У Росії дуже полюбляють розмірковувати про «різні сорти» України, про нібито нерозв’язну дилему Сходу – Заходу, про неминучий розпад сусідньої держави через внутрішню строкатість. Між тим, якби кремлівські політологи, забувши на певний час свою улюблену тему «двох, трьох і більше Україн», уважніше подивилися на власну країну, то побачили б, що порівняно з нею наша держава напрочуд монолітна. Адже Росія набагато уразливіша в регіональному плані, ніж її сусіди. Справді, величезна територія, різні часові та кліматичні зони, купа вельми відмінних етнографічних областей, цивілізаційних орієнтацій тощо. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО загалом є шість культурних регіонів, із яких половина представлена на теренах Росії.
Ця держава охоплює велику кількість різноманітних територій, що увійшли до її складу переважно внаслідок завоювання та експансії. Усі вони дуже слабо пов’язані між собою, їх тримає купи тільки вертикальний зв’язок із центром імперії, з якою контакти нерідко інтенсивніші, ніж із сусідньою областю. Горизонтальних зв’язків практично немає. Колись так було в СРСР, де союзні республіки могли співпрацювати лише через центр і під його контролем, безпосередні інтеграційні міжреспубліканські процеси блокувала Москва. Сьогодні в Російській Федерації якісь самостійні регіональні інтеграційні проекти також, м’яко кажучи, центр не заохочує. Тому відчувається ізольованість регіонів один від одного. Усі свої проблеми регіони можуть вирішувати лише у федеральних міністерствах, а не шляхом об’єднання зусиль на місцях. Це нагадує ситуацію з російським селянством напередодні 1917 року, про яку написав американський дослідник Річард Пайпс. На його думку, головним тут було не пригноблення, а ізоляція. Воно було ізольоване від політичного, економічного та культурного життя країни, існуючи нібито на узбіччі всіх змін, що відбувалися в Російській імперії. Сьогодні також специфічні шляхи сполучення в РФ не сприяють спілкуванню територій та їхній консолідації.
Читайте також: Росіє, куди несе тебе
Але насамперед основною перешкодою для внутрішньої інтеграції Росії виступає так звана вертикаль влади, величезна піраміда з центром у Кремлі. Інтегруватися можна тільки з Кремлем, а не із сусідом. Проте з одного центру ефективно контролювати 89 суб’єктів РФ (так було на 1991 рік) на 17 млн км² неможливо.
В інших великих і різноманітних державах це роблять механізми федерації та місцевого самоврядування, але Росія не федерація, а моноцентрична жорстка унітарна держава, незважаючи на всю федералістську бутафорію. Там не лише керівників областей, а й навіть президентів національних республік призначає московський центр. Тож імперія об’єднана фінансовими траншами регіонам (там, де вони не є донорами бюджету, а живуть як його клієнти) і військово-поліцейськими структурами. Путін, прийшовши до президентської влади в 2000 році, для посилення контролю поділив Росію на сім федеральних округів, на чолі яких поставив таких собі генерал-намісників (до речі, з перших семи п’ять були генералами Збройних сил, спецслужб і МВС). Ці федеральні округи є, так би мовити, Російською Федерацією в мініатюрі: вони мають усі ознаки держави (власну територію, власні силові структури і правоохоронну систему, свій апарат управління тощо), що може потягти за собою певні наслідки. Федеральні округи дуже нагадують колишні радянські республіки, про які один совєтолог ще в ті часи сказав: радянські республіки мають усі ознаки незалежних держав, що втратили свою незалежність. Принаймні ці ФО окреслюють контури майбутнього можливого розпаду, що, звісно, убезпечить його від хаотичності.
Нинішня РФ є ресурсною державою в тому сенсі, що живе за рахунок не виробництва, а природної ренти, розпродажу природних ресурсів. Однак усі ресурси містяться за межами історичного ядра держави – Центральної Росії. Газ, нафта, деревина, хутро, біоресурси океанів, корисні копалини – усе це міститься за межами найбільш населеної частини країни, переважно в Сибіру й на Далекому Сході. Однак рента тих регіонів проїдається в Москві та Пітері. Жителі Сибіру й Далекого Сходу мають почуватися жебраками на золотому троні, бо від усіх багатств їм залишаються тільки екологічні проблеми та архаїчна інфраструктура. Майже все політичне, культурне, економічне життя РФ зосереджене в п’яти-шести мегаполісах. Решта територій у цьому відношенні існує, сказати б, поза часом.
Нинішній суперцентралізм російської псевдофедерації не повинен уводити в оману. Він, до речі, сформувався в жорстокій бюрократичній боротьбі проти автономізму, місцевих вольностей і самобутності. Уся історія Росії в XV–XVI століттях (та й пізніше) – це відчайдушна війна Москви проти місцевих автономних чи навіть майже самостійних державних утворень. Спочатку вона боролася проти своїх конкурентів за роль гегемона на східноєвропейській рівнині. Й перемогла, хоча могли здобути першість Твер, Рязань, Нижній Новгород. На цьому шляху їй довелося знищити державність Новгорода Великого і Пскова, що розвивалися за європейським зразком, перебуваючи у складі Ганзейського союзу разом із такими містами, як Копенгаген та Стокгольм, Бремен, Любек, Гамбург тощо. При цьому до пня було фізично винищено новгородців і псковичів, яких деякі науковці вважають окремим слов’янським етносом.
Читайте також: У Росії зріє націоналістичний бунт
Здавалося, з місцевою російською свободою було покінчено назавжди. Однак на всіх зламах історії вона має тенденцію регенеруватися, а пам’ять про славетне самостійне минуле прокидається в мільйонів росіян, і тоді постає грізна примара російського сепаратизму антиімперського спрямування. У Кремлі пам’ятають, як у 1991-му боротьба РРФСР проти союзного центру, боротьба Єльцина проти Ґорбачова сприяли більше, ніж будь-що, розпаду Радянського Союзу.
У багатьох російських за етнічним складом населення регіонах Російської Федерації, насамперед регіонах-донорах, люди хочуть жити повноцінним власним життям, а не бути лише безплатним додатком до Москви, що, експлуатуючи решту країни, насолоджується незаробленим добробутом, існуючи ніби як окрема, інша нація і навіть раса. Недаремно жартують деякі російські журналісти: «Якихось 100 км від Москви – і ви вже в Росії».
У тому ж таки Сибіру популярним стало гасло – відповідь московському блогерові Алєксєю Навальному на його заклик припинити годувати Кавказ: «Досить годувати Москву!». Під цими лозунгами по той бік Уралу є також історичний ґрунт, адже ще в ХІХ – на початку ХХ століття там була популярною книжка відомого сибірського автономіста Ядрінцева «Сибирь как колония», у якій розглядалися питання хижацької експлуатації ресурсів цього краю Російською імперією, підлегле, другорядне становище його жителів. Не зникла там остаточно і пам’ять про самостійне існування Сибіру під час громадянської війни 1918–1920 років. Зрештою, він міг би й сам продавати свої ресурси без вельми обтяжливого і недешевого посередництва Москви, а покупців вистачає: Китай, Японія, Південна Корея, США тощо. Канада, Австралія та й Західна Європа знають туди стежку.
Не забули на Далекому Сході так звану ДВР (Дальневосточную Республику), що існувала там на початку 20-х років ХХ століття. Хоча то була буферна держава, створена російськими більшовиками, але формально незалежна, зі своєю владою, армією і флотом, зовнішньою політикою, фінансовою системою (в особистій колекції автора зберігається банкнота – 1000 рублів ДВР) тощо. Час від часу жителі Далекого Сходу повертаються думками до того періоду, особливо коли їм вкотре дошкуляє Москва, як це сталося відносно нещодавно, коли імперський центр забороняв імпорт японських автівок із правим кермом (ним заробляли собі на життя десятки тисяч тамтешніх мешканців). Тут далекосхідняки згадали й про той географічний факт, що з Владивостока, Хабаровська і Благовещенська до Пекіна, Сеула й Токіо значно ближче, ніж до Москви… Та й транспортне сполучення між центром імперії та східними територіями сьогодні дуже витратне, складне й некомфортне. Є про що замислитися Уралу, цій індустріальній потузі, що живе в перманентній соціально-побутовій кризі й ніяк не представлена в центрі ухвалення рішень. За часів Єльцина губернатор Свердловської області Россель готував документи щодо Уральської Республіки і навіть подбав про майбутню суверенну уральську валюту. А є ще ціле гроно міст Поволжя, що колись були квітучими торговельно-культурними центрами, а нині насамперед у соціально-політичному аспекті животіють. За часів громадянської війни там також виникали місцеві республіки, тож ідея автономізму їм зовсім не чужа.
А є також купа формальних національних автономій, бо жодної реальної автономії вони сьогодні не мають навіть у своїх інтимних національно-культурних питаннях. Наприклад, спроба казанських татар перевести свою мову на латинську абетку викликала грізне ревіння Москви: тільки кирилиця! І тепер жодний етнос РФ не має права на «латинську спокусу», тільки кирилична абетка. Але казанські татари пам’ятають, що їхня державність у вигляді Булгарського царства існувала ще задовго до виникнення Білокам’яної, та й Казань значно старша за неї. Башкортостан із його потужним промисловим комплексом явно не в захваті від централізму Москви, як і Чувашія, Мордовія, Марій-Ел, Удмуртія, Комі, що, незважаючи на майже тотальну примусову русифікацію, зберегли якусь національну свідомість. А Північний Кавказ переживає цивілізаційну несумісність із Росією, посилену травмою кавказьких воєн ХХ–ХХІ століть.
Читайте також: Системна криза у Росії
Сильні автономістсько-незалежницькі настрої в Республіці Саха (Якутії), Бурятії, Туві, що до 1944 року була формально незалежною державою – Тувинською Народно-Демократичною Республікою.
Приблизно з ХVI століття Росія має проблему з козацьким станом. Під час громадянської війни генерал Дєнікін, незважаючи на те що його Добровольча армія значною мірою складалася з донських, кубанських і терських козаків, постійно й небезпідставно підозрював їх у сепаратизмі, у бажанні якщо не відокремитися, то принаймні дистанціюватися від Росії. Ці війська розосередилися по країні від заходу до сходу своїми компактними поселеннями: Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, Уральське, Оренбурзьке, Забайкальське, Амурське, Сибірське, Усурійське, Єнісейське…
Білий генерал Пьотр Краснов був ідеологом козацького сепаратизму, вважаючи козаків таким собі етносом, що має існувати окремо від Москви та її населення, яке у своєму середовищі, наприклад, донці козаки називають «кацапами».
Нинішня інфільтрація російського козацтва на терени Південно-Східної України (Донецька і Луганська області) та їхня участь у цій війні є, крім усього іншого, спробою Кремля позбутися найбільш неспокійного, бунтівного, погано керованого елемента. Тут для Москви подвійна користь: якщо чубаті хлопці щось завоюють в Україні – добре, якщо загинуть – ще краще, менше з ними клопоту буде в Росії. Колись так королі Іспанії після Реконкісти позбувалися гордовитих ідальго, які нічого не вміли, крім війни і всіляких заворушень, відправляючи їх слідом за Крістобалем Колоном (Христофором Колумбом) у Новий Світ.
Автономії, регіони-донори, Сибір, Далекий Схід, Урал, козацтво – весь цей конгломерат тримається купи до першої воєнної поразки чи глибокої соціально-економічної кризи. Тому імперія, щоб уникнути розпаду, має постійно демонструвати свою міць і здатність до експансії, організовуючи переможні війни по периметру своїх кордонів. Імперія або збільшується в розмірах, або розвалюється. Однак тут є історична пастка: такі утворення не можуть не розростатися, водночас експансія наближає кризу і крах. Цугцванг. Імперія може загинути і від статичності, і від експансивності. У другому випадку зі страшним гуркотом, спровокувавши процес ренесансу автономізму і незалежництва у своїх колишніх кордонах.