Описана класиками та зрошена слізьми еміграція з Карпат несла один зворотний ефект: тих, хто поверталися щасливі з грішми, колишні односельці сприймали як чужинців: ліпше би був далеким дядечком з Канади та надсилав на свята поношені лахи. Я постійно ловив себе на дивній думці, знайомлячись із польською реакцією на міграцію молоді до Лондона та Дубліна: чом ніхто не волає про загублене покоління, ніхто не рве на голові волосся, бо «Польща, мовляв, гине!..». Йшлося радше про раціональні та холодні пропозиції до керівництва країни – вимагати від західних партнерів легалізувати працю тисяч поляків, забезпечити вільний доступ співвітчизників до громадянського життя (також відкрити достатню кількість консульств).
Ми в Україні сьогодні притакуємо: але ж скільки мільйонів вони в державу приносять та який досвід передають – у бізнесі, будівництві, у нормах та звичаях поведінки… Так, але часи минають, і якщо до «помаранчевого зриву» більшість заробітчан ще могли говорити про жагу повернення додому, за умови позитивних змін, то нині все більше справджується давнє їхнє гасло: «Першого року немає за що повертатися, другого немає ще з чим повертатися, а третього року немає до кого повертатися». Ті мільйони, які тепер передають на вивершення триповерхових палаців, можуть перетворитися на надіслані пакунки поношених лахів.
Українці за кордоном поступово полишають роль жертв і роззираються навколо – за легалізацією йде укорінення, за укоріненням – власний бізнес, за бізнесом – суспільна діяльність. Самих лише парафій УГКЦ в Італії близько сотні. В Чехії здобути правову освіту заробітчанам допомагали… етнічні українці зі Словаччини. Якщо це все робиться без жодної участі «материка», навіщо переживати, що, пардон, робиться у тій ср…? Наші земляки можуть дякувати лише окремим країнам – за можливість легалізації. Українcьке МЗС пришвидшило цей процес, однак цього замало. Заробітчани – візитівка України на Заході, й про позитивну думку не тільки про рідну матір, а й про вітчизну варто подбати.