У мого улюбленого Яна Матейка є картина «Рейтан», більшою мірою відома хіба що польському загалові, адже увічнює вона сюжет, що став виявом найвищих громадянських чеснот і жертовної самовідданості звичайного шляхтича кінця XVIII сторіччя. Як і ведеться в полотнах великого майстра, сюжет напрочуд експресивний. Перед показною групою тодішніх найвпливовіших польських «олігархів» – Станіславом Щенсни Потоцьким, Адамом Понінським та Францишком-Ксаверієм Браницьким, – котрі сунуть до дверей сеймової зали, аби схвалити ганебну угоду про перший поділ Речі Посполитої 1772 року, розпростерся в пошматованому кунтуші Тадеуш Рейтан – колоритний шляхтич-вусань із полум’яним поглядом, що ніби волає вустами свого прототипа: «Убийте Рейтана, але не вбивайте Вітчизни!»
Вчинок Рейтана, а точніше його передумови, надто нагадують сучасні українські реалії. Судіть самі: наприкінці XVIII сторіччя Польща, котра перед тим була однією з найвпливовіших країн Центрально-Східної Європи, перетворилася на «європейського хворого», потерпаючи від хронічної слабкості центральної влади, чвар і незгод правлячої еліти та неефективності політичної моделі. Кардинальною проблемою останньої були гіпертрофовані політичні свободи шляхти, за фасадом яких пишним квітом проросли магнатські кліки, переділивши між собою ключові посади при дворі, в регіонах, фінансовому та військовому відомствах. Кланові інтереси здебільшого йшли всупереч тому, що зараз ми назвали б національними інтересами країни, внаслідок чого з-посеред інших амбітних сусідок по європейському клубу монархів Польща опинилася без регулярного війська,
бюрократичного апарату, централізованої податкової системи і, найголовніше, твердого політичного проводу.
бюрократичного апарату, централізованої податкової системи і, найголовніше, твердого політичного проводу.
Відколи країна занурилася в безладдя, з нього почали користати сусіди, – Росія, Австрія та Пруссія – хижим оком позираючи на ласі шматки польських теренів. Парадокс: там, де полякам бракувало згоди, спритні сусіди, попри всі геополітичні суперечності, домовлялися напрочуд швидко. «Чорні орли» (так мовою дипломатичного жаргону називали сусідок Польщі, кожна з яких мала в своєму гербі зображення орла) навіть утворили спеціальний «корупційний фонд», коштами котрого утримувалися високі урядовці й депутати сейму, що ухвалювали відповідні рішення за вказівкою Петербурга, Відня чи Берліна. На таку ганебну співпрацю, контрольовану послами великих держав, ішла не лише незаможна шляхетська дрібнота, але й чимало магнатів, яких вабили роздачами земель, міністерських крісел, вигідних концесій. Практика утриманства поширилася навіть на єпископат католицької церкви, що було безпрецедентним явищем навіть у реаліях XVIII сторіччя, котре важко було вразити корупційними скандалами.
Таким чином у Польщі за кілька десятиліть зросло покоління політиків, які, прикриваючись гаслами «золотих вольностей» батьківщини, добровільно служили інтересам закордонних платодавців, свято вірячи в недоторканність своїх урядів, кар’єр і маєтностей. Вірили, але намарно… У вересні 1772 року (ніби є якесь магічне закляття цього місяця в перекроюванні політичних карт) «чорні орли» уклали конвенцію про поділ польських територій. Росія приєднала тоді до себе частину Прибалтики, Білорусь та Правобережну Україну, Пруссія – порубіжні польсько-німецькі землі, а Австрія – Галичину й Малопольщу. Найогиднішою, однак, була манера окупантів удавати з себе джентльменів: відкраявши омріяні шматки, вони зажадали від короля та сейму ратифікувати свою оборудку. За іронією долі, ратифікаційний сейм складався з тих самих олігархів, котрі, наївно вважаючи себе за «господарів вітчизни», жили на подачки «чорних орлів». Утім, відтепер їх послужливість пильнували не лише гроші, але й російські війська, введені до Варшави. Парламентаризм і «золоті вольності» були дотримані найцинічнішим чином…
І насамкінець про мистецтво. За всього пієтету до живопису, геть не хочу, щоб для котрогось із прийдешніх українських майстрів пензля з’явився сюжет із українським Рейтаном.