Здається, це, власне, й називають «постмодернізм». Коли все відносно. Правильних ідеологій, правильних принципів, правильних систем поглядів немає, всі вони гідні однієї лайки: «трансцендентальний догматизм». Так нібито має вважати сучасний європеєць. Таку думку, зокрема, відстоював польський філософ Лешек Колаковський, наполягаючи на постійному, трагічному в своїй суті особистому виборі замість сталих переконань. Я згадав про нього після недавнього польського скандалу: де межа між індивідуальним щохвилинним зусиллям у пошуках правильного чи неправильного рішення й безвідповідальністю, байдужістю, безпринципністю, розслабленістю або звичайним цинізмом?
У Польщі минулої п’ятниці таки затримали лідера чеченських сепаратистів у вигнанні Ахмеда Закаєва. Щоправда, невдовзі відпустили, але… осад залишився. Слід нагадати, що Закаєва, який перебуває за кордоном уже десять років, двічі заарештовували на вимогу Росії – один раз у Данії, другий у Великій Британії. Обидва рази незалежні суди не знайшли достатніх доказів його причетності до тероризму, викрадення людей, бандитизму – всього, що йому «шиють» московські слідчі. Лондонський суддя Тімоті Воркман навіть висловив думку, що свідчення, надані російською прокуратурою, було сфабриковано.
Я не знаю, чи є насправді янголом колишній танцюрист, колишній актор, колишній міністр культури Республіки Ічкерія, учасник Першої та Другої чеченських воєн, колишній бригадний генерал Ахмед Закаєв. Але політики (як іноземні, так і російські), що намагалися брати участь у врегулюванні конфлікту в Ічкерії, вважали Закаєва найбільш «поміркованим» і «притомним» з-поміж інших тамтешніх лідерів.
Коли стало відомо, що наступне засідання Світового конгресу чеченського народу відбудеться під Варшавою й Закаєв неминуче туди з’явиться, журналісти відразу почали міркувати: як діятиме польський уряд? З одного боку, вигнанець давно пройшов судове чистилище в двох країнах Євросоюзу, де правосуддя не продається. З іншого, газета Rzeczpospolita прямо написала, що намір поліції взяти Закаєва під варту «схожий на димову завісу, щоби дістати ласку нових старих друзів».
Ось у чому, виявляється, річ: «нові старі друзі»! Йдеться про ніби символічний жест із боку польського уряду, жест, який нічого не вирішує, але позначає готовність до подальших реверансів. Відколи це Варшава прогинається перед Москвою? А відтоді, як ту саму хореографію демонструють Берлін із Парижем. Припустімо, німці купилися на російський газ, французи – на бажання Москви купити авіаносці «Містраль». Плюс, звісно, потужна експансія російського капіталу в ці країни, плюс агенти впливу, плюс банальний підкуп (як це конкретно відбувається – читайте «Нову холодну війну» Едварда Лукаса). Сенс у тому, що корупція на міжнародній арені може здійснюватися не лише через валізки з валютою, хоча куди без них. Інколи значно дієвішим є апелювання до марнославства. Скажімо, як спокусливо після довгих років перебування в другому ешелоні стати важковаговиком, увійти до «вищої ліги» на рівних із Росією й не слухати нотацій Заходу! І тоді поляки погоджуються на безпрецедентне господарювання Газпрому на польській ділянці транзитного газогону «Ямал–Європа» – до речі, всупереч законодавству ЄС, спрямованого на розвиток конкуренції в енергетиці. Або на затримання чеченського опозиціонера. Натомість вони тепер супердержава…
Про те, як дорого в минулому обходилося Польщі прагнення стати супердержавою див. статтю Олексія Сокирка на стор. 24. Мене ж цікавить дещо інше. Яким чином нинішній «ліберальний» польський уряд Дональда Туска так легко абстрагується від засадничих принципів, які сповідувала країна останні 20 років – принципів, які забезпечили їй післякомуністичне одужання, стрімке зростання, повагу в світі, вступ до Євросоюзу? Зрозуміло, що «Громадянська платформа» Дональда Туска прийшла до влади на контрасті з консервативною риторикою братів Качинських. Кажуть, політика, що її відстоює «Право і справедливість» Качинських (тепер уже Качинського), надто неприваблива, надто негнучка, надто несучасна. Не відповідає, бачите, вимогам епохи постмодернізму. На жаль, на схід від Польщі про постмодернізм ще не чули – там досі вірять, що бабло перемагає зло, й щодня в цьому переконуються. Шкода, якщо польський політикум піде на повідку свого марнославства й забуде заповіти Єжи Ґедройця. Який гадав, що сильна Польща можлива лише в союзі з сильною Литвою та сильною Україною. І, на відміну від Колаковського, вірив у принципи.