Утім, з історичного погляду всі ці розмови й суперечки видаються радше історією такої собі соціальної хвороби, що вразила чи то саме суспільне тіло, чи то людську свідомість – до ладу й не розібратися. Втім, усе ж таки спробуємо.
Читайте також: Про чоловіків і гендерну рівність.Як патріархат дискримінує чоловіків?
Почнімо з дуже простої аксіоми: становище, права й відповідно соціальні ролі чоловіків та жінок, принаймні в європейських культурах, ніколи не були сталими. Зусиллями істориків, етнологів, антропологів та інших гуманітаріїв незаперечно доведено, що патріархальність і традиційні (себто доіндустріальні) моделі суспільств не були ані часовими, ані структурними відповідниками. Як засвідчили, зокрема, дослідження з історії середньовічної економіки аж до ХІV століття включно, роль і ступінь задіяності жінок у тодішньому господарському житті, що ґрунтувалося переважно на рільництві, скотарстві й кустарному ремеслі, була такою самою, як і чоловіків. А в деяких регіонах континенту навіть і більшою, якщо врахувати, що господиня на рівних працювала з чоловіком у полі, та ще й несла на собі тягар хатніх клопотів. Цьому відповідав і доволі незалежний статус нареченої та жінки в селянському звичаєвому праві, який закріплював за ними широкі права в порядкуванні майном, свободу у виборі шлюбних партнерів тощо. Хоч як парадоксально, але представниці знатних родів мали набагато менші можливості: їхній економічний статус чітко прив’язувався до чоловіка, якому передавалося право на володіння посагом. Найдорожчу його частку традиційно становили земельні наділи, котрі з поступовим перетворенням землі на товар і підвищенням її вартості остаточно утвердили в аристократичному середовищі домінування чоловіка.
Цілком осібним цивілізаційним простором у домодерній Європі були міста. Їхній господарський уклад довгий час мав як мінімум паритетні умови роботи для жінок та чоловіків, а відтак і підстави для економічної автономності. Деякі ремесла, як-от прядильництво, шиття білизни, подеколи ткацтво, на 80–90% були «жіночими» не лише за своїм кадровим складом, а й організаційно: у Північній та Центральній Європі вони утворювали окремі цехові корпорації зі своїми статутами, касами взаємодопомоги та символікою, беручи участь у міському самоврядуванні на рівних із «чоловічими» цехами. Щодо роздрібної торгівлі, яка, за підрахунками істориків, становила до третини прибутків міського населення, то вона практично вся була монополізована жінками.
Читайт етакож: Барбі для політиків
Схід Європи, до якого належала Україна, – окрема сторінка в гендерному «епосі». За вже хрестоматійно відомими пасажами іноземних мандрівників, які захоплено описували самодостатність, розсудливість та підприємливість козацьких дружин і дочок, крилися не лише алюзії до античних амазонок, а й цілком конкретні історичні реалії. Життя так званих буферних спільнот, розташованих у контактних зонах європейського континенту, ніколи не було спокійним і затишним. Постійні війни та міграції населення, помножені на періодичні епідемії та неврожаї, змушували тутешню людність незалежно від статі засвоювати спартанський триб життя. Тож самодостатність українських дівчат, котрі першими сватали хлопців, описана французом Бопланом, або ж дружини фастівського полковника Палія Феодосія, яка за відсутності чоловіка правила цілим полком, що здивувало московського священика Лук’янова, були наочними прикладами того, як жінка давала собі раду в тому суспільстві, де чоловіків через пошесті та війни катастрофічно бракувало. Погодьмося, що патріархатом тут і не пахло.
Тріщину в цьому балансі дала, хоч як дивно, економічна стабілізація, котру принесли поступове утвердження капіталістичної моделі економіки та демографічне піднесення ХVІ–ХVІІ століть. Повсюдний наступ на працю жінок у ремеслі, а згодом у промисловості витіснив їх із суспільних низів на маргінес виробництва. Наступним кроком стало спекулювання на дешевизні й невибагливості «робітників у спідницях». У благополучнішому й освіченішому буржуазному середовищі жінку так само спочатку було узалежнено від добробуту чоловіка, а згодом остаточно ізольовано в домашньому ув’язненні, обмеженому чотирма K (Kinder, Kleider, Kirche, Küche – нім. діти, сукні, церква, кухня).
Попри гуманістичні ідеї Просвітництва й егалітарні гасла Французької революції, доступ жіноцтва до влади, власності й освіти зменшувався подібно до шагреневої шкіри, що дало підстави американському історикові Джоан Келлі патетично резюмувати: «У жінок не було жодного Ренесансу!» Гендерна сегрегація хоча й повільно, але добралася-таки й до консервативнішого та відсталішого села, де патріархатний сімейний устрій утвердився в тих формах, супроти яких повели священну війну суфражистки та феміністки рубежу ХІХ–ХХ століть. Власне, концепт «світ належить чоловікові, а місце жінки вдома», попри свою відносну історичну молодість, виявився напрочуд живучим у ХХ столітті, у чому неважко переконатися, кинувши бодай побіжний погляд на «війни статей», які дісталися нам від нього в спадок. Quo vadis, gender?
Читайте також: Привіт від Клари Цеткін