Виступаючи рік тому у французькому Страсбурзі переддепутатами ПАРЄ, Віктор Янукович проголосив «загальнодоступною» мовою: «Признавать Голодомор как факт геноцида относительно того или другого народа, мы считаем, будет неправильно, несправедливо». «Это была трагедия, общая трагедия государств(?!), которые входили в единый Советский Союз», – неоковирно додав він. Ця заява новообраного президента України зірвала оплески представників Росії, на яких передусім і була розрахована. Прикметно, що напередодні голова Комітету Держдуми РФ із міжнародних питань Константін Косачов публічно поділився сподіваннями: Янукович підтвердить, що «масовий голод 30-х років був спільною трагедією всіх народів колишнього СРСР». Вони виявилися не марними.
Спростувати очевидність
Якщо порівняти висловлювання Януковича з тими, що містяться в заявах речників Держдуми, МЗС РФ та найвищих російських очільників, їх схожість, ба навіть тотожність очевидна. У Москви були б усі підстави звинуватити президента України у плагіаті, якби там не вважали, що мають справу з «ґубєрнатором Малороссіі». Страсбурзький фарс розігрували за політичною партитурою іншої держави.
Чи можна уявити собі, щоб такий учинок зробив президент Ізраїлю, публічно спростувавши, що під час Другої світової війни нацисти вчинили проти євреїв геноцид? Закон №1187, що діє в цій країні від 1986 року, чітко передбачив: заперечення Голокосту карається як злочин проти єврейського народу або проти людяності позбавленням волі терміном до п’яти років. І чи взагалі реально припустити подібне, зважаючи на консолідовану національну свідомість громадян Ізраїлю та євреїв у всьому світі? У Страсбурзі Янукович, по суті, дав карт-бланш кремлівським володарям і російським дипломатам. Їм не доведеться більше докладати зусиль в ООН та інших міжнародних організаціях, щоб перешкоджати широкому визнанню Голодомору геноцидом української нації. Тепер складний процес утвердження історичної справедливості на планетарному рівні перервано на невизначений час. Відбувається відхід до прірви безпам’ятства у самій Україні.
Операцію «примушування до безпам’ятства» розпочато за кремлівським сценарієм іще до Страсбурга. У зв’язку із вступом на найвищу державну посаду Віктора Януковича 25 лютого 2010 року з офіційного сайту president.gov.ua було викинуто як непотріб розділ про Голодомор. За сигналом Банкової з офіційного сайту МЗС України зник докладний документальний розділ про найбільшу національну трагедію українського народу та резонанс довкола неї у світі. Указом №1086/2010 Янукович понизив статус заснованого 2006 року Українського інституту національної пам’яті, підпорядкувавши його безпосередньо Кабміну. Відтепер це ординарна бюджетна установа під керівництвом «справжнього українця» Миколи Азарова, як називає той сам себе. Нині цей заклад очолює вірний КПУ СОЛДАТенко, котрий силкується довести, що факту етноциду в Україні нібито «не підтверджено документально» й голод «не був результатом навмисних дій тодішніх керманичів СРСР».
Янукович також викреслив із положення про Національну премію імені Тараса Шевченка пункт, згідно з яким її можна вручати за твори, що висвітлюють тему Голодомору 1932–1933 років. Дивно, але змовчав новий голова комітету з присудження Шевченківських премій Борис Олійник, який 1988 року на ХІХ Всесоюзній конференції КПРС вимагав опублікувати «Білу книгу» про чорні часи, щоб «на безпам’ятстві не виріс чортополох». Войовничий міністр-українофоб Дмитро Табачник погрожував прибрати з підручників історії «бредятину» про Голодомор. Він нахвалявся, що вчителі не зможуть більше «промивати голови школярам відповідно до своїх суб’єктивних поглядів». Із програми української літератури вже вилучено хрестоматійний твір Василя Барки «Жовтий князь», ґрунтований на спогадах автора про катастрофу 30-х років минулого століття в етнічно українській Кубані. Регіонали мають намір проштовхнути у Верховній Раді новий акт, що передбачає внесення змін до ухваленого 2006 року закону «Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні» і не кваліфікувати найбільше лихо нашого народу в новітній історії як правове поняття «геноцид», а називати його натомість «трагедією». Вони безуспішно домагалися цього раніше, а тепер влада на Банковій дала їм усі карти в руки.
Світ визнав, Янукович – ні
Операція «Примушування до безпам’ятства» йде форсованими темпами, хоч іноді антиукраїнська влада з розрахунку на національно-патріотичні сили всередині країни та на діаспору веде подвійну гру. Так, на сайті president.gov.uaзнову з’явився розділ про Голодомор. Щоправда, в куцому вигляді, з тенденційно дібраним пакетом міжнародних документів. У ньому годі шукати резолюцій Сенату Конгресу США, де визнано, що штучний голод в Україні «був актом геноциду, згідно з визначенням Конвенції ООН про геноцид», Сенату Канади, де термін «геноцид» щодо України фігурує шість разів, та Сенату Австралії, де злочин проти нашого народу визнано «одним із найжахливіших проявів геноциду в історії». Відсутні й законодавчі акти – від ухвалених балтійськими державами, які самі були жертвами політичних репресій сталінського режиму, до резолюції парламенту Парагваю – країни, що свого часу асоціювалася з військовим диктатором Стреснером.
Наступного дня після того, як Янукович зрікся історичної правди, провладна більшість у Верховній Рада синхронно з Державною думою ратифікувала в пожежному порядку угоду щодо продовження ще на 25 років перебування ЧФ Росії в Україні. Тим самим вона частково поступилася національним суверенітетом. Так було завершено подвійний акт національної зради.
ЦИТАТА
«Убивство радянським урядом 7 млн українців було актом геноциду й відкрило шлях до здійснення «взірцевого» акту геноциду – винищення Гітлером європейських євреїв. З історичного погляду, геноцид чинили не тільки повалені фашистські режими. Його здійснили в Камбоджі, і це може повторитися. Тоталітарні режими, озброєні ідеологією, що дозволяє задля досягнення політичних цілей будь-який злочин, схильні до геноциду за своєю суттю».
Деніел Майка, голова американської конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні, депутат від Демократичної партії
Про автора: Аркадій Сидорук –автор книги «Голодомор: коли Україна й світ визнають правду? Роздуми над трагедією»