Жодна людина не може існувати без необхідних для життя доходів, а отже, джерела їх отримання завжди стають якщо не єдиним, то принаймні одним із ключових факторів, які впливають на світосприйняття та формування позиції щодо певних питань. Тож і нинішня структура зайнятості та її динаміка є важливим ключем до розуміння позиції українців щодо політичних чи економічних проблем. А основні джерела їхніх заробітків не лише змінюються, а й суттєво відрізняються від традиційних уявлень про вагу та значення різних секторів у вітчизняній економіці.
Перше, що привертає увагу, — ігнорована державою й затушована офіційною статистикою проблема масштабного прихованого безробіття, яке сягає третини працездатного населення. У результаті державні органи працюють з верхівкою айсберга у вигляді зареєстрованих у центрах зайнятості громадян, що становлять менш як 10% від усієї кількості осіб, які не мають стабільних заробітків.
Водночас аналіз офіційних даних Держстату досить швидко виводить на реальний рівень безробіття в країні, який становить близько 7,5 млн осіб. І саме ця цифра, а не 0,5–0,7 млн офіційних безробітних, які впродовж останніх років зареєстровані в центрах зайнятості (на 1 квітня 2021 року — 680 тис.), пояснює масштаби багатомільйонної трудової міграції на постійну чи сезонну працю за кордон. Найгостріша ця проблема в сільській місцевості та більшості невеликих містечок, де вона стосується понад половини працездатного населення. Але державні органи таке безробіття зазвичай приховують за формулюваннями про «неформально зайнятих» чи «економічно не активних» громадян.
Читайте також: Економіка локдаунного періоду
Як свідчать найсвіжіші опубліковані розширені дані Держстату за 2019 рік, майже 3,5 млн громадян належать до «неформально зайнятого населення». Заперечувати наявність такої зайнятості не можна, проте водночас варто звернути увагу на чимало рис, які свідчать про роздутість даної категорії. Зокрема, непропорційно високу її частку Держстат визначає в сільській місцевості (1,87 млн) і формує насамперед за рахунок нібито зайнятих у сільському господарстві (1,3 млн). Насправді йдеться переважно про селян, які мають присадибні ділянки, а тому отримують відмову реєстрації в статусі безробітного як нібито зайняті в агросекторі. Аналогічна проблема стосується і 37% «неформально зайнятих» серед містян, за рахунок мешканців маленьких містечок з аналогічними ділянками землі.
Але проблема не обмежується лише зазначеними особами. Інші категорії неформально зайнятих, скажімо, в будівництві, торгівлі чи інших послугах, також часто притягнуті за вуха. Адже відповідно до методики Держстату, «зайнятими» там вважають зокрема й осіб, які «працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину за винагороду в грошовому чи натуральному вираженні» чи «працювали безкоштовно на підприємстві, у власній справі, що належить будь-кому з членів домогосподарства, або в особистому селянському господарстві».
Окрім майже 3,5 млн «неформально зайнятих», кількість працездатних осіб, яких Держстат взагалі не включав до робочої сили, становила 2,5 млн без урахування пенсіонерів та учнів або студентів. Близько 40% або приблизно 1 млн таких громадян проживали в сільській місцевості. З їх урахуванням чисельність працездатного населення, яке не навчалося чи не перебувало на пенсії, в країні у 2019 році становила 19,9 млн, зокрема понад 6,4 млн з них проживали в сільській місцевості. Водночас кількість офіційно зайнятих становила лише 12,4 млн у країні загалом та 3 млн у селі. Відтак реальний рівень безробіття в країні становить близько 7,5 млн із 19,9 млн усіх працездатних мешканців та 3,4 млн із 6,4 млн селян.
Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація
І за оперативними даними, ситуація із зайнятістю впродовж 2020 — початку 2021 року лише погіршувалася. За підсумками 2020-го, рівень зайнятості в країні знизився з 58,2% до 56,2%. Водночас зменшення кількості працівників хоч і спостерігалося в багатьох видах економічної діяльності, найбільше виявилося у сфері освіти та промисловості. Дедалі виразнішими стають наслідки перекосів на ринку праці й підготовки кадрів останніх десятиліть. Аджена тлі високого попиту на кваліфікованих робітників з інструментом та обладнанням, який мають роботодавці, левова частка безробітних не володіє необхідними вміннями й навичками. Серед офіційно зареєстрованих безробітних переважають претенденти з вищою освітою, а серед маси незареєстрованих більшість готові лише до некваліфікованої праці. Відтак величезні резерви робочої сили залишаються незалученими в національній економіці та з часом дедалі більше стримуватимуть її розвиток.
Не менш небезпечним складником зміни зайнятості українців є надзвичайно низька частка залучення до внутрішнього виробництва (особливо готової продукції), яка з часом лише меншає. До того ж це спостерігається за одночасного постійного зростання в галузях, що займаються перерозподілом та обслуговуванням далеких від виробничої сфери споживачів (див. «Заробити на життя»). Зокрема, при 20 млн працездатних, які не навчалися й не перебували на пенсії, лише 1,6 млн (або 8%) мали роботу в усіх галузях обробної промисловості, разом узятих. Ще 150 тис. були зайняті у виробництві програмного забезпечення. Близько 0,8 млн працювали у вирощуванні та видобутку сільськогосподарської та промислової сировини. 340 тис. — на будівництві.
Водночас лише в торгівлі заробляли на хліб понад 2,3 млн осіб. Ще 3,2 млн отримували заробітну платню з державного бюджету. Навіть за виваженими, консервативними оцінками близько 2—2,5 млн українців працюють в інших країнах. А решта, окрім уже згаданих явних і прихованих безробітних, жили з різноманітних послуг, разом із транспортними та фінансовими.
У 2016—2019 роках у країні спостерігалося певне зростання зайнятості в окремих виробничих секторах. Наприклад, у харчовій промисловості серед таких галузей можна згадати виробництво м’яса (з 21,1 тис. до 34,4 тис.), консервну промисловість (з 22,1 тис. у 2016-му до 25,3 тис. зайнятих у 2019 році), виробництво готової їжі та дитячого харчування (з 6,6 тис. до 9,2 тис.), морозива (з 5,6 тис. до 6,9 тис.) чи готових кормів для тварин (з 6 до 6,6 тис.). У легкій промисловості — виробництво одягу (з 69,2 тис. до 74,4 тис.) та виробів зі шкіри (з 25,7 тис. до 27,5 тис.). У хімічній промисловості — агрохімічної продукції (з 0,6 тис. до 0,9 тис.) або парфумів і косметичних засобів (з 3,6 тис. до 4,4 тис.). З 40,9 тис. до 48,1 тис. зросла зайнятість у виробництві виробів із пластмас, з 17,7 тис. до 22,2 тис. — готових будівельних конструкцій, з 15 тис. до 22,3 тис. — в обробці металів. Динамічно зростала зайнятість і в окремих галузях електротехнічної промисловості, зокрема виробництві електричного устаткування для автотранспортних засобів (з 34,1 тис. до 45 тис.), електричних побутових приладів (з 5,1 тис. до 7 тис.), обладнання для зв’язку (з 5,4 тис. до 6,1 тис.), духових шаф і печей (з 0,8 тис. до 2,4 тис.), холодильного та вентиляційного устаткування (з 8,5 тис. до 9,9 тис.). Збільшувалася кількість робочих місць у меблевій промисловості (з 48,9 тис. до 56,3 тис.) і виробництві ігор та іграшок (з 2 тис. до 2,6 тис.).
Ці напрями виробництва вказують на пріоритет обробної промисловості в нинішній Україні, коли нарощування зайнятості та виробництва притаманне або підприємствам, які працюють на давальницьких схемах з випуску окремої продукції для європейських компаній, або фірмам, які задовольняють специфічний попит споживачів у тих сферах, де імпорт з об’єктивних причин поступається внутрішньому виробництву. Проте й це зростання обмежувалося окремими видами діяльності та відбувалося переважно на тлі низької бази порівняння після обвалу української промисловості у 2012–2015 роках. Але наразі ці острівці зростання зосереджені в таких видах діяльності, де зайнятих усе ще замало. Тому збільшення робочих рук там відчутно не вплине на економіку загалом. Особливо на тлі значно стрімкішого занепаду в інших галузях обробної промисловості. Не кажучи уже про те, що у 2020–2021 роках більшість цих паростків було підкошено, хоч розширених даних про зайнятість у них за цей час поки що немає.
Читайте також: Увімкнути інстинкт виживання
Натомість і поточний стан, і тенденції щодо зайнятості українців загрожують консервацією нинішньої економічної моделі споживання національного багатства замість його примноження. Коли увага концентрується на перерозподілі «загального пирога» замість його збільшення. Адже наявна модель української економіки та підлаштована під неї структура зайнятості базуються на розпродажі національних багатств, нарощуванні державного й приватного боргу, а також переказів коштів, що отримують заробітчани за кордоном. Така модель стрімко вичерпує себе за всіма трьома означеними вище «стовпами», які нині лежать в її основі. Адже обсяг ресурсів для країни такого масштабу, як наша, не лише досить обмежений, а й швидко вичерпується. Боргове навантаження вже наблизилося до критичних рівнів, особливо враховуючи високу за світовими мірками вартість запозичень. А трудова міграція поступово призводить до безповоротних утрат дедалі більшої кількості працездатного населення, зменшення частки заробітків, які вони переказують на Батьківщину за одночасного поглиблення в самій країні демографічних перекосів між працездатними й непрацездатними громадянами, які потребують утримання коштом держави.
Але з кожним роком дедалі більше українців зайняті в тих сферах, де їхні поточні інтереси не лише не мотивують, а й заперечують здійснення політики, яка зупинила б деградацію економіки та змогла вивести її на траєкторію динамічного зростання. Адже дедалі менше працівників залучені до внутрішнього виробництва, особливо готової продукції, однак водночас є споживачами імпортної. Відтак спроби обмежити доступ останньої на користь створення чи розширення внутрішнього
виробництва навряд чи будуть серед них популярними. Позаяк це може призвести до здорожчання на певний час товарів, які вони споживають. А відповідно значно важче доносити до них складнішу думку про неминучу вразливість уже і їхніх доходів у разі подальшого згортання внутрішнього виробництва та засилля споживчого імпорту.