Історики майбутнього, напевно, напишуть: Віктор Ющенко періоду 2004–2008 років – постать багато в чому трагічна. Насамперед у своєму щирому бажанні здійснити цілу купу грандіозних див для українського народу – від підвищення рівня його життя до повернення в повному обсязі історичної пам’яті, й у не менш щирому небажанні та невмінні рахуватися з об’єктивною дійсністю, діяти раціонально та ефективно, не шкодуючи в разі потреби сил та ресурсів на кількох найважливіших стратегічних напрямах. А ще – в категоричній нехоті до командної гри, до узгодження своїх намірів та дій із рівноправними партнерами.
Навіть свої політико-просвітницькі проекти – створення Мистецького Арсеналу, відбудову столиць Гетьманщини та поширення правди про Голодомор 1932–1933 років – Ющенко реалізовував спорадично, безсистемно, без належного експертного супроводу. Що вже казати про підготовку нового варіанта Конституції чи про переозброєння війська – та мізерія, зроблена на цих і подібних напрямах, стала результатом не розрекламованих ініціатив глави держави, а зусиль ентузіастів своєї справи.
Як видається, за роки свого перебування на чолі держави Віктор Ющенко так і не зрозумів, що дійсність неможливо зачаклувати; мало проголосити кілька гучних промов і розповісти загалові про свої добрі наміри – треба ще й тяжко працювати самому та вміти організувати для такої праці всю свою команду. Причому цю команду мають складати не надлояльні персонажі з сумнівними дипломами про вищу освіту, а справді спеціалісти, хай і з власними точками зору та непоступливими характерами. А ще головним завданням цих фахівців має бути не боротьба за повноваження з іншими гілками влади, не інтриги проти уряду та парламенту, а сприяння главі держави в його головній місії – реалізації статті 102 Конституції: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».
Але копітка щоденна діяльність – це щось мало поєднуване як із особистою вдачею третього президента, так і з його типом мислення, а саме магічним мисленням, коли слово є безпосереднім еквівалентом діла, коли самими тільки словами можна змінити плин історії й зробити всіх щасливими чи то нещасними.
Та все ж слово і діло – це різні феномени. А для Ющенка ще до 2004 року вони, схоже, злилися в один. Ба більше: Майдан переконав його в магічній силі та суспільній вазі власних слів: адже величезна маса людей на морозі терпляче чекала годинами, щоби послухати Ющенків короткий спіч (часом – ні про що) й надихнутися ним. Ну а далі було майже так само: махнув чарівною паличкою – й удесятеро піднялися виплати за народження дітей; махнув іще раз – і українських вояків евакуювали з Іраку; підписав указ – і капосний уряд Тимошенко пішов у відставку… Яких меж (точніше, безмежжя) сягнула віра третього президента в магічне всесилля слова, засвідчує його ініціатива з підписання Універсалу національної єдності, що його негайно по отриманні жаданих посад порушили лідери Партії регіонів та КПУ…
Утім, трагічним персонажем можна назвати лише Ющенка перших трьох років президентства. Після того трагедія переросла в трагіфарс, трагікомедію, а потім – після поразки Ющенка на президентських виборах – у щось із значно менш привабливою назвою.
Словесна магія Віктора Андрійовича в останні півтора року його президентства каналізувалася в одне-єдине річище: як сказати щось таке, що найбільше вдарить по прем’єрові. Скажімо, щомісяця за тиждень-другий перед черговою оплатою за російський газ чи то сам Віктор Ющенко, чи то хтось із високопоставлених чиновників його Секретаріату обов’язково висловлював сумнів у здатності України розплатитися з Газпромом. Ці твердження негайно підхоплювала московська преса (аякже, такі авторитетні джерела!), їх відлуння з’являлося в європейських ЗМІ, й усе це врешті-решт вилилося (разом, звісно, з іншими чинниками) в майже одностайне визнання Заходом Януковича як «меншого зла».
Зрештою, наскільки під впливом президентських висловлювань («ґвалт, катастрофа, Тимошенко!») впали зовнішній імідж й інвестиційна привабливість України (саме тут слова глави держави важать чимало), наскільки гірше почали ставитися до наших співвітчизників європейські чиновники, наскільки зросла дезорганізованість і пасивність суспільства? І наскільки більше голосів одержав проФФесор усіх наук В. Янукович під впливом таких президентських одкровень?
У підсумку не тільки й не стільки в Тимошенко влучали громи та блискавки любителя магії – вони влучали передусім в Україну, тобто в її громадян.
І що цікаво: Ющенко навіть не збирається визнавати жодних своїх провин. Перед першим туром голосування він прорік як остаточну істину в інтерв’ю Радіо «Свобода»: «Я як президент ніколи не похилю голови й не скажу, що я за ці п’ять років щось програв. Я приніс нації те, що вона потребує. Вміє вона це читати – це її спасіння, не вміє – значить, нам треба походити з Януковичами та Тимошенками під кремлівським проектом, як ходили під Кучмою, ще 15-20 років». Ось так. «Вміє це читати». Й жодного сумніву в тому, що на скрижалях-від-Ющенка можуть бути написані неправильні слова, які не матимуть чарівної сили.
Хай як це смішно, але екс-президент після своєї поразки ще більше увірував у чарівну силу своїх слів та власну непомильність. І тут нічого не важать реальні факти – їх Віктор Андрійович щиросердо забуває, коли вони не вписуються в його схему. Чого варте таке зауваження Ющенка – вже після сумнозвісної квазіратифікації угоди з Росією «флот-газ»: мовляв, навіщо мені як опозиціонерові об’єднуватися з Тимошенко – я вже двічі з нею об’єднувався, й нічого це не принесло доброго, лише розбрат демократичних сил. Але ж саме об’єднання з Тимошенко дало Ющенкові змогу в 2004 році перемогти на президентських виборах!
Та цього пам’ять третього президента України не зберегла.
Сьогодні Віктор Ющенко, не вдовольнившись минулими здобутками, прагне сформувати й очолити «істинну», «свою» опозицію, яка не співпрацюватиме ані з Тимошенко, ані з іншими неприємними для екс-президента політиками (а останніх може бути аж надто багато: хто з провідної п’ятірки НУ–НС на парламентських виборах 2007-го нині хоча б зберіг із ним добрі стосунки?). Освічені та розумні люди, які досі є в оточенні Ющенка, радили йому ще перед другим туром вийти з поточної політики, зайнятися культурно-просвітницькою роботою, гуртувати навколо себе інтелектуалів, займатися тим, що в США відносять до «третього сектора». Проте Сам цих радників навіть не захотів слухати. Подейкують, причина такої непоступливості й небажання звільнити іншим місце в політиці – певні домовленості з Віктором Януковичем та преференції щодо деяких проектів екс-президента. Особисто я в це не вірю: причина, мабуть, значно простіша. Віктор Андрійович, схоже, досі вірить, що він – лицар на білому коні, який веде за собою Україну, а всі лиходії, хто не встиг сховатися (особливо одна персона жіночої статі), дуже скоро щезнуть у сяйві чеснот і звершень цього лицаря.
Ось тільки чи не роль попа Гапона фактично виконуватиме такий лицар?