Привид комунізму

Здавалося б, комунізм залишився в далекому минулому. І хоча насправді не такому вже й далекому, важко уявити, щоб у якійсь європейській країні сьогодні перемогли червоні, – а навіть там, де вони формально приходили до влади, як-от у Молдавії, демонстрували або досить пригладжене, цивілізоване обличчя, або звичайну номенклатурну пику. Жодних репресій, жодних таборів, жодних претензій на світове панування. Так чому й досі залишаються небезпечними комуністи? Чим вони загрожують посттоталітарним суспільствам? Чому не варто толерувати будь-яку спробу очистити репутацію людоненависницької ідеології та практики, а також її носіїв? Цим питанням було присвячено конференцію «Злочини комуністичних режимів», яку європейські інституції нещодавно провели у Празі.

У ній взяли участь політики, представники урядових структур, міжнародних організацій, члени Європейського парламенту, юристи, історики, релігійні діячі, журналісти з двадцяти країн світу. Було розглянуто проблему злочинів ко­­мунізму з політичного, правового, історичного, наукового, гуманітарного, релігійного та інших поглядів. Історичні факти свідчать про те, що злочини комунізму багатократно перевищують злочини німецького націонал-соціаліз­­му, що комунізм – це злочин перед людством, який цілковито підпадає під статті звинувачення, сформульовані на Нюрнберзькому процесі. Водночас виникають певні труднощі зі скликанням Міжнародного трибуналу з питань засудження злочинів комунізму. Вони пов’язані насамперед із тим, що Міжнародний трибунал скликається рішенням ООН, до Ради Безпеки якої входять РФ і Китай, що можуть блокувати ухвалення відповідного рішення. Саме тому, наголошували учасники конференції, треба покладатися на Європу, де можна легше прийняти відповідні рішення в межах європейських структур, а очолити цей процес має Рада Європи. 

У багатьох доповідях підкреслювалося, що Сталіна слід розглядати як одного з найбільших злочинців світу, однак поки що не зроблено ані належної оцінки його злодіянь, ані засуджено злочини. Не засуджено й злочини інших комуністичних лідерів, а тому залишається ймовірність того, що подібне може бути скоєно в майбутньому. Не слід забувати, що авторитарні й тоталітарні режими часом мають непомітний початок та схильні до мімікрії, що й досі існують інші комуністичні режими, крім сталінського, але їхня основа та сама, навіть у соціалізмі з «людським обличчям».

Найдраматичнішим на конференції був виступ колишнього прем’єр-міністра Чехії, екс-голо­­ви Ради Євросоюзу Мірека Тополанека, який проаналізував один із підступних механізмів комуністичних режимів, а саме добро­вільно-при­­мусове залучення су­спільства до тотального стежен­ня всіх за всіма, до кругової поруки, коли майже кожен брав участь у злочинах влади або замовчував їх. «Ми самі зрадили нашу свободу, коли пішли на змову з комуністами», – сказав Тополанек. На його думку, після Другої світової війни чехи і словаки самі обме­жили свободу слова, підприємництва, демократію. Замість продовження демократичних тра­­дицій першої Чехословацької Республіки та наполе­­гливої праці заради процвітання власної держави чимдалі громадяни соціалістичної Чехословаччини займалися доносительством та по­­літичними переслідування­­ми. «Сво­­бода не є якоюсь наперед заданою об’єктивністю. Вона не передається у спадок, її має обстоювати кожне покоління. Свобода – це щось значно більше, ніж демократія. В часи комуністичного режиму також існували атрибути демократії, наприклад вибори, які, однак, не були вільними. То­­му справжня демократія не може існувати без свободи. У 1968 році ми мали шанс повернути нашу свободу, але втратили його, бо не йшли за неї на смерть», – наголосив чеський політик.

Празька конференція «Злочини комуністичних режимів» наштовхує на питання: чи достатньою була боротьба українців за свободу в комуністичній Україні? Відповідь, на жаль, не буде такою, як хотілося б. Звісно, були в нас Василь Стус, Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл та десятки тисяч патріотів, яким низько вклоняємося. Однак, поклавши руку на серце, визнаємо, що більшість українців, можливо, навіть якщо й не були членами комуністичної партії, то були конформістами, а пасивна протидія режиму не могла принести практичних результатів.  

Зараз не йдеться про колишніх комуністів і кадебістів, йдеться про порядних людей, які не боролися за свободу зі зброєю в руках, як це робили герої УПА. Не боролися тому, що, як і кожна людина, вірили своїм батькам і внаслідок цього толерували їхню комуністичну ідеологію, яка виявилася злочинною. Толерували ідеологію тих, хто після Другої світової війни з різних причин, насамперед заради власного благополуччя, не повернув зброї, якою воював із німецькими націонал-соціаліс­тами, проти ще більшого зла – комуністів. 

Наше покоління має сказати сьогодні всю правду, хоч би якою гіркою вона була. Адже неправда або напівправда може породити іншу неправду. Ми не можемо залишити нашим дітям у спадок брехню. 
Сьогодні ніщо не заважає кожній порядній людині на повний голос заявити про те, що комунізм – це не філософія, а злочин. Недостатньо лише назвати зло, треба, щоб перед судом постали ті, хто винен у скоєнні злочинів або їх замовчуванні.

Заклики європейців щодо консолідації зусиль з метою здійснення суду над комунізмом не повинні оминути українців. Йде­ться про важливість створення спільної європейської платформи боротьби проти комунізму з метою недопущення його повернення або поширення в майбутньому.

Безумовно, національ­­ні пар­ламенти не мають чекати, поки відповідне рішення буде ухвалено на загальноєвропейському рівні, треба приймати постанови і резолюції щодо засудження комунізму кожним окремим парламентом, зокрема й українським. Враховуючи масштаби голодоморів та політичних репресій в Україні, Верховна Рада України повинна засудити їх та прийняти відповідну резолюцію.
Важливо також гідно вша­­нувати пам’ять жертв комунізму, створити музеї, відкрити пам’ятники тощо. День пам’яті жертв політичних репресій має відзначатися на найвищому рів­­ні. Незважаючи на те що комуністичний режим усе далі відходить у минуле, наш народ ніколи не повинен забувати його злочинів.

Відчуваючи сором і біль за байдужість та пасивність у радянські часи, ніколи не пізно сказати правду й активно протистояти тому, щоб злочинний комуністичний режим ніколи не повторився, тобто пильнувати найменше обмеження свободи, говорити про це на повний голос. Пам’ятати, що тоталітаризм може набирати будь-якої форми, але без нашої зради – нехай і мовчазної – він не може існувати. Не боятися давати рішучу відсіч реінкарнації сталінізму, хай навіть у її ляльковій формі на кшталт відкриття сталінського погруддя на подвір’ї комуністів у Запоріжжі. Не потурати теперішній владі, яка задля своїх власних фінансових інтересів цілеспрямовано йде на здачу стратегічних національних інтересів України, бо це може означати не що інше, як вирок нашій незалежності.

В Україні реабілітація теорії та практики Маркса – Енгель­­са – Лєніна – Сталіна означає ще й додаткове, цілком певне політичне завдання: спробу довести, що в нашому недавньому спільному з Росією минулому не все було так погано. Мовляв, були перегини, але на те вона й історія. Спільна історія. А отже, немає нічого поганого в тому, щоби повернутися до цього минулого разом. Ласкаво просимо в СРСР, ласкаво просимо в імперію!

[1852][1853]