«Так закінчується світ:
не з гучним вибухом, а з тихим стогоном»
(Томас Стернз Еліот, «Порожні люди»)
26 (або 27) вересня 1940 року закінчив земне життя німецько-єврейський філософ Вальтер Беньямін (1892–1940), один із найзагадковіших мислителів XX століття, «батько» критичної теорії. Намагаючись утекти з Франції від режиму Віші через Піренеї, під час нелегального перетину іспанського кордону він покінчив життя самогубством у поселенні Портбоу, вживши велику дозу «снодійного» в Hotel de Francia. Беньямін планував доїхати до Португалії, там сісти на корабель і дістатися до США. Проте надав перевагу смерті внаслідок передозування морфіном, коли йому відмовили у в’їзді, а отже — в порятунку від депортації до концентраційних таборів нацистської Німеччини. Беньямін завжди був ізольованою й неймовірно самотньою людиною. За життя він залишався абсолютно недооціненим письменником, а його роботи стали і його автобіографією. Як писала Ханна Арендт в книзі «Люди за темні часів»: «Мало хто знав його ім’я, коли він наважився покінчити з собою тієї ранньої осені 1940-го року, яка для багатьох людей його походження і покоління позначена найчорнішими днями війни».
Протягом життя Беньямін вважав себе невдахою — німецьким інтелігентом, для якого не знайшлося місця в академічному житті. І хоча формально він не був співробітником Франкфуртської школи соціальних досліджень, її учасники зазнали його впливу. Беньямін був змушений переїжджати з міста до міста і постійно сперечатися зі своїми видавцями через мізерні гонорари, але ніколи не припиняв писати. «Нелегко на порозі сорокаліття жити без статків та становища, без житла та майна», — писав він своєму другові Шолему в 1930 році. У Бодлера, зазначав Беньямін, не було майже нічого, що зазвичай складає матеріальні передумови розумової праці, — ні бібліотеки, ані житла, і без них він мав обходитися протягом усього свого життя. Його побут ніколи не був влаштований ані в Парижі, ані за його межами. Невлаштованим було і життя самого Беньяміна. Він дистанціювався навіть від найближчих друзів і родичів, зберігаючи за собою право на абсолютну приватність. Його шлюб розпався, дві наступні любовні історії закінчилися нічим, праця всього життя залишалася не опублікованою, а мрія заробити на життя літературною критикою зазнала невдачі. І все це в сутінках нацизму, який насувався на Європу. Незважаючи на відсутність прижиттєвої слави, велика кількість континентальних філософів XX століття тим чи іншим чином зазнали впливу думок Беньяміна. Зокрема, можемо згадати Джудіт Батлер, Джорджо Агамбена, Славоя Жижека, Антоніо Негрі, Жака Рансьєра, Джорджа Стайнера, Самуеля Вебера. Так, наприклад, месіанське розуміння історії Беньяміна стало джерелом теоретичного натхнення для Жака Дерріда.
«Він був людиною велетенської вченості, та не належав до вчених; він займався текстами та їх тлумаченням, проте не був філологом; його приваблювала не релігія, а теологія і теологічний тип витлумачення, для якого текст є сакральним, проте він не був теологом і навіть не вельми цікавився Біблією; він народився письменником, та межею його бажань була книга, цілковито складена з цитат; він першим у Німеччині переклав Пруста і Сен-Жона Перса, а до того — бодлерівські “Tableaux parisiens”, не бувши перекладачем; він рецензував книги і написав безліч статей про письменників, живих та померлих, проте не був літературним критиком; він написав книгу про німецьке бароко і залишив велику незавершену роботу про Францію дев’ятнадцятого століття, та не був ані істориком літератури, ані будь-чого іншого»
(Ханна Арендт, «Вальтер Беньямін»)
«Слабка месіанська сила», про яку Беньямін писав наприкінці життя, сигналізувала про його рух до теологічної проблематики. Використовуючи «мову месіанського», він не зосереджувався на доктринах, а намагався подивитися на світ під іншим кутом. Це був досвід радикальної інакшості. Заслугою Беньяміна, мабуть, як і Ернста Блоха, були нове поняття часу і новий досвід історії, який відкривається, якщо розуміти християнство як есхатологію. В ситуації Беньяміна маємо справу з секуляризованим месіанським поривом марксизму. В своєму розумінні історії Беньямін іде далі за своїх сучасників. Він не просто критикує капіталістичні форми часу, а припускає, що маргінальні групи та революціонери можуть отримати доступ до іншого способу переживання часу, навіть у капіталістичному контексті. «Месіанський» момент для Беньяміна існує як форма часу.
Беньямін проривається крізь всеохопну амнезію, руйнуючи оманливе уявлення про історичний час і пробуджуючи від ілюзій тих, кому випало жити в часи капіталізму. Він вибудовує нову концепцію історії, пориваючи з такою догмою капіталізму, як віра в прогрес. Для Беньяміна XIX століття є сном, від якого слід прокинутися, кошмаром, який нависатиме над сьогоденням, допоки його не зламати. Беньямін дивиться на історію (принаймні XIX століття) як на зашифрований текст колективного позасвідомого, який має бути витлумачений. Для автора вже сам теперішній час, ось цей момент, той самий день (Jetztzeit) є моделлю месіанського часу. «Історія — це предмет конструкції, місце якої утворює не гомогенний і порожній час, а час, виповнений теперішністю». Він пропонує мислити історію поза межами архіву (поняття, яке відсилає до практики збирання й колекціонування чогось розсіяного та розкиданого).
«Кожна секунда є маленькою брамою, через яку може ступити Месія»
(Вальтер Беньямін, «Про поняття історії»)
У незакінченій роботі (кілька десятків тез) «Про поняття історії» Беньямін зазначав, що суб’єктом історичного пізнання є пригноблений клас, який перебуває в стані боротьби. «Минуле несе в собі прихований показник, завдяки якому натякає на визволення» — і саме визволене людство може осягнути своє минуле. Революційна дія народжується з діалектичного стрибка в минуле, яке бере початок у месіанському теперішньому. «Слабка месіанська сила» дає поштовх до політичної дії. Ця революційна дія спрямоувана на створення безкласового суспільства в секулярному царстві — сфері справедливості. Саму ж «слабкість» варто розглядати в контексті тез апостола Павла, який зазначав: «Сила моя звершується в немочі» (2-е до Коринтян 12:9). Я слабкий, і саме тому я сильний. Мене переслідують, зневажають, розпинають, і саме тому я стаю сильнішим за моїх гнобителів. А слабкий я, тому що в мене немає жодного трансцендентного підґрунтя.
Беньямін переглядає концепцію лінійного однорідного (порожнього) історичного часу, а отже, і роботу історика. Кожний момент сучасного часу — це можливість реалізувати те, що не було змоги реалізувати в минулому (німец. Gewesene, «бувшому»). Відкуп чи порятунок не слід розу-міти як остаточну революцію наприкінці історії. Месіанське розподілене по всій історії й по всіх поколіннях. Судний день не є видовищною картиною кінця, а може трапитися щомиті. Визволення можливе завжди, воно реалізується в кожен момент історії. Кінець слід розуміти як сьогодення. Стан відкупленого та визволеного людства не є світом фантазії, бо відкуп не зациклений на кінці (історії). Він базується на кооперації минулого, сучасного і майбутнього. Для Бога історія не є подільною на частини та часи. Ось чому Беньяміна слід вважати не месіанським футурологом, а месіанським актуалізатором.
У роботі «Про поняття історії» читаємо: «У Клеє є картина під назвою Angelus Novus. На ній зображений янгол: схоже, немов він ось-ось розлучиться з чимось, на що дивиться. Очі його широко розкриті, вуста округлені, а крила розправлені. Таким має бути вигляд янгола історії. Його лик звернений до минулого». Ангел історії дивиться в минуле, де перед ним постає ланцюг подій і образ єдиної катастрофи. Він намагається пробудити мертвих і зліпити розтрощене. Але з раю здіймається буревій і заполоняє його крила так, що ангел не може їх скласти. Вона несе його в майбутнє, до якого він повернений спиною. Купа уламків здимається перед ним до самих небес. «Те, що ми називаємо поступом, і є цією бурею».
Беньямінівський термін Anspruch (вимога чи претензія), який він навантажує політичним змістом, є закликом минулого, яке кличе нас закінчити те, що не закінчили, впоратися з тим, з чим не змогли впоратися. Ось чому саме теологія, за Беньяміном, є моделлю розуміння історичного часу. З теологічної перспективи рух історії завжди спрямований у бік останнього суду, останнього часу. Але Беньямін переглядає таке тлумачення історії й есхатології. Він наголошує на тому, що есхатологія переміщується з майбутнього в нинішнє. Якщо нинішнє є не переходом із минулого в майбутнє, а зупинкою, то завдання історика — зупинити час і зафіксувати його. Причому він має зафіксувати не минуле, а теперішнє. В цій теологічній перспективі кожен момент теперішнього може бути останнім моментом — миттю (страшного) суду. Месія, пише Беньямін, приходить не тільки як визволитель, а і як переможець антихриста. Кожен момент може бути використаний для цієї цілі, а може і ні.
«Немає жодної пам’ятки культури, яка водночас не була б свідченням варварства»
(Вальтер Беньямін, «Про поняття історії»)
Перекладач та інтерпретатор Беньяміна Джорджо Агамбен який вважає, що Послання до Римлян є найфундаментальнішим месіанським текстом Заходу, в роботі «Il tempa che resta» (італ. «Час, що залишається»), наголошує на тезі Беньяміна щодо нового досвіду часу, який перекидає місточок між минулим та майбутнім, між пам’яттю й надією, створюючи месіанський kairos (сприятливий час, зручну можливість, належні, а іноді й небезпечні час і місце) не як на кінці часу, а як на парадигмі теперішнього всіх теперішніх часів.
На початку тез «Про поняття історії» Беньямін наводить «історію» про шаховий автомат, сконструйований так, щоб реагувати на кожен хід супротивника ходом у відповідь і завжди вигравати партію. Автомат був лялькою в турецькому вбранні з кальяном, що сиділа за дошкою перед широким столом. Система дзеркал у кімнаті створювала ілюзію, і здавалося, що стіл прозорий і під ним нічого немає. Насправді ж під столом сидів горбатий карлик, який окрім того, що майстерно грав у шахи, ще й скеровував руку ляльки за допомогою мотузок. Проводячи аналогію з філософією, Беньямін писав, що лялька — це «історичний матеріалізм», який позмагається з кожним, якщо покличе собі на допомогу теологію, що, як карлик, «мізерна й відразлива». Беньямін приховував свої релігійні інспірації чи, краще сказати, ховав їх «під столом». Він був народжений у єврейській, хай і не релігійній, сім’ї (асимільованих юдеїв-ашкеназів), яка ніколи не практикувала ортодоксальний юдаїзм. За життя Беньямін симпатизував єретичним течіям у юдаїзмі — кабалізму, гностицизму й месіанізму, які почав вивчати під впливом Гершома Шолема. Його життя неначе розбігалося між двома важливими точками і народжувало своєрідний симбіоз: з одного боку, єврейський месіанізм, з іншого — марксизм, яким Беньямін захопився, товаришуючи з Брехтом. Цей симбіоз протилежностей і народив одну з найбільш унікальних синтез у формі месіанського марксизму.
Що було б, якби Беньямін не наклав на себе руки? Ким він став би, якби дістався до Нью-Йорка, Куби чи Касабланки? Джей Паріні вустами Гершома Шолема промовляє: «Минуло десять років або навіть більше, але я, як і раніше, чую його голос, він шелестить сухою травою, здіймається з вітром, ховається в гуркоті й шумі прибою. «Якби я поїхав до тебе в Палестину, — казав Беньямін, — цілком можливо, що у мене все склалося б краще. Втім, хто знає? Я, як бачиш, вічно зупиняюся на кожній розвилці, переминаюся з ноги на ногу».