Чи задоволенні ви своїм життям? Якщо сьогодні поставити це запитання українцям, то більшість із них відповість негативно. Принаймні так стверджують соціологічні опитування. А якщо поцікавитися, у чому причина того, що ми погано живемо, то з-поміж цілої низки названих факторів буде кілька найпоширеніших. Серед них олігархи. Чимало українців вважає їх причиною всіх бід у країні. Підстав для цього не бракує, адже олігархи культивують корупцію, обмежують конкуренцію, консервують технологічну відсталість економіки, установлюють свої правила гри епохи феодалізму, зомбують людей через власні медіа тощо. Протягом багатьох років вони мали неабиякий уплив в Україні й використовували його, м’яко кажучи, не на благо народу. Від їхніх діянь українцям так накипіло, що тепер у суспільній свідомості олігарх — це мало не земне втілення абсолютного зла.
Результатом такого сприйняття став суспільний запит на деолігархізацію, чітко маніфестований під час Революції гідності. Багато українців тоді однозначно усвідомило й заявило, що хоче позбутися олігархів у країні. Однак, мабуть, ніхто не мав чіткого плану, як це зробити. Так цей запит і залишився б нереалізованим, якби не серія подій, випадкових чи свідомо організованих, які стали наближати українців до мети. Олігархи почали втрачати свій вплив.
Економічний провал
Можна по-різному оцінювати грані олігархічного впливу в Україні. Практично в усіх випадках оцінки будуть суб’єктивними, адже немає чітких кількісних показників, на які можна було б спертися. Єдина сфера, у якій випадає оперувати цифрами, — статки олігархів. А вони за останні кілька років суттєво зменшилися.
Читайте також: Торгівля з ЄС: переорієнтація вдалася
За оцінками журналу «Фокус», на початок 2018-го активи ста найбагатших людей України становили $26,9 млрд. Видання «Новое время» наприкінці минулого року оцінило статки ста найзаможніших приблизно так само — $26,7 млрд. Порівняно з показниками періоду Януковича ($62–$88 млрд за різними оцінками в різні роки) вартість активів зменшилася приблизно втричі, а проти показників перед кризою 2008–2009-го ($101–$113 млрд) — приблизно вчетверо. Але головне, що раніше ці показники стійко трималися на рівні 40–50% ВВП України, натомість сьогодні — заледве перевищують 20% (див. «Спадна потуга»). Те саме стосується й десятка найзаможніших. Їхні статки в абсолютному вимірі та відносно ВВП кардинально зменшилися. А їх динаміка вказує на те, що з відновленням економіки ця грань олігархічного впливу не зростає.
Оскільки багатство олігархів визначає рівень їхнього впливу на суспільство, державу та різні процеси в країні, то зменшення їхніх статків — це, на перший погляд, хороший привід для оптимізму. Мовляв, в Україні щось змінюється, деолігархізація триває, а соціально-економічна вага олігархату втрачається. Але чи не передчасний такий висновок, чи незворотні ці зміни та наскільки стійкі фактори, що їх забезпечили?
Переваги війни
Лихо не без добра. Ця приказка дуже влучно характеризує роль війни в деолігархізації України. Унаслідок анексії Криму та подій на Донбасі олігархи (щоправда, не тільки вони, а й держава та іноземні інвестори) позбулися чималих активів. Окремі з них втрачені навіки, бо фізично зруйновані, тож про них доведеться забути незалежно від того, коли закінчиться війна та повернуть Крим. Це послабило економічну потужність олігархів, і такі зміни, либонь, незворотні.
Але головне не це. Не можна сказати, що активи на Донбасі чи в Криму були надпривабливими. Ні, переважно йдеться про застарілі ресурсні виробництва, які не вирізнялися ефективністю чи прибутковістю. Основний принцип заробітку на них — дешева робоча сила. Оця дешевизна була зумовлена тим, що більшість мешканців Донбасу протягом свого життя не покидала його меж. Тож там завжди спостерігався надлишок робочих рук, який штучно підтримувався поганим транспортним сполученням і слабкими соціально-економічними та культурними зв’язками регіону з рештою країни. Олігархи були зацікавлені в такому стані речей і без них у підтриманні статус-кво не обійшлося. Зовні це здавалося дивним: нібито багатий регіон із неймовірно бідною та затурканою більшістю населення.
Читайте також: Точка глобального кипіння
Війна змінила цей статус-кво. Понад мільйон мешканців регіону стали вимушеними переселенцями, виїхали й хоч-не-хоч пізнали іншу реальність. Транспортне сполучення значно покращилося: якщо з Краматорська чи Бахмута почали ходити автобуси до Варшави, то, очевидно, можливостей покинути регіон значно побільшало. Культурні та інші зв’язки також стали тіснішими. Наслідок — населення Донбасу більше ніколи не буде загнаною в безвихідь дешевою робочою силою, а отже, ресурсом, що допомагав олігархам легко збагачуватися й набувати економічної ваги. Доказом цього є непоодинокі свідчення, про, наприклад, дефіцит сьогодні робітників у Маріуполі. Це змушує власників тамтешніх заводів помітно підвищувати зарплати й недоотримувати ті прибутки, які раніше пливли їм у кишеню самі собою.
Тобто війну на Донбасі можна порівняти із заразою, яку лікарі прописують хворим, щоб позбутися іншої зарази. Попри всі жахіття війни, вона стала вагомим фактором деолігархізації. Раніше чи пізніше ця війна припиниться, але зміни, які вона зумовила, ймовірно, залишаться назавжди.
Сприятлива міграція
У суспільстві нині ведеться чимало дискусій про трудову міграцію, що стала питанням національного масштабу, про мільйони українців, які виїжджають на заробітки, передусім до Польщі. Так, проблема значуща й у перспективі може перетворитися на загрозу національній безпеці. Але в контексті деолігархізації трудова еміграція має здебільшого позитивні наслідки, бо створює суперництво за тих, хто залишається. Як конкуренція на ринку товарів приводить до падіння цін та зростання якості, так і конкуренція за працівника на ринку праці зумовлює підвищення заробітної плати та появу високоефективних робочих місць. Що більше грошей дістанеться працівникам, то менше олігархам. Це послаблюватиме економічну потугу останніх.
Читайте також: Ціна достойної платні
Раніше ринок праці був так званим ринком покупця, тобто на ньому диктував умови споживач робочої сили: виробник, власник бізнесу. Тому олігархи себе безпечно почували, отримували надприбутки завдяки дешевій робочій силі та спрямовували зусилля на те, щоб законсервувати таку ситуацію надовго. Сьогодні маємо ринок продавця, тобто працівник визначає правила. Для олігархів це передусім означає, що колишніх легких прибутків не буде. Але важливіше те, що їм доведеться фокусуватися на зростанні ефективності. Будь ефективним або помри. Починає діяти саме такий закон, який змусить олігархів відволіктися від впливу на державні процеси, визначення правил гри тощо й зосередитися на підвищенні продуктивності бізнесу, інвестувати в його розвиток величезні кошти, тільки щоб залишатися на плаву. За таких умов ресурсів на заняття класичною олігархією просто не залишатиметься. Можна спрогнозувати, що багато представників сотні найбагатших не зможуть адаптуватися до нових обставин і вилетять у трубу чи продадуть свій бізнес і житимуть на відсотки. Такими можуть бути нові реалії. Тож міграція — суттєвий фактор обмеження впливу олігархів, який діятиме ще довго.
Банківський хід
Важливим чинником послаблення економічної потуги українського олігархату було очищення банківської системи. Воно мало два наслідки. По-перше, банківські активи втратило чимало олігархів, починаючи від Новинського, Фірташа, Жеваго, Бахматюка й багатьох інших, закінчуючи Коломойським і Боголюбовим після націоналізації ПриватБанку. Це безпосередньо зменшило їхні статки. По-друге, модель роботи банківського сектору кардинально змінилася. Раніше він працював на викачування грошей за кордон, на офшорні рахунки тих-таки олігархів і не тільки. Звідти транзитом через Кіпр, Нідерланди, Віргінські острови чи інші популярні серед олігархату «тихі гавані» капітал заходив до України у формі прямих іноземних інвестицій темпом кілька мільярдів доларів на рік. Тепер кошти відпливають у радикально менших масштабах, через банки їх вивести значно важче. Це означає, що більше грошового капіталу залишається в країні, а олігархам доводиться або працювати прозоро, сплачуючи податки (це також б’є по їхніх кишенях порівняно з тим, що було раніше), або докладати значно більших зусиль, щоб залишатися в тіні. Суттєво зросли можливості притягнути їх до відповідальності за будь-які тіньові оборудки. І хоча правоохоронна система поки що не здатна повноцінно використовувати ці можливості, вони будуть потужними демотиваторами, змушуючи олігархів відмовлятися від звичних у минулому незаконних практик збагачення.
Читайте також: Сценарії майбутньої кризи
Однак головний підсумок очищення банківської системи в іншому. Баланс між олігархатом і державою кардинально змінився. За Кучми олігархи досягали свого, купуючи чиновників, за Ющенка держава, зайнята міжусобицями та всяким непотребом, не втручалася в їхні справи. За часів Януковича олігархи просто «платили комісію» за право займатися чим їм заманеться тим, хто за сумісництвом узурпував владу. Очищення банківської системи показало, що держава — у конкретному випадку в особі НБУ — може бути гравцем, а не ресурсом у чиїйсь грі. Національний банк поставив перед собою мету зробити так, щоб усі почали грати за прозорими, справедливими, зрозумілими правилами. І він досяг своєї мети, хоч яку ціну за це довелося заплатити банківському сектору. Можливо, саме тому довкола Гонтаревої було стільки галасу: вона зробила так, що держава (мабуть, не без допомоги, про що далі) вперше почала диктувати правила гри. Це було безпрецедентно, українські олігархи аж отетеріли від такого зухвальства, на що вказує їхня повально однакова реакція на очищення банківської системи. Звісно, тут не без винятків. Наприклад, за чотири з половиною роки після Революції гідності активи Міжнародного інвестиційного банку (фінустанова Кононенка — Порошенка) зросли на 391%. Тобто майже вп’ятеро (коректніше буде враховувати зміну курсу гривні: тоді на 130%) при тому, що весь сектор зріс на 1,6%. Можливо, цей банк грає за правилами, установленими НБУ, але без використання олігархічного впливу не обійшлося, інакше йому не вдалося б так швидко збільшити активи. Але цей виняток лише підтверджує правило. Ідеться про активи на понад третину мільярда доларів. Порівняно з тим, що втратили олігархи, яких змусили грати за правилами або забиратися геть, це небо й земля. А якщо зіставляти з десятками мільярдів, які вкрали ватажки попереднього режиму, то нинішній стан речей узагалі здаватиметься ідеальним.
Прикрита годівниця
Олігархи не були б собою, якби не намагалися використати власний вплив, щоб відкусити якомога більший шмат від бюджету. В Україні державний пиріг дуже великий: понад 40% ВВП. І він протягом багатьох років був предметом неперервних зазіхань товстосумів. А за Януковича привласнення бюджетних грошей узагалі поставили на потік.
Нині часи змінилися. Багато в чому завдяки запровадженню електронної системи державних закупівель ProZorro. Скептики з цим можуть не погодитися, мовляв, бюджет розкрадали, розкрадають і розкрадатимуть. Щоб їх переконати у зворотному, цієї статті не вистачить, але погляньмо на ситуацію комплексно. Останні два роки режиму Януковича ВВП України в доларовому еквіваленті був у півтора раза більшим, ніж очікується за результатами 2018-го. Приблизно на стільки само відрізнялася й видаткова частина бюджету, якщо рахувати в твердій валюті. Але тепер на ці скромніші, ніж раніше, суми Україна будує дороги, відновлює армію, знімає фільми, проводить надзвичайно дорогі й масштабні реформи, розвиває регіони через механізми децентралізації та робить багато чого іншого, про що колись доводилося хіба що мріяти. Чи це не показник того, що тепер олігархам перепадає значно менше від держави? Так, однозначно. Якщо крадуть, то кардинально менше. А отже, нині бюджет уже не є формфактором економічного впливу олігархату.
Зовнішній фактор
Не слід забувати про допомогу наших західних партнерів і міжнародних фінансових організацій. Ідеться не тільки про фінансовий аспект, а й про технічний, дипломатичний та інші. Є підстави вважати, що якби не правильно спрямований і відкалібрований тиск МВФ, США та ЄС, то націоналізації ПриватБанку могло б не статися. А навіть якби вона відбулася, то чи були б шанси, що Коломойський поверне мільярди, які вивів із установи? Із арештом Високим судом Лондона його активів групи «Приват» на $2,5 млрд імовірність цього дуже висока. Самотужки Україна точно не впоралася б.
Читайте також: Брудні гроші та гримаси ринку
Без допомоги Заходу Фірташ не сидів би у в’язниці й не був би виключений із геополітичної гри як неймовірно впливовий агент російської п’ятої колони на території України. Без тиску Сполучених Штатів і ЄС Мартиненко не сидів би за ґратами, а Онищенко не опинився б у бігах, вони, можливо, і далі паразитували б на Україні. А все тому, що «сучий син» Шокін залишався б на посаді й саботував будь-яку справедливість. Без допомоги Заходу не було б створено всієї вертикалі антикорупційних органів, які поки що хоч і не дуже результативно працюють, усе-таки змінили баланс сил і значно підвищили шанси на те, що коли-небудь в Україні злодії таки сидітимуть у тюрмах. На жаль, сьогодні суспільний дискурс обертається навколо того, яке право має МВФ виставляти нам жорсткі вимоги, політики обсмоктують дріб’язкову з погляду державотворення тему підвищення тарифів на природний газ. Але чомусь ніхто не каже, що Захід зробив за нас величезну роботу, із якою ми самі ніколи не вправилися б. Якщо оцінювати інтегрально, тобто прямі й опосередковані наслідки дій стосовно України наших західних партнерів, то їхня допомога — це, можливо, головний фактор втрати економічного впливу українськими олігархами. Навіть удар від війни не був для них таким масштабним і системним, як дії Заходу. Звідси випливає висновок: нам дають шанс стати нормальними, побудувати людяну, орієнтовану на своїх громадян країну з непоганими можливостями для розвитку. А ми крутимо носом і зациклюємося на дрібницях. Це просто ганьба, особливо якщо дивитися з перспективи майбутніх поколінь.
У такому контексті дуже добре видно різницю між Росією та Заходом. Перша не просто працювала з нашими олігархами, а вирощувала їх, виховувала й підгодовувала нафтодоларами. Тобто робила все, щоб зберегти цей відсталий, деградований неофеодальний устрій, за якого купка товстосумів протистоїть народу жебраків (його, до речі, «за поребриком» називають братнім — оце який дідько так учиняє із своїм братом?). Створюється враження, що в Кремля хронічна потреба обгороджувати свою країну поясом сюрреалізму, тобто територіями з невизнаними республіками, гарячими конфліктами, військовими базами, затурканими мешканцями, які борються за виживання та якими керують різні дегенерати. Такі території немов слугують для росіян кривими дзеркалами, у яких не дуже видно власні недоліки. Натомість Захід націлений на стимулювання розвитку країн-партнерів. Він без зайвих прелюдій б’є в коріння олігархату та інших джерел відсталості. І в такий спосіб дає шанс досягти максимальних висот, яким, наприклад, Польща успішно скористалася.
Читайте також: ВВП: краще, ніж здається, гірше, ніж потрібно
Невже для адекватної людини цивілізаційний вибір між Росією та Заходом може бути складним? У результаті за останні кілька років економічний уплив українських олігархів невпинно зменшувався через утрату ними активів, тіньових потоків, а також прибутків під дією простих законів економіки. Наслідком, а також побічним доказом цього є радикальне погіршення ситуації в командних видах спорту в Україні. Віддавна в нас ті види, особливо футбол, цілковито підконтрольні олігархам. Останні виступали власниками клубів і мали визначальний уплив на національні федерації. Усе було роздуто й не відповідало реаліям: клуби могли похвалитися багатомільйонними бюджетами, купували дорогих легіонерів, платили українським гравцям захмарні гонорари, що часто не відповідали рівню їхнього таланту, і відмивали через спорт величезні гроші. Тепер усе інакше. За останні роки кілька знаменитих клубів припинили існування через брак фінансування. Цей процес триває й досі. Ті, що вижили, платять менше, продають легіонерів, не мають змоги запрошувати нових дорогих гравців і змушені відпускати справді талановитих українців грати за кордон. Така ситуація значно більше відповідає реаліям життя в країні.
Ще один наслідок зменшення олігархічного суспільно-політичного впливу — вивільнення енергії мас, передусім підприємницької. Тиск олігархату, прямий та опосередкований державою, тобто з використанням її регуляторних і силових інструментів, раніше заважав людям реалізуватися, займатися бізнесом, заробляти своєю головою. Особливо депресивною ситуація була за Януковича. Тепер цей тиск значно послабився. Тому якщо проаналізувати динаміку ВВП України за 2014–2018 роки, то позитивні темпи зростання зафіксували саме неолігархічні галузі: готелі й ресторани, інформація й телекомунікації, адміністративне та допоміжне обслуговування, операції з нерухомим майном. Водночас у здебільшого олігархічних добувній, переробній промисловості та постачанні електроенергії, газу тощо падіння вимірюється двозначними числами. Українці просто дістали певну свободу й узяли ініціативу у свої руки. Це привело до кардинальної зміни галузевої структури української економіки. Звісно, тиск на підприємництво ще дуже високий і залишається значним бар’єром для розвитку. Яскраві приклади: маски-шоу на «Новій пошті» чи в ІТ-компаніях, масове рейдерство в сільському господарстві тощо. Але він уже фрагментований, тобто не концентрується в руках олігархів чи злочинної влади, а радше чиниться уламками чиновницько-олігархічного устрою, які поки що зберігають за собою владу, але навідріз відмовляються визнавати зміни та намагаються працювати по-старому. Тобто цей тиск уже не є системним. Тепер його значно легше уникнути, ніж п’ять років тому. Однак щоб усунути його повністю, замало слабкості олігархів, потрібно міняти систему.
Отже, олігархат надломлений економічно. Але це лише перший крок до повалення олігархії як системи. Точку неповернення не пройдено, бо достатньо до влади прийти знаменитим, невтопним «друзям олігархів», яких чимало балотуватиметься на виборах 2019 року (деякі з них на сьогодні мають чи не найвищі рейтинги), як ситуацію відмотають назад і з’являться нові кононенки, іванющенки та подібні. Щоб закріпити нинішній успіх протистояння з олігархатом, потрібно масштабувати та інституціоналізувати досвід НБУ, тобто зробити так, щоб якомога більше державних органів, а в перспективі держава в цілому, були здатні встановлювати рівні правила для всіх і забезпечувати їх однакове виконання всіма. Це потребує професійних і високооплачуваних чиновників з адекватним світоглядом, непідкупних силовиків і суддів, органів влади, налаштованих працювати на людей, а не на папір. Щоб забезпечити всі необхідні передумови для повалення олігархії, необхідно ще багато чого змінити й витратити на це мільйони ефективних та цілеспрямованих людино-годин.