Привид Батурина

Моє покоління з 1970-х років поволі почало усвідомлювати, що задрипане радянське село Батурин – це і є одна з історичних столиць України. «А все это так недавно, так свежо!» – писав Тарас Шевченко, дошукуючись слідів гетьманської слави в сусідньому Глухові. Не знайшовши бажаного, він вибухнув інвективами проти гетьманів – «дурних», «п’яних» та тих, котрі «пудром обсипались», оминувши хіба що Івана Мазепу.

 

 

Хоч як це не прикро, але державної величі Гетьманщини ні Шевченко, ні історики ХІХ–ХХ ст., ані наші сучасники не знайшли й не знайдуть ні в Чигирині, ні в Глухові, ні в Батурині, бо її там і не було. Ці так звані три гетьманські столиці протягом 1648–1781 років виконували функції військово-адміністративних і політичних центрів тих частин України, які були під гетьманським регіментом.

 

Справжнім стольним градом України-Руси був і завжди лишався Київ. І саме так ставилися до Києва всі гетьмани, починаючи від Богдана Хмельницького. Показово, що Іван Мазепа вклав у розбудову Києва понад півтора мільйона золотих – фантастичну як на той час суму, яка на порядок перевищила кошти, вкладені в Батурин – офіційну столицю.

 

Пам’ятаючи знаменний вислів київського митрополита Сильвестра Косова про те, що «Київ – наше небо», провід Гетьманщини вважав за краще відвести подалі від цього священного міста численні небезпеки й злигодні військово-політичної боротьби свого часу, не наражаючи на загрозу руйнувань київські святині.

 

Саме тому жоден із гетьманів навіть не намагався зробити Київ своєю постійною резиденцією, хоча всі вони дбали про «місто наше столичноє», а Іван Мазепа мав тут свої будинки й любив не лише мешкати, а й збирати на наради козацьку старшину.

 

 

Батурин як укріплене прикордонне місто був заснований владою Польсько-Литовської Речі Посполитої у 1620-х роках на місці покинутого городища доби Київської Русі, а 1649 року став сотенним містечком Чернігівського полку – те саме, що нині райцентр. На Глухівській раді 1669 року козаки постановили, що новою гетьманською столицею замість Чигирина стане Батурин.

 

Як і більшість тогочасних українських міст, Батурин складався з двох частин: цитаделі та власне міста, обнесеного укріпленнями. В цитаделі зазвичай квартирував гарнізон, зберігалася зброя та амуніція, під її захистом у місті купці гендлювали, а ремісники робили всілякі потрібні городянам речі.

 

Литовський замок – стародавня цитадель Батурина – був оточений земляним валом завширшки 15 м, з двома ровами: зовнішнім, глибиною понад 10 м та 30 м завширшки, та внутрішнім, 7 м завглибшки при ширині 22 м. Сліди цих ровів можна побачити й зараз у центрі міста. Підсилювали укріплення чотири вежі, одна з яких була надбрамною.

 

До замку впритул прилягали міські квартали. В їх оборонній огорожі були земляний вал із дубовим частоколом на гребені, рів і щонайменше шість бастіонів. За межами цих укріплень містилися численні передмістя та хутори козацької старшини.

 

Оскільки гетьманській столиці необхідні були оновлення фортифікацій, наприкінці XVII ст. німець із Кенігсберга Адам Зернікау приїхав до Батурина й розробив проект модернізації земляних укріплень столиці за голландською системою. МІСТО «БІЛИХ КОМІРЦІВ»

 

Батурин ставав «діловим містом»: тут не було відомих святих реліквій, що привертали би прочан, не проводилися значні ярмарки, що зацікавили б купецтво. Зате тут перебувала гетьманська адміністрація й приймалися державні рішення. «Білі комірці» (точніше, «кармазинові жупани»), які обслуговували офіційні потреби Гетьманату, потребували пристойного житла та «офісів», а голова держави – резиденції, що відповідала б його статусу.

 

Мазепа розгорнув настільки масштабне будівництво мурованих споруд на всій підвладній території, що відчутним став брак кваліфікованих робочих рук, тож закордонні майстри були справді потрібні. Відомо, що в Литовському замку спорудили щонайменше дві муровані будівлі – великий гетьманський палац і менша за розмірами скарбниця. Якщо ґрунтуватися на знайдених археологами підмурках, палац був досить скромний: одноповерховий, прямокутний за планом, складався з трьох основних приміщень (палат), сіней-коридору й допоміжних приміщень.

 

Відомий історик української архітектури Володимир Ленченко висунув версію, що в цьому будинку могла міститися Генеральна військова канцелярія – вищий орган виконавчої влади в тодішній Гетьманщині, щось на кшталт нашого Кабміну.

 

 

Підмурків скарбниці поки що не виявили, хоча про її існування відомо достеменно з листів Івана Мазепи 1688 року до князя Васілія Ґоліцина. В листах ішлося про пограбування цієї установи московськими стрільцями. Скарбниця складалася з трьох приміщень – сіней, світлиці й кімнати. Шлях до кімнати з цінностями перекривався чотирма дверима, одні з яких були залізними, решта – дубовими.

 

І тим не менше, після відвідин «союзників» гетьман побачив таку картину: «у скринь печаті пообірвані і грошей немалу кількість винесено. Домислились ми, що злодії в ту кам’яну будівлю лазили вікном, розсунувши ґрати… Взято з того скарбу військового півтори тисячі битих талярів, а срібними копійками чотириста рублів». Злодії й справді добре поживилися, бо вкрали величезну, як на той час, суму: за 500 рублів, приміром, можна було змурувати будинок.

 

В ті часи в столиці з передмістями налічувалося аж 40 церков – щоправда, більшість із них були маленькими домовими храмиками в садибах козацької старшини. Якби ви під’їздили до гори над Сеймом, скажімо, з боку Конотопа, то одразу впізнавали б характерний силует Батурина – його утворювали п’ять великих храмів, з них чотири будувалися гетьманським коштом. На столичні церкви Мазепа витратив загалом близько 40 тисяч золотих.

 

 

У схованому за високими валами місті була регулярна система планування, до складу якої входили головна поздовжня вулиця, паралельно до якої проходило ще щонайменше дві. Їх перетинали чотири поперечні вулиці, утворюючи чотирикутні квартали з дуже щільно розташованими садибами невеликих розмірів – від 500 м2 на периферії до 900 м2 поблизу Литовського замку.

 

Загальна кількість садиб (у кожній – один-два двоповерхові жит лові будинки) в місті становила 200– 250, загалом у них мешкали близько 1500 осіб. Більшість житлових будинків були дерев’яними, іноді – досить великими, шестикімнатними, мали печі й груби, прикрашені вишуканими різнокольоровими керамічними кахлями. Траплялися й муровані будівлі – зокрема, відомо, що генеральний обозний Іван Ломиковський мав у Батурині свій двір із мурованим будинком.

 

Ще один мурований будинок стояв за межами міських укріплень. Він – єдиний, який зберігся дотепер, хоча й у значно переробленому вигляді. Це – збудована поряд з урочищем Чорна річка в 1669–1672 роках резиденція Генерального військового суду. На першому поверсі містилися судові приміщення, а в двокамерному підвалі – в’язниця.

 

У 1700 році будівля зі 130 десятинами землі навколо стала власністю генерального судді Василя Кочубея. Саме з цієї невеличкої кам’яниці тишком-нишком вибиралася закохана дочка Кочубея Мотря, тікаючи до Івана Мазепи, без якого, як писала йому в листах, «не могла жити». Зараз будинок Кочубея – частина парку в центрі нинішнього, «нестоличного», Батурина. 

 

Іван Мазепа, навчений гірким досвідом своїх попередників, котрих арештовували й видавали Москві найближчі соратники, вирішив не мешкати в самому Батурині, а влаштувати заміську резиденцію на Гончарівці, за 2 км на південь від міста.

 

Тут, край високого берега річки Сейму, він звів великий, майже трикутний за планом замок, оточений бастіонними укріпленнями. Один із п’яти бастіонів, що колись захищали гетьманське житло, чудово зберігся дотепер у ліску прямісінько над автомагістраллю Київ–Москва. Оскільки це була приватна резиденція, то гетьмана охороняли вірні особисто йому сердюцькі полки.

 

На краю плато над крутосхилом, що спадає до Сейму, в 1690-х роках Мазепа збудував триповерховий мурований палац із підвальним поверхом і мансардою, тобто загальна кількість поверхів сягала п’яти. Для тодішнього Батурина це була велетенська будівля.

 

Її спорудження мало закінчитися перед 1700 роком, оскільки саме того року козацький літописець Самійло Величко, котрий на той час мешкав у Батурині, згадує «Столовий гетьманський дім на Гончарівці». Французький посол Жан Балюз згадував, що ніде більше не бачив такої, як у Мазепиному палаці, бібліотеки та колекції старовинної зброї.

 

 

Загибель Мазепиного Батурина сталася внаслідок трагічного перебігу подій Північної війни між Швецією та Московським царством. Цар Петро І наказав своїм військам під командою Мєньшикова й Ґоліцина захопити Батурин, де було багато зброї, амуніції, пороху й різних припасів, украй потрібних шведам. Мазепинці на чолі з полковником Чечелем і генеральним осавулом Кенігсеком (саксонським німцем за походженням) завзято боронилися, проте 13 листопада місто впало. «Ґазет де Франс» писала тоді: «всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів. Ціла Україна купається в крові. Мєньшиков уживає засобів московського варварства».

 

Незвичне для іноземців «московське варварство» полягало саме в поголовному винищенні всіх – і правих, і винуватих, і військовиків, і мир них мешканців, включно з православними священиками, ченцями, жінками й дітьми. Все, що написане з цього приводу козацькими літописцями, сучасниками тих подій, та істориками, знайшло підтвердження в результатах археологічних досліджень.

 

Перед відступом московського війська з захопленого Батурина за наказом Мєньшикова його підпалили. Пожежа була настільки сильною, що цегла в руїнах мурованих будівель оплавилася й перетворилася на склоподібну масу. Одночасно спалили всі прилеглі села й хутори, 30 млинів на Сеймі й навіть Крупицько-Батуринський монастир. Палац Мазепи на Гончарівці нападники пограбували, але зруйнувати не встигли, тож він ще близько півстоліття стояв пусткою, поки його не розібрали на будівельний матеріал.

 

У 1991 році на території замку гетьмана Мазепи на Гончарівці насипали пам’ятний курган на згадку про батуринців, полеглих у 1708 році. Неподалік розмістили гранітну плиту з портретом Івана Мазепи.