Уже по анексії було чимало спроб прокрутити ситуацію назад і зрозуміти, як це сталося. Відповісти на традиційне питання: «Хто винен?». Специфічний менталітет більшості кримчан? Російська пропаганда? Позиція Києва щодо автономії в попередні 23 роки? Дії очільників держави (чи тих, хто виконував їхні обов’язки) під час подій кінця лютого – початку березня 2014-го?
Спроби зрозуміти, а також налагодити життя. Як завше, з великими змінами геополітичного характеру відбулися пертурбації в біографіях багатьох людей. Понад 20 тис. кримчан виїхали – здебільшого до материкової України. Хтось – побоюючись за особисту безпеку, хтось – бо в тих умовах не міг працювати за професією, хтось – бажаючи вберегти власних дітей від зомбування. Переселенці, чи, як нині правильно казати, внутрішньо переміщені особи, пробують себе в нових видах діяльності або ж у нових масштабах попередньої (є категорія кримчан, яким вдалося відкрити для себе материк як the land of opportunities). Таке в історії не раз уже бувало.
Торік навесні, коли мені здавалося: що відійшло до Росії, те вже назавжди, я запитувала у кримськотатарських громадських діячів, що дає їм підстави розглядати ситуацію інакше. Один знайомий сказав: «Абсолютне зло не може тривати довго». Коли дізнаємося новини із Криму, часом це справді бачиться абсолютним злом: репресії проти активістів будь-чого, що не є пропутінським, проти незалежних ЗМІ, проти кримськотатарського народу; перетворення півострова на військову базу, виклики до ФСБ, розколи в родинах за політичними поглядами, зростання недовіри й ворожості одне до одного. Це не згадуючи про зимові відключення світла (хіба ж вони проблема на тлі решти?) і про транспортне блокування півострова (уже ніби змирилися з тим, що добиратися до Криму слід, вистоюючи кілометрові черги на кордоні).
2012 року вийшла книжка польського журналіста Зємовіта Щерека «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян» (торік опубліковано її український переклад) про те, якими бачать Україну й українців ті поляки, що хоч трохи нами цікавляться й регулярно сюди навідуються. У 2012-му вустами одного зі своїх персонажів Щерек промовляв: «Рано чи пізно треба буде взятися за українізацію Росії, але поки що слід відокремитися від них санітарним кордоном, аби кацапська кров і культура не заразили нашу українськість. Ампутація є жахливою, але необхідною процедурою. Тому слід відрізати українські, але заражені москальською гангреною члени – русифіковані частини Вітчизни. Тому треба відокремити русифіковані Донбас і Крим […]. Однак Україна, на щастя, на відміну від слабких людських синів має можливість регенерувати своє тіло. Коли вона одужає від скацапіння, у неї відросте Крим […], відросте навіть Кубань і Черкесія».
Читайте також: Кримський заколот: що лишилося за кадром
Перечитуючи зараз тексти, написані у 2010–2013 роках, здивовано помічаємо: чимало того, про що йшлося у вигляді ледь не божевільних ідей, збулося. Аби щось передбачити, не варто бути пророком – можна бути просто уважним до речей, що «витають у повітрі». Перша частина того, про що буркоче закарпатський таксист у книжці польського письменника, вже здійснилася. Тим часом у повітрі кружляє щось, що змушує припускати: втілення другої – теж не за горами. Комусь це видається ірраціональним, таким, що ґрунтується радше на інтуїції, а хтось може за допомогою логічних доказів стверджувати, що Крим таки повернеться до України. І цьогоріч, міркуючи: «Хто винен?», заодно думаємо: «Що робити?». Позиція держави щодо Криму бачиться безкомпромісною радше в офіційному, ніж у практичному вимірі. Але ми вже, здається, звикли довіряти більше собі, ніж державі. Можливо, ми бачимо якісь шляхи повернення Криму до України, але цілком імовірно, що все відбудеться інакше. І це не підстава нічого не робити. Звичайно, слід вибудовувати і стратегію, і тактику. Не забуваючи про те, що деякі шляхи відкриваються тільки тоді, коли торуєш інші.