.jpg)
Фото: Олександр Путров
Київ має достатньо приводівдля того, аби цього рокуне відзначити три славетнідати: 400-річчя від народження опери, 140-ліття Національного театру опери та балету і 25 років Муніципальної опери.
Кожну з приємних дат у місті помітили і по-своєму відсвяткували. Що в черговий раз засвідчило: оперний жанр у більшості київських постановок виглядає радше мертвим, ніж живим.
Науковий формат
Коли письменнику бракує ідей для роману, він береться за мемуари. Коли людина переживає особисту кризу, їй потрібно про це поговорити. Коли щось негаразд у мистецтві, можна зробити потужну конференцію, під час якої «згадати все» і погомоніти. Власне, так і сталося із київським святкуванням 400-
ліття оперного жанру: його відзначали ще наприкінці весни 2000 року, мабуть, однією із найсвітліших музикознавчих конференцій останнього часу.
Насправді опера має принаймні три дні народження. Першим твором, покликаним відродити істинне обличчя античної трагедії, стала «Дафна» Якопо Пері, рукопис якої не зберігся до наших днів. Наступний витвір діячів «Флорентійської камерати» Пері та Каччіні «Еврідіка» з’явився на світ рівно на межі століть, у 1600 році. 1607-го, коли був вперше поставлений «Орфей» Монтеверді, стало зрозуміло, що опера — це всерйоз і надовго.
Столичне зібрання святкувало другий із зафіксованих історичною хронікою ювілеїв. Вітчизняні дослідники ніби навмисне вибудували програму так, щоб розмова про оперу не скотилася до сірого українського сьогодення. Зрештою, насолода від доповідей про «нетутешні вистави» на деякий час компенсувала неможливість задоволення від самої опери на столичних сценах.
Щодо київських постановок дали висловитися лише іноземним науковцям. Один із них щиро зізнався, що все життя займався тим, чого ніколи на власні очі не бачив — оперним мистецтвом ХIХ століття. Його надзвичайно тішив той факт, що нарешті тут він зміг доторкнутися до збережених у первісному вигляді традицій опери позаминулого віку. А німецький режисер Міхаель Гензель (у ті дні він завершував готувати із трупою Національної опери «Ромео і Джульєтту» Шарля Гуно), навпаки, нарікав на відсутність в українських співаків акторської підготовки та повну «заштампованість» їхніх сценічних манер. Особливо пана Гензеля спантеличила категорична відмова вітчизняних ромео і джульєтт співати у відповідних сценах оголеними, що здалося йому вкрай дивним.
Звісно, ні про яку «київську частку» вже в цьогорічних «Європейських оперних днях» не йшлося. Так само, як і про фестиваль «внутрішнього значення», який, наприклад, ще 7 років тому влаштували для себе поляки. У Варшаві спромоглися виконати не лише найперші італійські опери й барокові партитури, але й приділити увагу своїй музиці, озвучивши як ранні польські опери, так і найсучасніші витвори молодих композиторів.
«Ромео і Джульєтта» у версії Міхаеля Гензеля, в яку вітчизняні традиції внесли свої жорсткі корективи, досі прикрашає репертуарну афішу Національної опери. З того часу, здається, ніхто з режисерів не вимагав від співаків оголення. Ані тілесного, ані емоційного.
Суворі будні
Багато років поспіль сезон в Національній опері відкривав «Тарас Бульба» Миколи Лисенка в музичній редакції Ревуцького — Лятошинського. Останні 2 роки театр наполегливо урізноманітнює вітчизняну репертуарну частку, але дебютує минулорічними прем’єрами. 139-й сезон відкривав «Мойсей» Мирослава Скорика, нинішній, 140-й, — «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди.
Якщо не заглядати за лаштунки, а лише проглянути списки прем’єр останніх років, вимальовується показово оптимістична картина. Тільки лінивий не писав про занепад вітчизняного репертуару на головній музичній сцені та відсутність молодих, активно діючих оперних режисерів. І от відповідь театру — тепер все на місці. Половина партитур (йдеться водночас про опери і балети), поставлених минулого сезону і запланованих на нинішній, створені українськими композиторами. Причому деякі — прямо на замовлення театру. З’я вився і постійно задіяний у підготовці нових вистав молодий режисер, за штатним розкладом — асистент режисера, Анатолій Солов’я ненко (його «призначено» відповідати за вітчизняну складову репертуару Національної опери). Але чи став театр від того не формально, а дійсно живішим та цікавішим глядачеві?
Фактично, «Мойсей», що дав початок черговому витку старих звичаїв, своєю статичністю на сцені більше схожий на ораторію, ніж на оперу. За постановкою «Ярослава Мудрого» можна вивчати кліше так званого великого радянського стилю із його монументальністю та доведеною до абсурду умовністю дії. На цей рік «українську квоту» доберуть балетами. Крім щойно поставленого «Буратіно» Юрія Шевченка, запланована «Весна» на музику 24 каприсів Паганіні в оркестровій версії Скорика. Із оперних новинок запропонують «Норму» Белліні (постановник Солов’яненко-молодший) та «Руслана і Людмилу» Глінки (ім’я режисера буде оголошене додатково, але відомо, що театр планує запросити російського фахівця).
Насправді ж у Національній опері кожного року відбувається одне й те саме. З осені до весни публіці доводиться тішитися традиційним італійсько-російським асортиментом із кількох десятків повторюваних назв. А на тих, хто стійко тримався, насамкінець сезону чекатиме заохочувальний бонус — яскрава (або, принаймні, природна) прем’єра від італійського режисера на гроші Італійського інституту культури, з якою оперна трупа Національної опери вже наступної осені вирушить у тривалі гастролі і яка наприкінці року отримає від столичних театральних експертів «Київську Пектораль» у номінації «Музична вистава».
Цих вистав хоч і небагато, та й виглядають вони не надто революційно, але все ж варто відвідувати саме їх. Запам’ятовуйте: «Макбет» Верді, «Манон Лєско» Пуччіні (обидві поставив Італо Нунціата), «Турандот» Пуччіні, «Джоконда» Понкіеллі, «Фауст» Гуно — «режисерський триптих» Маріо Корраді.
Дорослим і дітям
Про Муніципальну оперу пресса згадує вкрай рідко. Можливо, тому що цей театр (на щастя!) так і не подолав дитинність власної «ментальності». Парадокс у тому, що фундаментальне мистецтво, принаймні формально, робиться в Національній опері, а на Муніципальну залишене «вжиткове», пристосоване до потреб цільової аудиторії. Опера порівняно з балетом (наполегливо раджу не пропустити «Білосніжку і семеро гномів» Павловського в постановці Литвинова) і тут пасе задніх, але музичні казки слід шукати саме в цьому театрі — від злегка анемічної та дещо вторинної за музичним матеріалом «Історії Кая та Герди» петербуржця корсаківської школи Сергія Баневича до дитячого «замінника» «Тараса Бульби», мюзиклу «Як козаки змія приборкували» Ігоря Поклада.
Прем’єрні плани Муніципальної опери не певні, тому що залежать від гастрольних замовлень закордонних антрепренерів і «театрів-по братимів», які можуть допомогти із костюмами. Втім, розраховуватимемо на гоголівську «Ніч перед Різдвом» Римського-Корсакова (ставитиме Лариса Моспан-Шульга), на «Снігуроньку» Римського-Корсакова та очікуватимемо ще однієї версії «Травіати» Верді. Навіщо вона нам втретє (цей твір уже є в репертуарі Національної опери та Оперної студії Національної музичної академії України), та ще й в театрі, головна аудиторія якого — діти, — це, все ж таки, останнє з питань, які хочеться поставити київським оперним театрам.[430][431]
ДОВІДКА
Свій перший сезон у Києві стаціонарний оперний театр розпочав 8листопада 1867 року постановкоюопери «Аскольдова могила» Верстовського. Згодом на прем’єрисвоїх творів до Києва приїжджалиЧайковський, Римський-Корсаков,Рахманінов. 1896-го театр згорів, аза 5 років був відбудований німецьким архітектором Віктором Шретером. Після націоналізації 1919 року отримав назву Державного оперного театру імені Лібкнехта, з 1926-го іменується Київська державна академічна українська опера (всі вистави йшли вик лючно українською). З 1934 року — Київ ськийдержавний академічний театр опери і балету, з 1939 року — ім. ТарасаШевченка.Зала на 1628 місць. До 1934 рокуфасад прикрашали бюсти Михаїла Глінки і Алєксандра Сєрова.Тепер замість них — Тарас Шевченко, а також праворуч будівлі — пам’ятник Миколі Лисенку.У 1983—1988 роках здійснено капітальну реконструкцію споруди.
ПОГЛЯД
Марина Черкашина-Губаренко
доктор мистецтвознавства. професор
.jpg)
Проблемна елітарність
Світова опера існує як величезна імперія, що живиться широкими міжнародними контактами. Наше оперне мистецтво виявляється в цьому відношенні ізольованим, звідси й певний провінціалізм. Сьогодні ми живемо лише за рахунок власних ресурсів, взаємовигідного обміну між вітчизняними та іноземними театрами практично немає. Навіть наші співаки, які виступають за кордоном, на Батьківщині бувають зрідка. Коли ми чули востаннє Анатолія Кочергу? Нам не вистачає живого «кровообміну»: і виставами, й ідеями. Яким би видатним не був диригент Зубен Метта, який очолював Баварську національну оперу, але після завершення контракту він поступився місцем іншому. А в Києві — єдиний головний режисер Дмитро Гнатюк. Та й диригент у нас один. Володимир Кожухар справді талановитий, але він замкнений у своєму середовищі. Якби його запрошували до інших театрів, Національна опера могла би навзаєм закликати інших фахівців. Проблема пов’язана не в останню чергу з грошима. Але насамперед — з неусвідомленням значення опери в культурній політиці країни.
Крім того, давно розроблено методи популяризації цього елітарного мистецтва в масах. На мюнхенському оперному фестивалі, наприклад, є обов’я зковою так звана опера для всіх: 2—3 вечори транслюють спектакль з театру прямо на площу. Збирається колосальний натовп, і люди не полишають своїх місць навіть у негоду. Думаю, така практика була би цікавою і для нас.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Проблемна елітарність