Днями розповсюдилася новина про нібито публічний заклик чинного українського дипломата відмовитися від курсу на приєднання до НАТО й віддати перевагу пошукам двосторонніх угод про гарантії нашої безпеки. Й хоча новина виявилася вигадкою, вона підсвітила питання, від якого відмахнутися не випадає.
Відразу зазначу, що не вважаю себе достатньо компетентним, але профанні рефлексії припустимі, коли йдеться не про суть проблеми, тут професіоналів не бракує, а про її відображення в громадській думці, й не лише вітчизняній. Тим паче, що певна кількість загально відомих фактів, незалежно від їхньої інтерпретації, змушують поставити просте дилетантське запитання: а чи не є в ситуації, що склалася, натівські гасла зайвою ілюзією суспільної свідомості, а самé НАТО — симулякром, приблизно таким самим за ефективністю, як і деякі інші потужні абревіатури на кшталт ООН або ОБСЄ?
Я би почав із того, що Організація північноатлантичного договору як абстракція впродовж десятиліть було ідеологічним штампом старої доброї радянської пропаганди. У газетах та офіційних документах вона фігурувала в якості сталого словосполучення «Агресивний блок НАТО», й ніяк інакше. Газета «Правда» і журнал «Крокоділ» візуалізували його у вигляді старого дядечка з хижою усмішкою й сигарою в зубах, чомусь у фраку й циліндрі, хоча на Заході припинили так вбиратися від початку минулого століття (хіба що на кінські перегони в Аскоті), але звідки це могли знати читачі за залізною завісою, та й карикатуристи так само? Тобто це було щось казкове, заздалегідь ірраціональне й таке, що не має стосунку до безпосередньо військових загроз. Трохи більшого хвилювання заслуговували ракетні бази, частини ППО, аеродроми в Туреччині та на території Європи (біля яких, пам’ятаю з радянського телевізора, «діти-квіти» часом на кремлівські гроші влаштовували демонстрації протесту), але безтілесне НАТО все одно серед жахалок було чемпіоном.
Безтілесне, бо до початку 1990-х це могутнє утворення взагалі ніяк у реальному житті себе не маніфестувало: хіба що після того, як відпочаткове призначення (протистояння СРСР у Холодній війні) було виконано, відбулося втручання в югославський конфлікт, і лише 2001 року після теракту 11 вересня проти Сполучених Штатів було вперше застосовано славнозвісну П’яту статтю, що мало вигляд обміну розвідувальними даними та спільного патрулювання американського повітряного простору, й не більше. Нагадаю, Стаття 5 Вашинґтонського договору від 4.04.1949-го встановлює, що «збройний напад на одну або кількох з них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх». А далі починаються подробиці: чомусь усі вірять, що в такому разі всі країни-члени автоматично зобов’язані надати допомогу стороні або сторонам, які зазнали нападу, включно із застосуванням збройної сили. Насправді, згідно з буквою договору, країни-члени реагуватимуть «шляхом негайного здійснення таких індивідуальних або колективних дій, які вони вважатимуть необхідними» (курсив мій — Ю. М.), тобто кожна окрема країна самостійно ухвалює рішення! Може втрутитися, а може й утриматися.
Інакше кажучи, ніхто нічого не гарантує, якщо ми вже так ухопилися за це слово. Отже натівська «парасолька» — певною мірою зручний міф. Ні, саме НАТО — не міф, бо є вражаюча міць, є прописані й відпрацьовані механізми взаємодії, але чи будуть вони гарантовано задіяні в день «Д», хто й як вирішуватиме, що цей день, власне, настав?
Щодо гіпотетичного нашого вступу, згадаю обставини: консенсусна процедура прийняття; наявність усередині альянсу членів-ренегатів, які гарантовано — не ймовірно, а гарантовано — його блокуватимуть; положення статуту, які виключають прийняття країн із невирішеними територіальними проблемами (Туреччини це не стосується, бо проблеми з Кіпром у неї почалися після приєднання), тим паче в стані війни. Всі ці питання можна було би обійти за наявності солідарної волі, а її якраз немає й не передбачається.
Ще трохи матчастини: донедавна, станом на ковідний 2020 рік, частка США у видатках альянсу перевищувала 72 %, нині під тиском Вашинґтона й поточних подій участь решти членів збільшилася, але на Америку все одного 65,5 % сукупного бюджету, дві третини від загальних півтора трильйона. Ясно, що НАТО саме як об’єднання, а не механічна сума учасників, залежить від рішень Білого дому й Пентагону, без них жоден практичний крок неможливий. Щойно черговий американський президент захоче перечекати ті чи інші гарячі події на узбіччі, існування блоку втрачає сенс.
Усі деталі мають значення ще й тому, що розширення НАТО на схід, починаючи від 1999 року, було для московського режиму офіційно й гучно задекларованим приводом для агресії проти України, а повернення до status quo ante залишається однією з базових вимог припинення війни. Так, Кремль майже від самісінького початку правління нинішнього диктатора намагався виправдати агресію щодо України натівською експансією. Від початку йшлося всього лише про конфлікт, точніше, низку конфліктів — дипломатичних, економічних, ідеологічних, ну й якісь відносно дрібні диверсії, але тренд уже тоді було позначено без сумнівів і варіантів: Америко, забирайся з нашої зони впливу. Yankee, go home! Янкі. Решта блоку — це так, довіски, бантики. У це вірять у Москві, принципово не визнаючи суверенітет і власну зовнішню політику кожної з європейських держав. Хіба що за винятком наразі двох відступників, яких показово шанують і приймають у Кремлі.
Те саме з Україною. Для Москви ми від початку нашого окремого існування були не суб’єктом, не партнером і навіть не сусідом. Спершу ми розглядалися як таке нісенітне, але неминуче непорозуміння, а далі як об’єкт нейтралізації, придушення й подальшого захоплення, питання було лише в сценаріях: жорстке й радикальне поглинання або поступове розкладання й підкорення за зразком Білорусі. Це бачення не аж так уже приховувалося, але довгий час трансляція цього концепту в Україні й за кордоном сприймалася як жахалка, спекуляція безпорадних українських екстремістів-націоналістів. Будьмо зовсім відверті, всередині України чимало умовно-патріотичних і компромісно-проукраїнських громадян теж ставилися до російської загрози не надто серйозно, рятуючись іронією: «А то Путин нападёт?»
Диктатор з ображеною пикою розповідає про зраду довіри, мовляв їх надурили, коли НАТО наблизилося до суверенних кордонів РФ. Я прослухав цілу лекцію в Єльському університеті Владіміра Познера (пам’ятаєте, був такий штатний оксамитово-гебешний пропагандист?) про те, як Америка, усупереч своїм запевненням, підступно зазіхнула на безпеку Московії, йому чемно плескали тамтешні професори. Насправді обіцянка не розширювати блок на схід — фейк. Вона не лише не закріплена в будь-яких міжнародно-правових документах, а й не зафіксована в жодній публічній заяві. Йдеться, як можна зрозуміти, про якісь запевнення навіть не президента США, а держсекретаря Бейкера, висловлені за півтора року до розпаду СРСР Міхаілу Горбачову, тоді голові парламенту й правлячої партії (стенограма цієї розмови опублікована нещодавно). Навіть найширше тлумачення міжнародного права не дає підстав констатувати порушення домовленостей між двома суб’єктами, якщо один із суб’єктів припинив своє існування. Зрештою й сам Горбачов факт домовленості щодо НАТО як такого неодноразово заперечував. Щоправда, документ від 12.09.1990-го, що має спрощену назву «Договір 2+4» про об’єднання двох Німеччин (між ФРН і НДР плюс США, Британією, Францією та СРСР) містив положення про нерозгортання іноземних військ і ядерної зброї на території східних німецьких земель, але навіть це зобов’язання не передбачало механізмів реагування в разі порушення, згадаймо прекрасні запевнення Будапештського меморандуму. Тобто взагалі нема що обговорювати.
Запитаймо інакше: а чи вірило керівництво РФ у давні зобов’язання вашинґтонського чиновника? Хороше запитання, адже майбутній фюрер, а в ті часи підполковник КҐБ у відставці працював помічником ректора Лєнінґрадського університету й про якісь такі геополітичні реалії навряд чи замислювався. Понад те, кремлівський злодій пізніше сам згадував, як, щойно посівши трон у 2000 році, просив президента Клінтона пустити його до НАТО, але нібито отримав ухильну відповідь. У свою чергу, Клінтон, а також колишній держсекретар США Блінкен згодом казали, що самі пропонували членство путіну, але на загальних підставах, тобто зі збереженням цілої процедури, що йому здалося… принизливим.
Коли відмова України від вступу до альянсу декларується агресором у якості однієї із принципових умов для укладення миру, ми маємо розуміти, що це окозамилювання, як і саме слово «мир» у їхніх устах.
Путін від початку, мінімум від 2004 року переконаний, що в Україні він воює зі Штатами, тож йому потрібна відмова не Києва, а Вашинґтона, тверда й публічна. Надійна carte blanche робити з Європою все, що йому заманеться, куди дотягнеться. Решту гравців він сподівається залякати, купити, розбестити. Показово, до слова, що недавній вступ до альянсу Швеції з Фінляндією — куди вже ближче! — диктатор взагалі проіґнорував, виказавши в такий спосіб своє бачення й свої справжні пріоритети.
Наявна геополітична диспозиція в зв’язку з тим, що обраний президент США прагне самоізоляції або принаймні концентрації на інших напрямках, остаточно оголює реалії: Америка сама по собі, Європа сама по собі, як об’єктивно, так і в очах кремлівського злодія. Отже й нам домовлятися з ними доведеться окремо, не забиваючи собі памороки суто ідеологічною примарою. Тож і зосередьмося на реаліях. Ідеальним виходом була би угода з Америкою на кшталт тих особливих стосунків, які в неї є з Ізраїлем або Китайською республікою. Коли Іран восени вирішив демонстративно, застрашливо атакувати Ізраїль цілою своєю балістичною міццю, США разом із союзниками без зволікань підтягнули необхідні ресурси, включно з флотом, закрили небо й спокійнесенько знищили все, що летіло. Коли КНР рано чи пізно суне на Тайвань, Вашинґтон, перепрошую за брутальність, не жуватиме шмарклі, а висунеться на позиції. Бозна, з якими наслідками, але висунеться. Як зацікавити Трампа, як його переконати, що наш фронт — це його фронт, що йому продати, не з моїм розумом братися, але ясно, що йтиметься не про емоції, а про дуже тверезу гру. Хіба що путін примудриться так його образити й принизити, що для нього це стане особистим, але то не від нас залежить, наша справа — мета й технологічний шлях до неї.
Інша річ — європейські країни, тут не лише інтерес, а й цінності. Європа разом із Британією взагалі дуже логоцентричні, за всього свого прагматизму. Ймовірний переможний марш прокремлівських популістів по всьому континенту оголює вразливі місця, однак не змінює сутнісних характеристик європейської ідентичності. Реальна загроза під їхнім боком підсилюється шоком від очевидного знущання із засад світового порядку. Тут так не звикли, точніше, давно відвикли. Залишімо за кадром питання прийняття нас до ЄС, наразі сусідам ідеться про виживання й збереження способу життя, який європейці дорого цінують. Питання про окремі, незалежні від НАТО спільні збройні сили в рамках Євросоюзу піднімається час від часу. Європейська армія — не така вже утопія, надто якщо США загрузнуть у своїх суперечках із Китаєм. Український ТВД — ідеальна стартова точка для формування такого утворення, надто якщо взяти до уваги, що страшна російська армія давно вже не така страшна, свої зуби вона сточила об українців, і для відновлення колишньої потуги за порєбріком ближчим часом не стане ані економіки, ані демографії, ані технологій. Нова European Treaty Organisation — вельми продуктивне гасло для того, щоби надати Євросоюзу новий поштовх для консолідації й повернення до його базових цінностей.
Це ніяк не означає, що треба відмовлятися від задекларованих стратегічних цілей, ідеться лише про тверезе усвідомлення факту, що в протистоянні зі східним монстром немає чарівної палички, універсальних ліків і страхових полісів зі стовідсотковим покриттям. Навіть якщо нас змусять до ганебного миру, життя на цьому не закінчується. Головне — зберегти Україну як державу й як ідею. Так, уберегтися від подальших гібридних спроб розкласти країну зсередини, так, перезавантажитися (включно зі збройними силами) й нарешті показати, на що українці здатні не в екстремальному режимі, а у відносно нормальному мирному житті, не ми перші. А також гарантії — не запевнення будапештського зразка, а тверді гарантії, підкріплені розгортанням відповідних військових контингентів. Що більше гарантій, то краще. Хоча найнадійніша й по суті єдина дієва гарантія — відбудова, точніше, вибудова власної опірності. Мілітарної, економічної, ментальної.