Примара європейського міста

 Саме ж середмістя за умови реалізації цієї ідеї міцно застигне на якорі. Окупований урядовцями та бізнесменами центр і без того нагадує глечик із вузеньким горлечком: одне таке рішення – і його надійно закорковано. Гадаю, гості, які навідаються до міста Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либіді, будуть вражені: на головній вулиці стоїть виставка досягнень світової автоіндустрії, над історичним ансамблем нависає гігантська новобудова, колишню колиску слов’янства перетворено на архітектурний атракціон.

 

 

Цей проект – поодинокий випадок, вже реалізованих аналогів якого в Києві чимало. І їхнє спільне «коріння» простягається далеко глибше, ніж підземелля, де розкошуватимуть автовласники, туристи та шанувальники Мельпомени і Талії. Сягає воно комплексу проблем, коли логіка розвитку міста не обирається принципово, а поза тим столиця росте, наче дитина, батьки якої не купують їй одяг. Дитина однаково виросте, просто ходитиме голяка.

 

Київ уже завтра не зможе відповідати типові європейської столиці, оскільки принципи забудови у нас, як у веселому Лас-Вегасі, а претензії – у площині поважного Старого Світу, в якому давно реалізується так зване зонування, яке вітчизняні чиновники вперто не бажають помічати. Для кожної території, скажімо у Вільнюсі або Мюнхені, визначено режим забудови, що обмежує корупційні можливості. Приходите ви зі своїм проектом до функціонера, який відповідає за міську архітектуру. Той бере план зонування і звіряє, чи відповідає ваш задум висотності та стилістиці ділянки. Як ні – до побачення. Тому паризький район Дефанс з його хмарочосами, діловою активністю, готелями й торговельними центрами винесено за поріг «малого міста». Тому й єдину віденську «висотку», яку хотіли спорудити в історичному центрі, в результаті відправили на околицю.

 

Україна важко позбавляється радянського спадку: ми досі не відмовилися від старого порядку затвердження об’єктів, що склався після війни в умовах необхідності швидкої відбудови зруйнованих міст. І хоча нинішні культурні, соціальні, економічні обставини докорінно інакші, але містобудівна рада все благословляє проекти. Часто – за правилом виключення: якщо законодавство забороняє, та дуже потрібно, виняток завжди можна обґрунтувати. Та й прийнятний лише для планової економіки з її буддійською неквапністю та державним регулюванням Генеральний план розвитку столиці досі живий. Щоправда, сьогодні він перетворюється на інструмент земельних спекуляцій: дуже зручно, коли заздалегідь відомо, що, де й коли мають побудувати. А з ідеєю інвестицій він не сумісний взагалі, бо вкладення коштів вимагає не фіксувальних, а стратегічних документів. Зокрема, інвестиційних програм на забудову окремих територій, які до реалізації пропонувало б місто.

 

Поки що маємо прямо протилежну ситуацію: інвестор шукає територію, замовляє проект й приносить його на розгляд ради. При цьому на один клаптик землі можуть претендувати діаметрально спрямовані, як за призначенням, так і за естетикою, проекти. І найменше в цьому випадку інвестора цікавить збереження «обличчя європейського міста» в усій його самобутності та неповторності.

 

 

Як для людини важлива власна маєтність, так місту необхідний символічний капітал – те культурне підґрунтя, з якого воно формуватиме власний образ. А будь-яке спотворення історичної частини його просто знищує. Наприклад, уже відведено земельну ділянку для житлового будинку працівників міністерства іноземних справ – на Пейзажній алеї, на місті прадавнього княжого Дитинця. Нікому з європейських колег наших дипломатів і в страшному сні не примарилося б, що МВС Греції заходилося споруджувати собі житло на афінському Акрополі. А для Києва цей казус цілком нормальний.

 

Інша справа, якщо українська столиця свідомо відмовиться від статусу історичного й набуде сучасного, перетворившись на постмодерністське місто-колаж, мешканці якого пишаються різностильовою еклектикою й вигадливими архітектурними групами. Тим більше, що тут давно вже прижилися відповідні зразки на кшталт бутафорських Золотих воріт і ніхто не дивується спробам «відродити» Десятинну церкву, про яку взагалі мало що відомо. Тож говоритимемо про принципово інший урбаністичний тип, який вимагає іншого сприйняття новобудов. А на порядку денному найважливішим постане питання якості сучасного зодчества.

 

«Теперішні київські архітектори йдуть простим шляхом: декорування у псевдоісторичних формах. І це знецінює справжнє. Коли з будинком у стилі модерн сусідують три підробки, то оригінал стає в один ряд з імітаціями», – розповідає директор Міжнародного центру перспективних досліджень Володимир Нікітін. Союз архітекторів України багато років бореться, щоб йому було дозволено те саме, що й найвпливовішій архітектурній спілці світу – Королівському інституту архітекторів Великої Британії. Там за якість проектів відповідає не примарний «дорадчий» орган, і не головний архітектор міста (у нас – підпорядкований мерові державний службовець, який має виконувати навіть усний наказ керівництва), а самі розробники. Вони представляють проекти у фаховому середовищі, і коли якість їхньої роботи не відповідає високим стандартам, колеги можуть позбавити їх ліцензій. Такий професійний контроль завжди дієвіший, ніж державний. Проект цієї постанови подавався урядові неодноразово. Доки – даремно.