Прип’ятий край

Як «вкусити» Полісся, зокрема це нібито «найглухіше» – берестейсько-пінське, що «прип’яте» до Прип’яті? Можна в дусі романтиків ХІХ сторіччя пробувати шукати тут небачені релікти минулого, дошукуватися в надприп’ят­ських багнах (до речі, нині назагал осушених) прабатьківщини слов’ян. А можна просто зазирнути у кілька цікавих місць цього регіону сучасної Білорусі, що пов’язаний з Україною не лише географічним сусідством.

 

Свідченням заплутаності історії Берестейщини, де вже тисячоліття тому сходилися українські та польські впливи, згодом доповнені ще й російськими, є сама назва найголовнішого міста. Найчастіше вживана назва «Брест» – це російська калька з польської назви Brześć, яка у ­XVI–XVII сторіччях унаслідок полонізації суспільно-політичного життя Великого князівства Литовського замінила давньоукраїнську літописну назву «Берестьє».

 

Росіяни, які в 1795 році заволоділи західною частиною Берестейського воєводства, взагалі ліквідували старе Берестя, розташоване поміж Бугом та рукавами Мухавця. Житлові квартали перенесли на схід, а на їх місці в 1830–1840-х роках постала фортеця за проектом відомого фортифікатора Карла Оппермана. Вона складалася з цитаделі, розташованої на острові між Західним Бугом і рукавами Мухавця, та бастіонних укріплень (Тереспольського, Волинсько­­го, Кобринського), що оточували її з трьох боків і були підсилені численними равелінами та капонірами. Величезне укріплення розраховане на чималий гарнізон: у цитаделі налічувалося до 12 тис. вояків. Згодом фортецю модернізували, але Перша світова війна її оминула. В серпні 1915 року російські війська залишили Берестя, підірвавши частину укріп­лень і спаливши чимало міських кварталів (наслідки застосування тактики «спаленої землі» можна побачити на поштівках, які тиражувала німецька армія).

 

Та до світової історії Берестейська фортеця вписалася тоді не війною, а миром – саме тут у грудні 1917 року почалися мирні переговори Центральних держав (Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини) з Українською Народною Республікою та «червоною» Росією. Про мирний договір з останньою від 3 березня 1918 року всі вчили в школі. Але постійно замовчувався договір із УНР, який було підписано майже на місяць раніше, 9 лютого 1918-го. Наслідком договору стала мілітарна допомога Німеччини. Оскільки німці цим актом визнали належність Берестейщини і Холмщини до України, Берестя з весни 1918 року поступово перетворювалося на український адміністративний центр. Проте тут не було повноцінних українських збройних сил, тому в лютому 1919-го, після того як Берестя залишили німецькі частини, місто й весь регіон зайняли поляки. У 1919 –1920 роках на території фортеці діяв табір, у якому перебували полонені українські солдати, а після підписання договору про спільну боротьбу з більшовиками формувалися частини очолюваної Симоном Петлюрою Армії УНР.

 

 

У міжвоєнний період фортецю використовували і польське військо, і поліційне відомство – саме сюди в 1930 році запроторили опозиційних до санаційного уряду польських політичних діячів, поміж яких був навіть колишній прем’єр-міністр Вінценти Вітос. Можна сказати, що для тодішньої Польщі Поліське воєводство було своєрідним Сибіром чи Соловками, адже в недалекій від Берестя Березі-Картузькій діяв табір для політичних в’язнів, у якому в 1934–1935 роках перебували майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич і Тарас Боровець, який під псевдонімом Тарас Бульба організував у 1940-х Поліську Січ. А міська в’язниця в Бересті була місцем покарання Степана Бандери, приреченого 1934 року на довічне ув’язнення.

 

Бандера втік із тюрми 13 вересня 1939 року. А наступного дня відбулося перше хрещення вогнем Берестейської фортеці. Після чотириденної оборони від радянських військ поляки залишили укріплення і перейшли на західний берег Бугу. Незабаром, 23 вересня, після спільного параду підрозділів Вермахту та Червоної армії німці передали фортецю радянському командуванню – Берестя, як і весь регіон, стало обласним центром Білоруської РСР.

 

Тривалішою була оборона Берестейської фортеці у червні 1941 року: хоча німці й захопили її після тижневої облоги, та деякі форти протрималися до початку серпня. Після війни ці події офіційна радянська пропаганда не популяризувала хоча б тому, що останні оборонці, які потрапили до гітлерівського полону й вижили, після «визволення» знову опинилися в концтаборах – сталінських. «Погода» змінилася наприкінці 1950-х – початку 1960-х, і оборона Берестейської фортеці увійшла в канон радянської історичної пропаганди. Вже 1971 року було створено меморіальний комплекс із численними пафосними пам’ят­ни­ками оборонцям та спеціальним музеєм. Як багато іншого в Білорусі – все тут діє на радянський штиб і сьогодні.

 

 

 

Перейшовши Холмські ворота Волинського укріплення фортеці, потрапляємо у ХІІІ сторіччя – до схованих у павільйоні залишків старовинного міста. Це Археологічний музей «Берестьє», в якому презентують законсервовані в археологічних розкопах будинки двох вулиць ремісничого кварталу міста, залишки яких близько шести століть зберігала земля.

 

Хоч у княжу добу Берестейщина була спочатку частиною Київського, згодом Волинського князівств, а Бересть вважався брамою на шляху до Києва (отже, для столиці Русі був вікном на Захід), та після занепаду Галицько-Волинської держави почалося поступове відокремлення регіону від загалу українських земель. Закріпив це унійний сейм 1569 року, коли Берестейське воєводство залишилось у складі Великого князівства Литовського, а прилеглі до нього українські землі перейшли під владу Польського королівства. Цю межу зберегли й керівники Російської імперії, які наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. творили адміністративну карту «Західної Росії».

 

Мовні та етнографічні дослідження, які почалися в другій половині ХІХ сторіччя, показали, що навколо Берестя й Пінська проживає «малоруське плем’я». Але згодом належність Берестейщини до українського етнокультурного масиву заперечували керівники як відродженої Польщі, так і сталінського СРСР. У 1920-х польська адміністрація застосувала пряму фальсифікацію, приписуючи у статистиках берестейсько-пінським українцям білоруську національність, адже білоруси, як «нерозвинена» нація, не вважалися загрозою для політичних інтересів Варшави. Дійсність це заперечувала – у Поліському воєводстві тоді активно діяли «Просвіта», українська кооперація та політичні партії лівого спрямування (Сельсоюз та Сельроб), за списками яких українців обирали в посли і сенатори польського парламенту. Таку ж стратегію застосував «великий мовознавець» Сталін, приєднуючи восени 1939 року Бересть і Пінськ до Білоруської РСР.

 

Парадоксально, але етнічний характер Берестейщини без якихось особливих застережень визнала у 1941 році нацистська Німеччина, приєднуючи цю територію до Райхскомісаріату Україна й дозволивши обмежений розвиток українського шкільництва та культурного життя. Звісно, за зв’язок із українським націоналістичним підпіллям, а згодом і УПА карали розстрілом.

 

Коли влітку 1944 року німців було вигнано, з-за спин червоноармійців миттєво виринули енкаведистські опричники, які вели боротьбу не лише зі збройним підпіллям, а й із мирними проявами «українського націоналізму». Ще кілька років протрималося навчання українською мовою у нечисленних сільських школах, ще деякий час місцевим уродженцям дозволяли вписувати «українець» у графі «національність», а згодом і це заборонили.