Сім років тому за відпрацьованим у Криму сценарієм на Донбасі організували сепаратистський псевдореферендум, після якого було проголошено «народні республіки». Але на Донеччині та Луганщині, на відміну від Криму, процесу «волевиявлення» навіть не намагалися надати видимості легітимності. На донбаському «референдумі» ставили інші запитання, у яких Росію навіть не згадували, а «зелені чоловічки» мали вигляд озброєних банд, що імпровізували в кожному районі чи населеному пункті. Десь вони знаходили прибічників і все відбувалося «полюбовно», але часто їм доводилося застосовувати погрози й навіть катування. Жодних виборчих списків організатори псевдореферендуму не складали, тому охочі могли проголосувати по кілька разів у різних місцях. Правдивої інформації про кількість і якість бюлетенів зі зрозумілих причин не публікували. Яскраву картинку для телебачення створювали, відкриваючи по кілька дільниць на непропорційно велику територію, чим провокували скупчення людей. Міжнародних спостерігачів не допускали, а результати оголосили аж надто швидко, оперуючи лише відсотковими показниками, без зазначення кількості тих, хто проголосував у конкретних населених пунктах. Одне слово, такого плебісциту не могла визнати жодна цивілізована країна.
Імітація волевиявлення
Схоже, саме так, на думку кураторів з Кремля, мало виглядати спонтанне бажання «народу Донбасу» виявити свою волю щодо власного майбутнього, яка, щоправда, не здобула чіткого формулювання навіть у запитаннях, винесених на референдум. Що таке «державна самостійність народної республіки», акт про проголошення якої пропонували підтримати, не розумів ніхто. Дискусії щодо цього розпочалися вже після оголошення неправдоподібних результатів, згідно з якими майже 90% тих, хто прийшов на дільниці Донеччини та Луганщини, підтримали «незалежність». Коли люди обговорювали, за що ж вони власне проголосували, то висловлювали багато варіантів: від демонстрації своєї унікальності до згоди на приєднання до Росії, як це сталося з Кримом. Доводилося спостерігати, як люди мало не билися, сперечаючись, що саме вони мали на увазі, коли ставили хрестик у видрукуваному на принтері папірці. До речі, саме через цю невизначеність більшість учасників «референдуму» — принаймні на підконтрольних територіях — щиро дивуються, чому їхнє «волевиявлення» хтось вважає причиною війни. Мовляв, ми нічого такого не хотіли, лише сходили на якісь вибори — коли це взагалі на щось впливало?
Читайте також: Сумна стабільність
Свої версії озвучували навіть місцеві організатори псевдореферендуму. Наприклад, донецький «голова ЦВК» Роман Лягін ще в травні 2014 року заявив, що попри результат «волевиявлення», Донеччина не виходить зі складу України. Мовляв, у статусі Донецької області після оголошення підсумків референдуму не зміниться абсолютно нічого: «Ми не перестанемо бути частиною України, ми не станемо частиною Росії, а лише заявимо світу, що хочемо змін. Ми хочемо бути почутими, хочемо самі вирішувати долю свого регіону». Щоправда, потім він неодноразово змінював свою думку й навіть припускав можливе приєднання до Росії. Але реальна ситуація, яку ми бачимо через сім років, показує й справжні цілі тієї травневої вакханалії 2014 року.
Росія так і не приєднала ОРДіЛО й не взяла на себе відповідальність за окупацію. Попри безліч провокативних заходів, зокрема масове роздавання російських паспортів мешканцям «народних республік», загарбники воліють наголошувати на їхній незалежності. Схоже, Росія готова по-справжньому забирати собі Донбас лише частинами — і то переважно у вигляді заводського обладнання, витворів мистецтва та інших цінностей, які поспіхом вивезли в Росію ще на початку окупації. А самі «республіки», накачані ідеологічними гаслами про свою виняткову роль форпосту «русского мира», залишаються своєрідною «чорною дірою», щоб тримати в напрузі Україну та маніпулювати міжнародною спільнотою.
Водночас пропагандисти не забувають постійно витончено дражнити мешканців Донецька та Луганська запевненнями у їхній єдності з Росією. Наприклад, у так званий «День республіки», який в ОРДіЛО відзначають на річницю проведення референдуму, відбувся онлайн-марафон «Донбас — це Росія», де цю тему з різних боків смакувала російська та донецька «еліта». Наприклад, Костянтин Долгов, який колись був представником так званого «Міністерства іноземних справ ДНР», а після втечі до Росії називає себе журналістом і блогером, зауважив, що, на його думку, «республіка відбулася». Мовляв, на мапі можна побачити її чіткі кордони, а поруч із нею — Росію, яка готова допомагати. І взагалі, «Донбас зараз більше Росія, ніж сама Росія». Що ж до перспективи приєднання, Долгов висловився обтічно: «Рішення про приєднання республік до Росії не залежить від Донбасу, але треба робити все, щоб таке рішення прийняли». Хоча формально організатори псевдореферендуму 2014 року негайного возз’єднання з Росією й не обіцяли.
Поневіряння Феміди
Тимчасом Україна завчасно попереджала місцевих чиновників про відповідальність за сприяння «референдуму». Й у 2014—2015 роках справді було відкрито сотні кримінальних проваджень щодо осіб, які брали участь у підготовці «референдуму», а також у мітингах чи допомозі озброєним формуванням. Підставою для таких обвинувачень могли стати фото й відеоматеріали, а також свідчення місцевих мешканців, які постраждали від цих подій. Багато цих справ закрили через брак доказів, а інші досі перебувають на етапі досудового чи судових розслідувань: темпи та якість роботи нерідко залежать від зацікавленості (чи ідейної мотивації) конкретного слідчого або судді. Ще частину справ розглядають заочно через відсутність обвинувачуваних на підконтрольній території. Донедавна не було законодавчої бази щодо ведення таких проваджень, тому більшість із цих історій не мали логічного завершення. Утім, певна кількість підозрюваних усе ж пройшла через суди: когось було виправдано, хтось отримав покарання у вигляді умовних чи реальних термінів. Але, на жаль, навіть через сім років жодна інституція не може надати точних даних, скільки таких справ закінчилися вироками: в українському судочинстві їх неможливо виокремити, а відтак вони не піддаються підрахунку. Інколи в публічному просторі з’являються фрагментарні відомості про окремий період. Наприклад, СБУ повідомляла, що від початку 2021 року 30 організаторів так званого «референдуму» отримали вироки, а ще 65 особам повідомили про підозру.
Читайте також: Прямий шантаж
«Ми ще жодного разу не отримали конкретної статистики щодо кількості цих справ на наші запити в прокуратуру чи судову адміністрацію, — пояснює координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова. — По-перше, з самого початку не було жодної системи у кваліфікації в таких провадженнях, це робили хаотично та за абсолютно різними статтями: від державної зради та посягання на територіальну цілісність до створення незаконних збройних формувань. І відповідно ними займалися різні відомства, з різним рівнем успіху, швидкості та організованості. Звісно, не все доводили до суду та вироку: десь гальмували працівники на місцевому рівні, десь не дотримувалися принципу спадкоємності мобільних груп з виявлення та розслідування, десь не давала змоги законодавча база». Показовим випадком Решетилова вважає справу заступниці міського голови Костянтинівки Світлани Астахової, справу якої передали до суду ще у 2014 році. Обвинувачувану в організації референдуму Астахову випустили під невелику заставу, і вона втекла на окуповану територію, а у 2018 році її засудили до восьми років ув’язнення. «Це складно назвати справжнім покаранням, — уважає Решетилова. — Імовірніше, годиться таке формулювання: українське правосуддя надало свою оцінку незаконним діям».
Насправді цікавих, а інколи навіть абсурдних історій з донецькими та луганськими чиновниками за цей час відбулося чимало. Чого тільки вартує справа колишнього мера Торецька (тоді — Дзержинська) Володимира Слєпцова, якого відправили на обмін за запитом бойовиків, але він останньої миті залишився в автобусі та відмовився їхати на окуповану територію. Втім, назад у слідчий ізолятор також не повернувся. Попри те, що було призначено судові засідання (від самого початку закриті нібито через державну таємницю), Слєпцов, не переховуючись, виїхав до Криму, де мав нерухомість, і справа заглухла. Від 2019 року розглядають у суді справу чинного керівника прифронтового селища Новолуганське Костянтина Саркісова, якому інкримінують зазіхання на територіальну цілісність України. За версією обвинувачення, у квітні-травні 2014 року він організував незаконний референдум у чотирьох населених пунктах, підпорядкованих його сільській раді, особисто створював «дільничні виборчі комісії», збирав усі дані голосування та відвозив у «територіальну виборчу комісію» в Бахмуті. Саркісова заарештували, але згодом його взяли на поруки колеги з партії ОПЗЖ і він повернувся до кабінету та продовжив виконувати свої професійні обов’язки.
Під заставу вийшов із СІЗО, але й досі перебуває у статусі підозрюваного, голова міста Світлодарська Анатолій Брехунець. У травні 2014 року він начебто вніс до порядку денного сесії (та проголосував «за») питання про надання приміщення читальних залів міської бібліотеки для проведення псевдореферендуму. Менше «пощастило» голові селища Миронівське Бахмутського району Ігорю Костоглодову, якого на початку 2019 року засудили до шести років позбавлення волі за посягання на територіальну цілісність України та причетність до організації референдуму. Але завдяки «закону Савченко» Костоглодов пробув під арештом лише півтора року після вироку. Юрія Борисова, колишнього керівника міста Кадіївка (раніше — Стаханов) на Луганщині суд узагалі виправдав, не вважаючи вагомими надані докази. Досі розслідують також важливу справу Романа Лягіна, який майже два роки перебуває під арештом і, за словами його адвоката, заради власної безпеки поки що воліє не добиватися зміни запобіжного заходу. А також наголошує на закритому судовому процесі через важливість інформації, яку надає підозрюваний.
Читайте також: Нормандський формат: пастка нових можливостей
Скласти пазл
На думку Ольги Решетилової, такі розрізнені та хаотичні вироки та провадження — не вихід. Усі схожі справи мали б упорядковуватися та об’єднуватися з погляду перехідного правосуддя. Бо українське суспільство в будь-якому разі має вирішити для себе масштабне питання справедливості щодо співгромадян, які з певних причин брали участь у сепаратистському заколоті 2014 року та подальших подіях на Донбасі. «Це не нормально, коли рядовим членам дільничних комісій, зазомбованим пропагандою, інкримінують ту саму статтю, що й катам, які знущалися з полонених, чи воєнним злочинцям, — наголошує Решетилова. — Нам усе одно доведеться визначатися на законодавчому рівні, як розцінювати дії цих людей: запроторювати за ґрати тисячі дрібних виконавців чи спробувати засудити справжніх організаторів і замовників». На думку Решетилової, організацію псевдореферендуму треба розслідувати не як окремі епізоди, як це відбувається зараз, а виокремити відповідні провадження, об’єднати їх і системно над ними працювати. Ідеться про те, щоб вибудовувати ланцюг від цих дрібних виконавців до організаторів, замовників і тих, хто фінансував це дійство.
Попри те, що сепаратистський «референдум» свого часу мав резонанс навіть на світовому рівні, тема відповідальності за цей злочин уже не викликає великого інтересу навіть в українському суспільстві. І схоже, річ не в тому, що юридичні питання надто складні для пересічних громадян, і не в тому, що більшість судів над учасниками «референдуму» відбуваються в маленьких прифронтових містах, куди не завжди дістаються загальнонаціональні й навіть регіональні ЗМІ. Здається, дедалі більше людей розуміють, що сам по собі той «референдум» хоча й відіграв певну роль у сценарії гібридної агресії, однозначно не міг спричинити до війни — це був лише штучний, нашвидкуруч створений росіянами привід для окупації. Тому й участь у цьому плебісциті вже не здається такою значущою — особливо на тлі більш масштабних та цинічних злочинів, які Росія чинить на українській території вже сім років поспіль. Однак важливо розуміти, що індиферентність і низька активність громадян не може впливати на здійснення належної правової оцінки будь-яких злочинів з боку держави. Чого, на жаль, поки що не відбувається — особливо там, де йдеться про колабораціонізм і зраду.