувала, тільки іноді виходила на вулицю поспівати разом з іншими бабами тужливих українських пісень. Та ж як було припинити те мовчання, коли жертви геноциду були змушені жити поруч із його виконавцями — з тими, хто розкуркулював, шукав заховане зерно, доповідав про невиконання планів? Тим більше коли останні ходили в героях, у почесних будівничих «щасливого радянського життя». Мовчати доводилося й про те, як селяни намагалися відбитися від того «щастя», засіваючи пшеницею лісосмуги й угноюючи землю «комуною». Але під товстими шарами впертої мовчанки ховалася нестримна слобожанська жага до життя, яку не могли загасити ніякі геноциди. Пластунівки вже давно немає: коли місцева економічна кон’юнктура стала мінятися, шансів у села не було. Але слобожанська північ Луганщини живе собі далі, і спробуй-но здогадатися, що в неї на умі. На перший погляд, нічого цікавого: суржик, заробітки в Росії, словом, ходячий стереотип. Але 2012-го тут відмовилися запроваджувати мовний закон Ківалова — Колесніченка, навесні 2014-го звідси завернули сепаратистів. Хтозна, може, недарма наші прадіди засівали тутешні лісосмуги.