Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС»:
1. Надмірна політизація й шоуменізація багатьох процесів безвідповідальними політиканами. Це популізм, політизація багатьох процесів відповідно до своїх інтересів. Також роз’єднує відсутність конструктивного порядку денного та об’єднувальної національної ідеї. Бо все примітизувалося, маргіналізувалося й комерціалізувалося. І немає нічого шляхетного, щоб суспільство десь виявило свою пасіонарність. І так само роз’єднує те, що українці зайняті виживанням — економічна ситуація не додає впевненості в завтрашньому дні та якогось об’єднавчого фундаменту. Ще, я сказала б, відсутність загальної візії — це стосується і зовнішньої політики, і того, як повертати Крим і Донбас, а також питання економічного добробуту.
2. Я не сказала б, що вони дуже глибокі, бо в опитуванні Фонду демократичних ініціатив до 30-річчя Дня Незалежності я побачила такі цифри: 72% пишаються українським громадянством, 69% вважають, що Україна, попри всі виклики, здатна подолати перешкоди. Тобто це вже свідчить, що люди, попри електоральну інфантильність, усе одно розуміють, що ми — нація, яка дуже багато пережила й має певний «ген витривалості», тому я не сказала б, що [суперечності] такі глибокі, що можуть призвести до якогось розколу чи сепаратизму. І навіть показники щодо питання підтримки української мови теж зросли, бо колись, згадаймо, як Партія регіонів ділила Україну на сорти й тиражувала карти, якими штучно спекулювала на темі української мови та говорила про НАТО як «агрессивный империалистический блок». Цих питань ми зараз майже не бачимо, але натомість примітивізація порядку денного, коли суспільний дискурс дедалі більше спускають на дно цих, вибачте, «зеленобобіків»… Та й деякі середовища, які тільки позиціонуються патріотичними, підігрівають ситуацію, щоб опустити суспільний дискурс до обговорення неважливого й незначущого ні для людей, ні для країни.
3. Очевидно, суспільство треба більше консолідувати не заявами, а конкретними кроками демонструвати відданість обіцянкам. Якщо це деолігархізація, то не фейковий чи симулякровий закон про деолігархізацію… Бо якщо глянути на останній звіт Рахункової палати Євросоюзу, у якому проаналізовано всі програми, надані ЄС, і сказано, що в боротьбі з олігархами взагалі дуже мало зроблено, що вони й далі «правлять балом». Олігархи — залаштункові режисери багатьох процесів, які впливають на економіку, політику та енергетику й підкуповують Ялтинськими європейськими стратегіями, фінансують заходи перших леді — й так здобувають лояльність президентів. Тобто суспільство потребує довіри. Треба, щоб українці не виїжджали, а поверталися до України з розумінням, що в них є оптимізм щодо завтра, — це й буде тим, що об’єднує. Звісно, відчуття впевненості та гордості за власну державу. Згадаймо цьогорічний парад, коли Марш захисників був спільно з парадом, що викликало в людей відчуття гордості та впевненості. Це те, що здатне об’єднувати на фундаменті довіри. Сприятимуть об’єднанню й адекватні дії політиків, а не оця безкарність, яка була і за часів Порошенка, і за часів Януковича, тобто коли все для своїх, а закон для інших.
Читайте також: Від згоди до співпраці
Це, на жаль, не змінюється й теж підкошує довіру. Коли я дивлюся, як медійно заблокували ситуацію з «вагнергейтом» й інші, виникає відчуття, що людей просто ізолюють від правди, і це теж створює ілюзію, що все окей. Є певні ризики в можливості цементувати владу завдяки оточенню, яке готове на все й розуміє, що може чинити свавілля. А консолідувати можуть позитивні приклади та історії успіху — наприклад, олімпійські перемоги. Можна виграти війну на фронті, та все одно доведеться боротися за свідомість майбутніх поколінь. А вони мають чітко розуміти геополітичну систему світу й будувати систему координат без псевдореальності. Адже глобальний світ конкурентний, і ми маємо готувати молодь до того, щоб у майбутньому вона розуміла, які індустрії та компетенції будуть потрібними. Потрібні інноваційність, інвестиції в молодь і модернізація загальнонаціонального характеру.
Ярослав Чорногор, кандидат історичних наук, член правління «Української призми», учасник АТО:
1. Нині українців роз’єднує різний рівень національної свідомості, а також політичні погляди, що їх стимулює величезний медійний вплив. І не останнім фактором є саме вплив московської пропаганди — й безпосередній, і через проросійські медіа. Це закономірний наслідок постколоніального стану України.
2. Суперечності в українському суспільстві не непереборні, їх можна «згладити» продуманою державною політикою. Насамперед це стосується гуманітарної, безпекової та інформаційної сфер.
3. Потрібно активно діяти в реалізації й короткотермінової, й довготермінової політики становлення та подальшого розвитку української суб’єктності. Що швидше ми «розірвемо» зв’язки, які нас пов’язують з РФ, то швидше зможемо досягнути високого рівня консолідації української нації.
Сергій Дембіцький, доктор соціологічних наук, керівник соціологічного моніторингу «Українське суспільство», заступник головного редактора наукового журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг»:
1. Суспільство роз'єднане насамперед конфліктними дискурсами, на яких спекулюють політичні сили та ще більше посилюють наявні соціально-політичні розколи в соціумі. Ми бачимо замкнене коло, в межах якого конфліктні теми намагаються не конструктивно вирішити, а, навпаки, посилити з метою «консервування» людей у стані конфлікту. Розглядаючи конкретні теми, які породжують соціально-політичні конфлікти, можна звернутися до результатів дослідження, здійсненого у травні 2021 року в межах естонсько-української програми «Стійка Україна» за підтримки МЗС Естонії. Хоча дослідження охоплювало Південь і Схід України, його результати дуже евристичні з огляду на найбільшу розділеність людей саме в цьому регіоні країни. Так, до найпоширеніших соціально-політичних конфліктних тем насамперед належать ставлення до політиків загальнодержавного рівня (наприклад, Володимира Зеленського та Петра Порошенка тощо), погляди на міжнародні відносини України (з ЄС, США, РФ, МВФ, Китаєм тощо), а також мови, питань національної історії, декомунізації.
2. Якщо розглянути психологічні ефекти або рівень міжособистісної політико-психологічної напруженості, то до найконфліктніших тем належать питання національної історії, декомунізація, ставлення до мешканців ОРДіЛО, а також до військових-добровольців. На Півдні та Сході через ці теми конфліктувало не більш ніж 12% опитаних. Отже, можна припустити, що в інших регіонах нашої країни їх кількість ще менша. Відповідно, ці суперечності не такі глибокі, як заведено вважати. Звичайно, завжди є невелика кількість фанатично налаштованих осіб, які заради минулого ладні зруйнувати майбутнє, але це окрема історія.
3. Хоча названі конфліктні теми не дуже поширені, вони все ж гучні. Звісно, ці теми стосуються важливих проблем, що потребують вирішення. Але якщо відділити їх від довгої театральної вистави у виконанні гібридного політичного режиму (а саме такий статус має Україна в рейтингу демократій видання The Economist), вони відійдуть на другий план і їх вдасться конструктивно розв’язати. Консолідація українського суспільства можлива лише навколо дотримання принципів верховенства права, покращення соціально-економічних умов життя всіх верств суспільства, розуміння кожним свого місця в соціумі й того внеску, який вони можуть зробити в національний розвиток. Тобто навколо того, що я називаю прагматичним консенсусом.
Данило Судин, соціолог, доцент кафедри соціології Українського католицького університету:
1. У будь-якому суспільстві є й будуть конфлікти та суперечності. Якщо йдеться про тотальний консенсус, коли «всі як один», тобто думають і діють однаково, то це вже ідеал тоталітаризму. Але водночас у суспільстві має бути культурне чи ціннісне ядро. І об’єднання людей довкола цього ядра життєво необхідне під час криз, хоча в інший час може бути відсутнім. Роз’єднань в українському суспільстві дуже й дуже багато: це тисячі дискусій і протистоянь з будь-якого приводу: починаючи від ситуації в Афганістані й закінчуючи «битвою» прихильників і противників вакцинації. З одного боку, такі суперечки убезпечують суспільство від розколу на кілька ворожих таборів: противники в одній дискусії виявляються союзниками в іншій. З другого — деякі суперечності глибші за інші. До найсерйозніших належать дискусії про війну на Сході України, про історичну пам’ять та ідентичність. По суті, це все суперечки про майбутнє України. З початком епідемії коронавірусної хвороби з’явилося ще одне жорстке протистояння, спричинене карантинними обмеженнями та вакцинацією.
2. Самі по собі суперечки не обов’язково руйнують ціннісно-культурне ядро нації, іноді вони навпаки, його зміцнюють. Наприклад, дискусія про те, кого і як потрібно вшановувати в назвах вулиць і площ міст, змушує громадян замислитися, про які цінності нам ідеться? Які цінності має певний образ минулого? В ідеалі така дискусія сприяє виробленню спільного бачення майбутнього. Інше питання, коли в ході певної дискусії замість досягати порозуміння утворюються «бульбашки», де кожна сторона вважає, що перемогла іншу, а тому її погляд — єдино правильний. У такому разі вже справді йдеться про деструктивну тенденцію.
Важливо й те, у якому саме напрямі розвивається певна суперечка. Адже в основі протистоянь лежать завжди інші, фундаментальніші для соціального життя речі. Наприклад, питання вакцинації — це також питання про співвідношення індивідуального та колективного блага й відповідних прав. Тобто чи держава повинна гарантувати людям недоторканність їхніх індивідуальних прав, навіть якщо це становитиме загрозу для інших людей. Чи, навпаки, пріоритетним є колективне благо? А якщо так, то як сильно мають індивідуальні права «посуватися» на користь колективного блага? І це також питання про майбутнє України, про те, як ми розуміємо демократію.
Ситуація ускладнюється також тим, що різноманітні суперечності — навіть суто внутрішні — підігріваються ззовні. Наприклад, Росія повсякчас намагається перетворити наші внутрішні суперечки з пошуків компромісу на розряд отих дискусій, що призводять до руйнівної поляризації. Ось у цьому, як на мене, найбільша загроза.
Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років
3. Це найважче питання. Усі люди просто мають поділяти певні цінності, довкола яких вони об’єднуються «во время люте». Власне, ми вже зараз, у час війни, мали б гуртуватися довкола таких цінностей, а ми їх ще тільки виробляємо. Тут треба згадати про роль інститутів та інституцій. Адже існування в суспільстві антагоністичних груп не означає розколу, аж доки не з’являються «інструменти» мобілізації цих груп, тобто певні інститути й інституції. А це вже питання влади. Тобто якщо спростити, то ми маємо говорити про державу, адже саме вона відіграє основну роль в організації — чи, навпаки, дезорганізації — певних соціальних груп.
В ідеалі, на вироблення та кристалізацію ціннісного ядра мають працювати державні інститути. Ідеться не про пропаганду чи «промивання мізків», а про творення рамки, спільних правил, які й об’єднують людей. Як приклад можна навести діяльність УКФ, що підтримував різні ініціативи, об’єднані спільною ідеєю, — українською ідентичністю. І УКФ не нав’язував певного бачення, а творив спільну рамку опису й розуміння світу.
Михайло Забродський, народний депутат, партія «Європейська Солідарність», Герой України:Принципова відмінність полягає в питаннях підтримання умовних «західного» та «східного» вектора нашого руху в майбутньому. Причинами цього є широкий набір факторів — від історично-економічних до прямого інформаційного впливу нашого противника.
3. Розширена інформаційна робота на державному рівні. Планомірне просування ідеї необхідності європейського вибору та практичних кроків до його реалізації тут і зараз.
Перенесення проблемного питання з площини політико-філософських диспутів у реальне державне завдання сьогодення. Відкидання будь-яких компромісів і демонстрація незворотності наших прагнень. Розвінчання багаторічних хибних уявлень про переваги й недоліки обох потенційних векторів наших історичних перспектив.
Олександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’я 2016–2019 років, перший заступник гендиректора клініки «Оберіг»:
Ігор Юхновський, перший віцепрем’єр-міністр України, народний депутат України І–IV скликань, фізик-теоретик, академік НАН України:
Леонід Остальцев, засновник Pizza Veterano:
Яна Холодна, авторка й ведуча програми «Таємниці війни» на «5 каналі»:
Тарас Шамайда, громадський діяч, співкоординатор «Руху добровольців «Простір свободи»:
Андрій Стемпіцький, член Проводу «Правого сектору», командир Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»:
Тетяна Водотика, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка журналу «Місто: історія культура, суспільство»:
1. Здається, що найглибші протиріччя лежать у сфері (не)усвідомлення відповідальності суспільства і кожного його члена. За все – від чистоти у власному дворі до безпеки міст на лінії розмежування, що розташовані за сотні кілометрів від улюбленої клавіатури. Роз’єднує (не)розуміння того, що сплачені податки та якість дороги в сусіднє село – пов’язані речі. Роз’єднує (не)бажання мати активну громадянську позицію та контролювати, критикувати владу або співпрацювати з нею і через 2 роки після виборів. Хай як пафосно прозвучить: Україна – це спільна справа і спільна відповідальність: не президента, не депутатів, не мера, ні «влади». І цю справу не можна кидати, навіть якщо твоя команда програла.
2. Коли дивитись на рівень міського активізму наприклад (який зростає останніми роками), то здається, що прірва зменшується. Хочеться бути оптимісткою – за 10-20 років рівень усвідомленості буде вищим за нинішній. Але завжди буде активна меншість та пасивна більшість. Питання в тому, наскільки меншість буде готовою дослухатись та діяти в потрібний момент.
3. Коли йдеться про активне громадянське суспільство, то для консолідації довкола ідеї «Треба і тут працювати, бо ми частина цього механізму» потрібно багато чинників. Це і викорінення страху, породженого травматичною історією ХХ століття (“краще сидіти тихо – цього разу приїхали не за мною”). Це і налагодження різноманітних комунікацій – горизонтальних та вертикальних. Це і зміна ставлення до грошей та бізнесу: соціальна відповідальність можлива, але за умови жорсткого контролю та діалогу. Бо якщо тільки або сварити, або благоговіти перед бізнесом, то так і буде: тричі по 25 поверхів без дитячого садка та сонця у вікнах. Потібна зміна ставлення до держави: це не копальня, з якої видобувають додану вартість, а сервіс, який існує на наші гроші, а політика – це спосіб досягти змін. Потрібні відповідні курси в школах та університетах, на онлайн-платформах та при міських радах. І навіть подорожі Україною допоможуть зрозуміти її цінність та посилити спроможність кожного щось зробити для неї.
Михайло Міщенко, заступник директора соціологічної служби «Центру Разумкова»:
1. Було б перебільшенням казати, що старі географічні лінії розламу [на Північний-Захід і Південний-Схід – Ред.] зникли зовсім. Досі зберігається різниця у електоральних симпатіях між різними регіонами. Наприклад, ОПЗЖ має найбільшу підтримку в східному регіоні, так само як раніше Партія регіонів. Також варто зазначити, що існує помітна різниця між поколіннями. Ми бачили, що підтримка «Слуги народу» і Володимира Зеленського на виборах була найбільшою серед молоді. Така ситуація зберігається й досі. Суспільно-політичні орієнтації так само відрізняються за регіональною і віковою ознаками. На Заході люди найбільше орієнтовані на євроатлантичну інтеграцію. Молодь [орієнтована на Європу – Ред.] більше, ніж старше покоління.
2-3. Повна уніфікація не є ідеалом. Якщо взяти до прикладу Німеччину, то там регіональні особливості проявлені дуже сильно. Одна з основних політсил – ХДС-ХСС – складена з двох частин. І ХСС («Християнсько-соціальний союз») – це суто регіональна партія. Вона діє і набирає найбільше голосів у Баварії. Регіональні особливості існують всюди. Згадаймо також останні вибори у США і різницю в голосуванні між північними та південними штатами. Я не думаю, що нам потрібно ставити мету подолати регіональні відмінності. Скоріше, у партій мають бути інші завдання. Йдеться про реалізацію цілей, які вони перед собою ставлять. І вже по мірі цього, якщо існуватиме партія, яка виконує свої обіцянки, її прихильників у всіх регіонах ставатиме більше. При цьому ми не перейдемо до однопартійності. Політична конкуренція існуватиме завжди. Різні політсили орієнтуватимуться на різні соціальні і, в тому числі, географічні групи населення. Тому остаточно подолати так звані розломи не вдасться і не потрібно.
Якщо не йдеться про загрозу тотальної дезінтеграції суспільства, то варто казати не про розлами, а про відмінності. Інша справа, коли відбуваються ситуації, скажімо, як у Каталонії. Тобто, коли частина країни виступає за незалежність. Це звісно проблема. Однак ми зараз говоримо про інше: чи потрібна тотальна уніфікація? На мій погляд, вона не потрібна. Та й досягнути її неможливо.
Так чи інакше ми спостерігаємо зближення. Нещодавно, влітку, ми проводили дослідження ідентичності. Відбувається зближення соціально-політичних орієнтацій різних регіонів. Це процес, який потрібно вітати. Проте ще раз: відбувається саме зближення, а не уніфікація.
Антон Грушецький, заступник виконавчого директора Київського Міжнародного Інституту Соціології:
1. Геополітичні розлами досі зберігаються. Якщо подивитися будь-які опитування про геополітичний вимір, який обирають українці, то з Заходу на Схід все ж зменшується частка тих, хто підтримує євроатлантичну інтеграцію. При цьому частка тих, хто підтримує євроінтеграцію на Сході і Півдні дещо зросла і сильно впала частка тих, хто виступає за зближення з Росією. Проте зростає частка тих, хто виступає за повний нейтралітет або позаблоковість. Також слід врахувати, що під час опитувань багато респондентів на Півдні та Сході можуть приховувати справжні настрої, якщо вони розуміють, що не дуже добре зараз казати про мир, дружбу, співпрацю і спільний вектор з Росією. Вони можуть обирати ухильні варіанти: або підтримують нейтралітет, або «важко сказати». Це те, що стосується геополітичного вибору.
До речі, якщо поглянути на партійні рейтинги, то іноді з’являються кандидати чи партії, як «Слуга народу» або Володимир Зеленський, або навіть той же Петро Порошенко у 2014-му, які можуть охопити порядком денним всі регіони. Однак все одно є партії регіоналізовані. Та ж ОПЗЖ або Партія Шарія мають підтримку на Півдні і Сході. Партія Порошенка або інші проєвропейські демократичні партії мають більшу підтримку на Заході і в Центрі. Тому певний розлам зменшився за останні роки, але все ж продовжує існувати. Значною мірою цей розрив зменшився за рахунок того, що відпали на Півдні та Сході найбільш проросійські території. Зараз порівнюють опитування нинішні й ті, які були до 2014-го, але часто не враховують той факт, що немає у вибірці Криму й двох третин Донбасу, які й тягнули у вибірці до проросійської позиції. Те, що об’єднує українців – це, скажімо, недовіра до судів, бажання жити добре, скептична оцінка економіки. Світоглядні речі, безумовно, вирівнялися за останні 20 років, але все одно регіони помітно відрізняються.
2-3. Насправді питання більше до політологів. Проте зазначу, що навіть до 2014-го року суперечності існували, але не виглядали настільки небезпечними. Здавалося, що це просто зручний інструмент для низки політичних партій, які гарантували собі електоральну територію та боролися з іншими політсилами. Однак це небезпечно, коли на половині твоїх кордонів стоїть сусід, який намагається використати суперечності проти тебе. Тому, звісно, це й далі може становити небезпеку. Такі настрої далі можуть вести взагалі до підриву довіри до української державності. У квітні 2014-го, ще до початку активних бойових дій, ми проводили опитування на замовлення видання «Дзеркало тижня» на Сході країни. На тому ж Донбасі відсоток прихильників від’єднання від території України був 20-25%. Тому, з одного боку, йшлося про меншість. З іншого, наявність спільного кордону і можливість перекинути військових, спорядження тощо, за умов організації цієї меншості, створили величезні проблеми для України. В тому ж Криму до Євромайдану більшість населення хотіли бачити Росію та Україну незалежними, але дружніми державами. Питання сепаратизму може й існувало, але особливо не виходило на порядок денний. Але такими настроями у певний момент таки можуть скористатися – як внутрішні сили, так і зовнішні. На мій погляд, це становить найбільшу небезпеку.
Мабуть ніхто не зможе дати очевидну відповідь, як вирішити цю проблему. Мені здається, що як тільки у нас запрацюють нормальні, європейського типу інституції, а населення бачитиме віддачу від них, то це дозволить привернути на свій бік більше населення на Півдні та Сході. Адже це доводитиме, що модель руху в сторону Європи – привабливіша, життєздатніша, ніж модель руху в бік Росії. Більше контактів з Європою – безвіз, лоукостери – теж добре, адже показує кращий рівень життя там. При цьому, за нашими опитуваннями, 40-45% українців мають близьких родичів у Росії. Їхній вектор у бік Росії буде сильнішим.
І також треба чекати зміни поколінь. Основні цінності формуються в перший період життя людини. Змінити їх далі дуже складно. Тому нереально очікувати, що люди старшого віку, які пожили певний час, які сформували цінності, які можуть себе вважати мудрими, – категорично змінять переконання. Щодо дітей – інше питання. Багато хто вважає, що в Україні мало що змінюється, але якщо дивитися на суспільство в динаміці, то в низці напрямків зміни колосальні. Якщо вести мову про той же проєвропейський напрям, то в середині 1990-х більшість населення були проти вступу в ЄС. ЦІ зміни видно у перспективі кількох десятиліть. У нас же населення очікує змін протягом одного, двох, трьох років. Це часто підігрівають політики, які тим самим створюють собі ж проблеми: закінчити війну за кілька тижнів, завершити епоху бідності. Потім вони приходять до влади і треба якось відповідати за свої слова, що дуже складно зробити.