Запровадження 9 грудня чергових американських санкцій проти двох українських громадян не стало в медіапросторі великою сенсацією й не набуло помітного інформаційного розголосу. Більшого ефекту досяг анонс цієї події тимчасовою повіреною у справах США в Україні Крістіною Квін. Вона відверто заінтригувала своїм «о 5:30 сьогодні буде важливе оголошення — про санкції США, які показують нашу рішучість притягати до відповідальності корумпованих осіб. Декого зі списку цих осіб ви впізнаєте». Не впізнати їх (Андрія Портнова й Олександра Тупицького) справді було важко, але ефекту розірваної бомби поява цих двох у списку найбільших корупціонерів не викликала. Хотілося чогось більшого.
Побутує навіть думка, що такий жест з Вашингтона є більше символічним і України стосується опосередковано. Що він радше перебуває в контексті виконання програми президента США Джо Байдена, який хотів би підтримувати своє реноме послідовного антикорупціонера. Тому, жест, мовляв, не варто сприймати як щось особливе. Врешті, санкції як улюблений інструмент американців, який вони застосовують де можна й не можна, дуже часто є актом, покликаним імітувати протидію чомусь замість реальних дій, і це може бути саме той випадок. Адже конкретних наслідків, скажімо, фігуранти попередніх американських санкцій на собі так і не відчули. Усе, що їм довелося пережити, — це короткотерміновий ажіотаж у ЗМІ й певні логістичні незручності. Тому єдине, що може реально означати такий крок американців, — це сигнал суддям. Так союзники намагаються посприяти розблокуванню роботи КСУ, який може стати інструментом реанімації мінських домовленостей, про що США нібито домовилися з РФ, підтримати президента Зеленського та попередити служителів української Феміди про неприпустимість жити не за правилами.
Читайте також: Війна проти всіх
Утім, схоже, що все значно глибше. Дивний вибір американців серед численних українських претендентів на звання найбільших корупціонерів насправді не випадковий. І його не варто аналізувати у вузькому політичному внутрішньоамериканському чи внутрішньоукраїнському контексті. І навіть геополітичний аспект тут не надто доречний. Американці любитимуть Байдена незалежно від стану корупції в Україні, а українці загалом не надто розуміють прямого зв’язку між американськими санкціями й тим, що відбувається в них під носом. І навіть якщо справді йдеться про розблокування роботи Конституційного Суду та надсилання сигналу суддям, то це лише частина мети. Адже ритуальними діями з цією проблемою не впоратися, що у США добре розуміють. По-перше, американська казна за десятиліття підтримки України, зокрема її реформ, витратила надто багато грошей, щоб обмежуватися символічними жестами й не вимагати навзаєм конкретних результатів. По-друге, саме реформування судової системи американці вважають чи не найважливішою з усіх реформ, адже чесне правосуддя — це фундамент правової демократичної держави, тому завжди на цьому особливо наголошують та всіляко стимулюють такі процеси. Ну й по-третє, все це відбувається на тлі помітного ослаблення позицій української влади й усередині країни, й на міжнародній арені та спроб США не тільки пожвавити процес врегулювання проблем між Україною та РФ, а й стати його модератором.
Можливо, прямого зв’язку з тим, що запровадження санкцій відбулося якраз після розмови Байдена та Путіна й перед розмовою лідерів США та України в цьому випадку й немає. Та й думка про те, що приведення до тями КСУ потрібне американцям із цілком меркантильних міркувань, щоб оживити мінські домовленості, також кульгає. Але те, що цей сигнал спрямований саме нинішній українській владі, яка сьогодні видається безпомічною та розгубленою, можна не сумніватися. Імовірно, американців дуже дратує її необов’язковість і намагання грати свою гру, прикриваючись обіцянками, яких ніхто не збирається виконувати. І схоже, у Вашингтоні вже не дуже хочуть це толерувати. У Києві накопичилося занадто багато незавершених починань, до того ж чимало гальмівних процесів тягнуть своє коріння безпосередньо з Офісу президента. І проблема Конституційного Суду тут зовсім не основна.
Скажімо, парламент досі не ухвалив широко розрекламовану президентом національну антикорупційну стратегію на 2021–2025 роки, яку до ВРУ внесли ще торік у вересні. Законопроєкт з весни чекає на голосування у другому читанні, але попри запевнення нинішнього голови ВРУ Руслана Стефанчука про те, що закон восени 2021 року буде ухвалено, бо на це є політична воля, його досі не винесено до зали на голосування. Також понад рік без керівництва працює Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП). Можна й не нагадувати, яких зусиль коштувало американцям її створити.
Але попри критику й заклики з боку міжнародних партнерів пришвидшити процес призначення її голови, роботу конкурсної комісії ще з літа відверто гальмують. Причетним до процесу громадські активісти та антикорупціонери називають заступника голови ОП Олега Татарова як куратора силового блоку від Офісу президента. Мовляв, серед наявних кандидатів на голову САП немає такого, який задовольняв би Офіс глави держави, тому там воліють добитися зриву конкурсу з його подальшим перезапуском. Наявний сьогодні стан справ їх також влаштовує, бо хоча після звільнення колишнього керівника САП Назара Холодницького його обов’язки тимчасово виконує прокурор Максим Грищук, реально роботою відомства керує генеральна прокурорка України Ірина Венедіктова, що ставить під сумнів незалежність цього ключового антикорупційного органу. Врешті, Татаров може мати в цьому й особистий інтерес. Ще торік прокурори САП просили в суду дозволу затримати його за підозрою в хабарництві. За статтею, яку йому інкримінували, помічнику Андрія Єрмака загрожувало від чотирьох до восьми років ув’язнення, але генпрокурорка Венедіктова проблему залагодила. Розслідування справи передали від НАБУ до СБУ, й воно заглухло.
Звісно, Тупицький і Портнов — не перші громадяни України, проти яких чиновники США запроваджують санкції. У попередніх списках були й значно знаковіші прізвища, та й підозри щодо них показовіші. Скажімо, нардепа Андрія Деркача американці звинуватили в тому що він понад десять років «був активним російським агентом, який підтримував тісні зв’язки з російськими спецслужбами», зокрема втручався в президентські вибори 2020 року в США. Згодом у компанію до Деркача записали ще когорту діячів, які з ним працювали. Серед них щонайменше двоє дуже колоритних постатей: утікач-екснардеп Олександр Онищенко та медіакілер олігарха Ігоря Коломойського, нардеп «СН» Олександр Дубінський. Отримав свою порцію санкцій і сам олігарх. У Держдепі його звинуватили в причетності до значної корупції, яка підривала верховенство права та віру української громадськості в демократичні інститути й громадські процеси, зокрема використання його політичного впливу та владних повноважень для особистої вигоди. Загалом, за даними секретаря РНБО Олексія Данилова, під санкціями Міністерства фінансів та Держдепартаменту США станом на літо 2021 року перебували 134 громадянина України. Проте ця цифра, звісно, не остаточна й далі зростає.
Читайте також: Аналіз економічних тез у виступі Зеленського в Раді. Погляд на ситуацію через рожеві окуляри – поганий сигнал
Можна було б, звісно, розглядати показовий «наїзд» американців на голову КСУ і як сприяння Зеленському в його довгій боротьбі з суддями, що фактично спровокувало конституційну кризу в Україні. Тим паче після ухвали Верховним Судом рішення про протиправність президентського указу, яким він звільнив Тупицького з посади судді й голови Конституційного Суду, та не зовсім вдалих маневрів, пов’язаних з призначенням у КСУ двох свіжих суддів за президентською квотою, в ОП явно розгубилися та не знають, як виходити з ситуації. Але розцінювати такі дії лише як козирі, які люб’язно підкинули в руки президенту його добродії, мовляв, він усе робив правильно і варто продовжувати в тому самому дусі, таки не варто. Наявність у списку такого цікавого персонажа, як Андрій Портнов, вказує на глибші сенси.
Адже саме йому приписують створення архітектурної моделі нинішньої судової системи країни з усіма її важелями ручного управління, якими користується також влада «Слуг народу». Саме після перемоги Володимира Зеленського Портнов наважився повернутися до України — очевидно, коли отримав відповідні гарантії, — та розвинути тут бурхливу провокаційну діяльність. Звісно, американці не можуть не знати про співпрацю цього одіозного слуги Віктора Януковича з офісом головного «слуги народу» Володимира Зеленського, де працевлаштований близький і вірний соратник Портнова, уже згадуваний Татаров (якого сам глава держави вважає суперпрофесіоналом). Урешті американці в пресрелізі свого Мінфіну пишуть прямим текстом: «Андрій Портнов (Портнов), колишній заступник глави Адміністрації Президента України за часів колишнього президента Януковича, через хабарництво розвивав широкі зв’язки з судовим і правоохоронним апаратом України. Широко відомого як судочинця Портнова було правдиво звинувачено у використанні свого впливу для придбання доступу й рішень у судах України та підриву реформ. Станом на 2019 рік Портнов уживав заходів для контролю над українським правосуддям і впливу на пов’язане з ним законодавство, прагнув помістити лояльних чиновників на вищі судові посади й купувати судові рішення. У середині 2019 року Портнов змовився з високопоставленим українським урядовцем, щоб сформувати вищі юридичні інституції країни на свою користь і впливати на Конституційний Суд України. До того ж Портнов був причетним до спроби вплинути на Генпрокуратуру України».
Читайте також: Від виживання до розвитку
Попри те, що сьогодні цей «видатний» реформатор судової системи України перебуває в тіні й не висуває свого носа, він, очевидно, нікуди не зник з політичної кухні, та, найімовірніше, й далі консультує чинну владу та впливає на неї. Принаймні його почерк у її діях досі відчутний. Тому санкції проти Тупицького й Портнова, безумовно, варто розцінювати як сигнал самому Зеленському та його близькому оточенню. І якщо внесення колишнього голови КСУ — це все-таки трохи схоже на пряник, яким Володимиру Олександровичу вирішили підсолодити життя, то згадка одіозного Портнова більше скидається на серйозне попередження чи навіть удар батогом. І хоча, можливо, такі спонукальні дії з боку бюрократів братнього народу й не надто корелюють із суверенітетом незалежної держави, але за даних обставин це все-таки вимушені кроки, без яких, схоже, не обійтися. Адже коли українські чиновники не здатні самі подбати про захист державницьких інтересів і наведення ладу у власній країні, це змушені робити за них інші.