Але найміцніші слова дісталися Баракові Обамі: його ядерні перемовини з Тегераном поклали край санкціям проти мулл ще до підписання остаточної угоди. «Хтось іще може серйозно заявляти, що домовленість з Іраном посилить безпеку на Близькому Сході?» – запитував Нетаньягу. Проте, наголошуючи на ракетній загрозі, Ізраїль таки сказав, що впорався б із нею, якби довелося приймати рішення про обстріл Ірану.
Тактика Нетаньягу свідчить про те, наскільки пріоритетним для нього є скасування «поганого договору» з подачі Обами, за яким Іран повинен заморозити на 10 років свою ядерну програму й погодитися на ретельніший моніторинг в обмін на скасування санкцій: на початку квітня сторони домовилися про рамкову угоду, а остаточний варіант має бути підписано до 30 червня. Але позиція Ізраїлю підкреслює ще і його тісні зв’язки з Росією. Він відмовився засудити разом із країнами Заходу війну РФ в Україні. А ще раніше, торік, фактично утримався (як, зокрема, й Іран) під час необов’язкового до виконання голосування Генеральної Асамблеї ООН про засудження російської анексії Криму. Офіційною причиною такої поведінки був страйк ізраїльських дипломатів, але політики називають її справжнім мотивом бажання зберегти зв’язки з Росією, захистити добробут великої єврейської спільноти в цій країні й не допустити продажу ракет С-300 Іранові та Сирії.
Понад 10 років лідери ізраїльської держави чемно здійснювали щорічні візити до Путіна в Москву або в сочинську резиденцію. Політичні розходження між двома країнами зазвичай залагоджувались у приватному режимі. У 2006 році, під час війни з «Хезболлою» в Лівані, серед обвуглених решток ізраїльської бронетехніки було знайдено фрагменти найновіших російських протитанкових ракет. Ці докази тодішній прем’єр-міністр Егуд Ольмерт особисто пред’явив Путіну, який пообіцяв узяти під пильніший контроль експорт до Сирії – союзниці «Хезболли».
У липні 2013 року Москва змовчала, коли ізраїльтяни знищили повітряним ударом протикорабельні крилаті ракети, незадовго до того надані нею Дамаскові: вони саме прямували до «Хезболли». А Ізраїль ні словом не обмовився торік у жовтні, коли повстанці Сирії оприлюднили відеозаписи, що свідчать про участь офіцерів російських спецслужб у роботі сирійського центру радіотехнічної розвідки на Голанських висотах, який, власне, й захопили повстанські загони. Цві Маґен, колишній посол Ізраїлю в Москві, каже: «Ізраїлю зв’язки з росіянами були дуже вигідні. Вони враховували наші інтереси в регіоні й вісім років не продавали С-300 Ірану». Дехто з ізраїльських політиків зараз боїться, що все зміниться, адже Кремль відновлює свої позиції в Арабському світі.
Іран замовив С-300 ще 2007 року, але Росія заморозила продаж під тиском міжнародної спільноти. Ця ракета здатна одночасно відстежувати й перехоплювати десятки повітряних цілей на відстані до 150 км (94 милі). Поки що незрозуміло, коли вона надійде покупцеві (Тегеран каже, що до кінця цього року). На доведення системи до повного робочого стану знадобиться кілька місяців. Ізраїльські повітряні сили мали час, щоб вивчити всі слабкі місця С-300 і провести навчання із захисту проти тієї зброї, яку використовують дружні країни на кшталт Греції та Кіпру.
Читайте також: Нове стратегічне стримування Росії
Поновлення контракту на продаж ракет до Ірану підігріває гонку озброєнь у регіоні (див. «Оснащення»). Крім того, це сигналізує, що в Росії з’явиться стратегічна роль на Близькому Сході з відходом звідти Америки, що Кремль може протидіяти стратегії США, навіть коли Захід здійснює економічний тиск на Росію через її політику в Україні, і що РФ збирається претендувати на частину економічних вигод в Ірані, щойно з того знімуть санкції. Вишенька на торті – перспектива будівництва й постачання палива для нових іранських атомних станцій.
Російський вплив на Близькому Сході, що дуже зменшився після розвалу Радянського Союзу й кількох американських військових операцій у регіоні, останніми роками знову послаблюється завдяки Арабській весні та поваленню диктаторів на кшталт лівійського лідера Муаммара Каддафі. Але з утвердженням реакції у відповідь на ці повстання Росія виступає зручнішим союзником для авторитарних режимів, ніж Америка. Візьмімо президента Єгипту Абделя Фаттага аль-Сісі. США уникають близьких контактів із ним після того, як він організував державний переворот і скинув у 2013 році першого демократично обраного президента. Обама частково зупинив на певний час щедру військову допомогу Каїрові. Путін, навпаки, радо зустрів колегу-диктатора й пообіцяв заповнити нішу, залишену Америкою, без будь-яких умов. Під час візиту до столиці Єгипту в лютому він подарував аль-Сісі автомат Калашнікова.
Насправді флірт між Росією та Єгиптом навряд чи переросте у щось серйозніше. Малоймовірно, що Москва продасть Каїру багато зброї, бо йому не вистачає на це грошей і він віддає перевагу американській техніці. Але викличний жест у бік Заходу влаштовує обидві сторони. Єгипет показав Сполученим Штатам, що має інші варіанти. У березні США поновили постачання озброєнь у повному асортименті.
Читайте також: Чому Захід боїться розпаду Російської Федерації?
Для Сирії Росія (разом з Іраном) – опора режиму Башара Асада в жорстокій війні проти повстанців усіх мастей. Росіяни вважають, мовляв, Обама змирився із такою ситуацією, про що свідчила відмова США у 2013 році покарати Асада за застосування хімічної зброї. Москва боїться, що у випадку повалення останнього закінчиться і її вплив у регіоні. Сирія – давній і найнадійніший союзник Росії в Арабському світі, а від 1971 року ще й єдина база її флоту в Середземному морі. Лише на цю близькосхідну країну припадає приблизно 10% продажів озброєнь РФ. «Із погляду Росії, без Асада весь вплив Кремля обмежиться теренами колишніх радянських республік», – каже професор Університету Джорджа Мейсона Марк Кац. Москва намагається організувати мирні перемовини в Сирії, провівши перший раунд на своїй території в січні, а другий – у середині квітня. Проте Сирійська національна коаліція, яка не довіряє намірам Росії, відмовилася від участі.
При тому всьому політика Росії викликала ще більшу напруженість у відносинах із Саудівською Аравією, яка ненавидить Асада й підтримує основні угруповання сирійських повстанців. Відмовившись зменшити видобуток нафти, королівство посприяло зниженню ціни на неї. Умисно чи ні, це вдарило по Росії та Ірану так само сильно, як і санкції Заходу (якщо не серйозніше).
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com