Але ж саме в цьому й криється стрижень психології населення Донбасу, ідеали свободи та рівності для якого завжди означали щось на кшталт вибору мотузки для власної шиї. Людина, яка працює по 12 год на добу в дуже важких умовах із зарплатою 2,5–3 тис. грн і часто не має жодних соціальних гарантій, ментально перетворюється певною мірою «мазохіста», що проклинає такий спосіб життя й водночас не уявляє свого існування поза ним. Чи варто дивуватися, що вона не переймається проблемами корупції, свобод, правової держави та демократії в широкому сенсі цих понять?
У результаті соціальних потрясінь зими 2014 року, а також їх продовження вже навесні багато жителів Донбасу втратило роботу, що в психологічному плані означало не просто відсутність можливості піти в магазин, а й крах дуже вагомої частини їхнього особистого простору, яку намагалися заповнити «пустими» словами з екранів ТБ про перемогу демократів над злом. Не вдаючись до прикладу за формою, за своєю суттю ситуацію, що склалася, можна було б порівняти з реформою 1861 року, коли багато кріпаків, діставши свободу, свідомо поверталися до своїх господарів, щиро не розуміючи, що їм тепер робити з власним життям.
Забігаючи трохи наперед, зазначу, що значна частина нинішнього «ополчення» з-поміж людей, які справді проживають на території Донбасу, вступила до його лав саме під дією зовнішнього середовища, до останнього працюючи під свистом мін, що пролітали над їхніми головами. Тільки втративши джерело доходу й діставши вільний час, чимало їх пішло в «ополчення», переносячи зовнішні штампи та ідеали на кшталт «русского міра» на власний внутрішній досвід. Причому багато з тих, хто працював на Донбасі, вже в розпал конфлікту не отримували за свою роботу ані копійки (особливо в шахтарській галузі), але і далі спускалися під землю без найменшої надії на зарплату.
Здебільшого ці люди до війни заполоняли місцеві лавочки, запиваючи тараньку щойно купленим пивом. Однак той факт, що вони готові були прийняти систему з достатньо жорсткою регуляцією цінностей, поглядів та думок, пропоновану їм у чомусь Кремлем, якраз і пояснює поголовну добровільну мобілізацію в лавах «ДНР», що спершу справді не забезпечувала своїх «ополченців» стабільною зарплатою.
Доволі яскравим прикладом у цьому сенсі може слугувати «ополченець» із позивним Лис, що вступив у «казачєство» лише через три дні після того, як втратив джерело доходу. Ділячись власним досвідом тепер, багато місяців потому, він каже, що відчуває неймовірне емоційне піднесення тільки тоді, коли стоїть зі снарядом у руках біля гармати, яке переважує страх власної смерті.
Страх як визначальний бік сили також присутній у суспільній свідомості донеччан та інших жителів Донбасу. Тут можна виокремити цілу низку підсвідомих мотивів, які стимулюють місцеве населення всіма можливими способами чинити опір київській владі – як ментально, так і фізично.
І першим у цьому списку міг би стояти страх перед змінами, що частково переплітається з тривогою у зв’язку із втратою стандартної лінії життя «робота – дім – робота». І якщо для більшості людей він пов’язаний саме з практичним боком питання (фінансами тощо), то для мешканців східного регіону постійність мислення завжди збігалася зі способом життя і так звана совковість насправді не що інше, як дуже давня традиція делегувати свою відповідальність одній людині, замість того щоб приймати рішення самому.
Нинішня інформаційна війна внесла й свій колорит у довгий список місцевих стереотипів, коли літнє населення стало щиро боятися звірств українських «нацистів», а молодше покоління «всією душею» має намір протистояти їм у боротьбі за «вільний Донбас». Те, над чим сміється решта України, – міфи про розіп’ятих дітей і масові зґвалтування, – стає на Донбасі новою ментальною реальністю, яка на два кроки попереду будь-яких раціональних доводів та аргументів.
Не слід забувати й про те, що люди, які стали жертвами такої пропаганди, насамперед мають до неї й серйозну схильність, бо далеко не всі щиро вірять у картинку, трансльовану російськими телеканалами.
Насамкінець на підтвердження сказаного вище не зайве зауважити, що переважну частину незгодних із «ДНР» і «Новоросією» жителів Донбасу становлять саме студенти й викладацький склад вишів, а також діячі культури, тобто, говорячи звичайною мовою, інтелігенція, яка не обтяжена важкою працею і яка зберегла свіжість мислення. На жаль, більшість цих людей перетворилися на мігрантів, із різним ступенем комфорту оселившись в інших регіонах нашої країни.